Микола Джеря - Нечуй-Левицький
Раз Микола полаявся i трохи не побився з отаманом. Почалась весна. Забродчики з отаманом збиралися плисти на море ловити рибу. Вони поскладали неводи на вiз i вийшли з села цiлою ватагою. Першу весняну красну тоню, по давньому звичаю, взяв собi отаман усю. Тоня вдалась i справдi красна: невiд був повнiсiнький баламутiв, осетрiв, бiлуги, лакерд та морських пiвнiв. Рибалки насилу виволокли її на берег.
Отаман вивiз забродчикам могорич. Могорич був скупенький. Забродчики неначе ковтнули муху i почали пiдiймать отамана на смiх.
Красна тоня вдалась добра; але того лiта риба ловилась дуже погано. Забродчики роздiлили восени дохiд i насилу заробили по двадцять карбованцiв. Отаман їх трохи й до того обдурив: не дав всiєї їх частки. Вони пiшли в мiсто пити могорич, i їм не стало за що не тiльки похмелитись, але навiть впитись.
Другого дня ввечерi вони вернулись до отаманської хати дуже лихi. Отаманша винесла на вечерю черствого хлiба i вчорашньої смаженої риби, котру в iнший час вона викидала качкам як непридатний для людей поживок.
- Чи вже ж, пане отамане, в тебе не знайшлося кращої риби нам на вечерю? - спитав сердитий Микола. - Чи вже ж за ту красну тоню ми ще будемо їсти позаторiшнiй хлiб? Самi спожили свiженьку й гарячу рибку, а ви, мовляв, їжте й холодну й нетривну.
- А де ж я вiзьму свiжої? - сказав отаман. - Не вередуйте лишень та викиньте з голови оту дурiсть! Чи ви показились, чи збожеволiли сьогоднi?
- А ми ж десь узяли красну тоню, котра одна була варта нашої працi за цiле лiто.
- Оце! Як коржа, так коржа! Як спечемо, то й дамо! - сказав насмiшкувато отаман i тими словами роздратував Миколу.
Микола схопився з мiсця i крикнув:
- Давай, отамане, добру вечерю, а то полатаю боки оцим києм. Це справдi знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем. Знайдемо кращих, здатливiших од тебе наймачiв.
- Ти, Миколо, бунтуєш менi усiх забродчикiв, бо їх намовляєш. Для таких намовникiв на змагання та колотнечу в мене нема мiсця. Одчепись од мене iз своєю намогою, напитуй собi деiнде хазяїна.
Микола вхопив в руки дрючка й кинувся до отамана. Отаман вхопив за кiнець дрючка й потяг до себе. Мiж ними почалася тяганина, трохи це бiйка.
- Пусти! - кричав Микола, посатанiвши од злостi.
- Ба, не пущу! Яке право ти маєш зо мною биться, - кричав отаман, - ти менi не пригонич i не хазяїн. Тут моя воля волить.
- Ти думаєш, як ти отаман, то й велике цабе? Били ми й не таких панiв, як ти! - крикнув Микола з злiстю й смикнув з рук дрючка так, що обшмульгав отамановi руки.
Отаман кинувся навтiкача. Надворi наймит гарманував пшеницею, тягаючи волами колодку чи вал по розкиданих i розв'язаних снопах. Отаман перескочив через вал, через розв'язь i побiг поза волами. Микола зачепився ногою за вал, дав сторчака в пшеницю i тiльки через це не достав отамана дрючком по спинi. Отаман побiг кругом хати, а Микола погнався за ним навздогiнцi. Отаман вскочив у сiни й запер дверi засовом.
- Не виходь же з хати, бо вб'ю! - гукав Микола, гуркаючи кулаком у дверi та торгаючи дверi за клямку.
Отаман знав Миколинi норови i справдi заперся в хатi та й не виходив, доки Микола не лiг спати.
Микола вдосвiта забрав свої манатки й пристав до другої ватаги.
Отамановi було шкода Миколи. Вiн служив йому дуже добре, працював i падкував щиро коло роботи, помагав навiть в господарствi й був добрим крилашем. На другу весну вiн пiшов до Миколи, перепросив його гарненько; i вони помирились i запили сварку й мир могоричем. Микола знов вернувся до Ковбаненкового куреня.
Довго служив Микола в забродськiй ватазi й заробив чимало грошей. Вiн поставив собi землянку, почав навiть хазяйнувати, але йому було тяжко й сумно жить самому, i вiн пристав до товариства. Тим часом з Вербiвки все втiкали люди од лихого пана Бжозовського. Багато їх тинялось по сахарнях, багато пiшло на заробiтки до Одеси. Буваючи в Одесi, Микола стрiчався з вербiвцями i затягав їх до Ковбаненкової ватаги. Вiн розпитував про Нимидору, про свiй грунт, про матiр, а врештi й про пана Бжозовського. Вiн добре знав, що вертаться до Вербiвки не можна, доки животiтиме старий пан. Тим часом Бжозовський багато втратив своїх панщанних людей i почав їздить скрiзь по сахарнях та зганяти їх додому. Чимало людей половив вiн i вернув до Вербiвки, та нiде не знаходив Джерi.
Вiн пам'ятав його кулаки, i на його грудях i досi нiби вогнем пекло те мiсце, де його вдарила мужича рука.
В той час в Акерманi настав становий, родом з Київщини, знайомий i навiть приятель Бжозовського. Перебираючись з мiсця на мiсце, вiн забрiв аж на Бассарабiю i досвiдчивсь, що в забродських ватагах багато вербiвських втiкачiв. Становий налетiв несподiвано з полiцiєю й на Ковбаненкiв курiнь, похапав багато. вербiвцiв i мiж ними й Миколу, їх усiх позабивали в кайдани й посадили в тюрму. Становий зараз дав знати Бжозовському. Бжозовський, маючи дiло в Одесi, поїхав до Одеси, а потiм i до Акермана. В його душа стрепенулась од пихи. Вiн був ладен втратить пiв-Вербiвки, аби тiльки помститись над Миколою. Бжозовський поїхав до Акермана i подав прошення в суд. Одначе йому не видали пiдданих без суду.
Довго сидiли в тюрмi рибалки, доки їх покликали на суд. Бжозовський ждав тиждень, ждав другий, а суду не було. Вже минув мiсяць. Бжозовський витратив багато грошей, проживаючи в Акерманi, а суду все-таки не було. Бжозовському здалося з нудьги, що i його посадили в тюрму на висiдку, як i його пiдданих. Нарештi його покликали в суд. Два москалi з рушницями на плечах привели на суд десять вербiвцiв. Вони вгледiли свого пана й поопускали голови. Один Микола смiливо дивився на пана своїми темними пронизуватими очима. Бжозовський, вже зовсiм сивий, витрiщив на нього свої здоровi очi й, здається, був ладен з'їсти Миколу очима.
Перед судом стояло десять чоловiка бурлак. То не були тi обiдранi, замлiлi, миршавi бурлаки, якi пробувають по українських сахарнях. Перед судом стояли здоровi високi люди, повбиранi в гарну одежу. Мiж усiма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рiвним станом