Микола Джеря - Нечуй-Левицький

i гор­дим, смi­ли­вим пог­ля­дом. Йо­го не зiг­ну­ла не­до­ля й тяж­ка не­во­ля. Йо­го бро­ви i ву­са чор­нi­ли, а го­ло­ва вже нi­би снi­гом при­па­ла. Вис­ки й тiм'я ще чор­нi­ли й лис­нi­ли, i тiльки нi­би бi­лим пи­лом при­па­ли, а си­ви­на об­хо­пи­ла йо­го го­ло­ву, нi­би бi­лим вiн­ком, як бу­ває у чор­ня­вих лю­дей з цуп­ким гус­тим во­лос­сям. Вiн став ви­со­кий та пос­тав­ний чо­лов'яга з ду­жи­ми ру­ка­ми, з ши­ро­ким ста­ном. На йо­го мiц­них ру­ках бу­ло вид­но нi­би дро­тя­нi нап­ру­же­нi жи­ли. З-пiд гус­тих низьких брiв бли­ща­ли не­ве­ли­кi тем­нi гор­дi очi. Вид в йо­го був смi­ли­вий. Чор­нi дов­гi ву­са ви­сi­ли, як двi га­дю­ки. Вид йо­го був одк­ри­тий, не­на­че вип­ну­тий. Нi один пру­жок ли­ця не хо­вав­ся десь все­ре­ди­ну; тiльки очi ле­жа­ли гли­бо­ко в ям­ках, нi­би по­хо­ва­лись десь пiд бро­ва­ми, й виг­ля­да­ли звiд­тiль i ро­зум­но, й хит­ро, й смi­ли­во, й гор­до, та все ди­ви­лись ско­са в бiк, нi­би ка­за­ли, що во­ни нi­ко­му не ймуть вi­ри. Iн­шi бур­ла­ки, по­ба­чив­ши сво­го па­на, сто­яли пох­ню­пив­шись. Зда­ва­лось, нi­би во­ни по­ба­чи­ли свою смерть, що пiд­ня­ла над їх го­ло­ва­ми за­лiз­ну за­маш­ну ко­су.

- Як вас звуть? - спи­тав суд­дя в Ми­ко­ли.

- Я Iван Пос­мi­тюх, - про­мо­вив Дже­ря не­охо­че низьким го­­ло­сом, нi­би з до­мо­ви­ни.

- Вiн зветься Ми­ко­ла Дже­ря! - крик­нув Бжо­зовський, не втер­пiв­ши, i заб­ли­щав своїми сi­ри­ми круг­ли­ми вит­рiш­ку­ва­ти­ми очи­ма.

- Якого ти вєро­iс­повєда­нiя? - пи­тав да­лi суд­дя по-ве­ли­ко­­руськiй.

- Бассарабського, - ска­зав Ми­ко­ла, не зро­зу­мiв­ши слiв суд­дi й ду­ма­ючи, що вiн йо­го пи­тає про гу­бер­нiю.

- Я не про те пи­таю. До якої церк­ви ти хо­диш? - пи­тав да­лi суд­дя.

- Часом ход­жу до крив­дянської, а ча­сом до акер­манської, як тра­питься.

- Та не про те мо­ва мо­виться. Якої ти вi­ри? - пи­тав суд­дя вже сер­ди­то.

- Якої ж я вi­ри… хрис­ти­янської, та­кої, як i лю­ди, - ска­зав Ми­ко­ла.

- Звiдкiль ти ро­дом? Де жив твiй батько i як твiй батько звав­ся?

- Я та­ки ту­теш­нiй з дi­да й з пра­дi­да. Я ро­дом з Крив­ди. Батько мiй звав­ся Пос­мi­тюх, i дi­да лю­ди драж­ни­ли Пос­мi­тю­хом.

- Вiн ро­дом з Вер­бiв­ки, з Київської гу­бер­нiї. - обiз­вав­ся пан, ди­ву­ючись з Дже­ри­них слiв.

- Я в Вер­бiв­цi зро­ду й не був i на­вiть не знаю, де во­на зна­хо­диться i до яко­го па­на на­ле­житься, - ти­хо обiз­вав­ся Ми­ко­ла.

- Ти втiк з Вер­бiв­ки вже то­му бу­де бiльше як двад­цять год, - ска­зав пан.

- Може, хтось ко­ли i втi­кав, тiльки не я, - гор­до­ви­то ска­зав Ми­ко­ла, - я не во­ло­цю­га й не прой­дис­вiт.

Суддя роз­сер­див­ся, по­ки­нув пи­тать Ми­ко­лу й обер­нув­ся до iн­ших бур­лак.

- А вас як звуть? - спи­тав вiн у дру­го­го чо­ло­вi­ка.

- Я Грицько Пос­мi­тюх.

- Ви не ро­дич Iва­но­вi Пос­мi­тю­сi?

- Я йо­го син, - ска­зав бур­ла­ка ду­же ти­хо, спус­тив­ши зов­сiм очi до­до­лу. Йо­му, оче­ви­дяч­ки, нi­яко­во бу­ло бре­ха­ти, та не­до­ля си­лу­ва­ла до то­го.

- А вас як звуть? - обер­нув­ся суд­дя до третього бур­ла­ки.

- Я Кар­по Пос­мi­тюх, - обiз­вав­ся чо­ло­вiк нес­мi­ли­во.

- Ви не до­во­ди­тесь ро­ди­чем цим двом Пос­мi­тю­хам? - спи­тав суд­дя.

- Я Iва­нiв брат, - не­на­че крiзь сон про­мо­вив чо­ло­вiк, зов­сiм по­хи­лив­ши го­ло­ву, бо вiн був за­пи­са­ний в Крив­дi Ми­ко­ли­ним бра­том.

Суддя спи­тав чет­вер­то­го чо­ло­вi­ка, а да­лi п'ято­го. I тi наз­ва­ли се­бе си­на­ми Ми­ко­ли Дже­рi.

- Та й ба­гацько ж у вас, чо­ло­вi­че, си­нiв, та ще й не­мо­ло­дих! - про­мо­вив суд­дя, смi­ючись, i з ним ра­зом за­ре­го­та­лись усi суд­чи­ки.

Пан тiльки вит­рi­щав очi на ту ко­ме­дiю i не знав, чи тi лю­ди жар­ту­ва­ли, чи зов­сiм по­ду­рi­ли.

Другi бур­ла­ки зва­ли се­бе уся­ки­ми прiз­ви­ща­ми, яки­ми їх по­за­пи­су­ва­ли в акер­манських се­лах, але не ти­ми, що їх зва­ли у Вер­бiв­цi. Пан на­си­лу пос­те­рiг ту шту­ку.

Суддя заг­ля­нув у паш­пор­ти. В паш­пор­тах бу­ли та­кi са­мi прiз­ви­ща, яки­ми бур­ла­ки се­бе на­зи­ва­ли. Вiн зве­лiв од­вес­ти бур­лак до тюр­ми, а на суд при­вес­ти то­го ста­рос­ту й пи­са­ря, що ви­да­ва­ли паш­пор­ти. Суд­дя знав, як ро­би­лось та­ке дi­ло в Акер­ман­щи­нi, i тiльки ре­го­тавсь.

Знов мос­ка­лi од­ве­ли бур­лак в тюр­му, їм за­ба­жа­лось луч­че йти на Си­бiр, нiж вер­таться у Вер­бiв­ку до па­на. Во­ни зна­ли, що пан не дур­но приїхав i дур­но не поїде до­до­му. Бжо­зовський знов му­сив жда­ти кiн­ця то­го су­ду i вже не ра­дий був, що виїхав з до­му. Вiн тiльки тi­шив се­бе тiєю дум­кою, що дасть Ми­ко­лi кiлька со­тень рi­зок, помс­титься над ним i од­дасть йо­го в мос­ка­лi.

В той час, як бур­ла­ки до­сид­жу­ва­ли свiй час у тюр­мi, ста­лось ве­ли­ке й нес­по­дi­ва­не для бур­лак дi­ло. Прий­шла на­род­на во­ля, i пан­щи­на на­вi­ки за­ги­ну­ла. Чут­ка про ту во­лю ще не дiй­шла в акер­манський за­ку­ток, не дiй­шла до тiєї тюр­ми, де по­не­вi­ря­лись i нудьгу­ва­ли бур­ла­ки. Але пан Бжо­зовський по­чув про те дi­ло i нi­як не йняв то­му вi­ри.

Знов од­чи­ни­лись две­рi в тюр­мi; знов мос­ка­лi по­ве­ли бу­р­лак на суд. На су­дi вже сто­яв i ста­рос­та й пи­сар з Крив­ди. Там вже був i пан Бжо­зовський.

А тим ча­сом прий­шла опо­вiст­ка про виз­во­лен­ня се­лян од пан­щи­ни. Про це вже опо­вiс­ти­ли в церк­вах тiєї не­дi­лi. Суд­дя ба­чив, що бур­лацьке дi­ло розв'язу­ва­лось те­пер зов­сiм iнак­ше. Бур­ла­ки сто­яли нi­би пiд ши­бе­ни­цею. Суд­дя вий­­няв лист про во­лю й го­лос­но про­чи­тав йо­го. Бур­ла­ки нi­чо­гi­сiнько не втя­ми­ли че­рез ту мо­ву.

- Чи зро­зу­мi­ло для вас, за що я про­чи­тав? - спи­тав вiн у бур­лак.

- Нi, па­не! - обiз­ва­лись во­ни.

Суддя по­чав тов­ма­чить їм, що во­ни од то­го дня вже во­льнi, не пан­щан­нi, а ко­ли хо­чуть ма­ти по­ле, то щоб хут­чiй вер­та­лись не до Крив­ди, а до своєї гос­по­ди, звiд­кiль во­ни пов­тi­ка­ли. Бур­ла­ки сто­яли нi жи­вi, нi мерт­вi; од­на­че нi один з них не йняв суд­дi вi­ри, i кож­ний мав на дум­цi, що їх хит­ро ду­рять.

- Ну приз­на­вай­тесь те­пер, чи ви справ­дi Пос­мi­тю­хи? - жар­ту­вав суд­дя. - Ви те­пер не пан­щан­нi, а вольнi, i вер­тай­тесь, ко­ли схо­че­те, й до­до­му.

Бурлакам зда­лось, що суд­дя пiд­хо­дить тiльки до них шту­­ка­ми, щоб до­пи­таться, хто во­ни та­кi.

- Нi, па­не! Ми та­ки Пос­мi­тю­хи з батькiв, з дi­дiв, з пра­дi­дiв! - ска­зав Ми­ко­ла.

- А як я дам вам паш­пор­ти на во­лю i зве­лю вам йти до го­с­по­ди, ще й пан­щи­ни не ро­бить.

- Воля ва­ша! Ми та­ки крив­дянськi. Пос­мi­тю­хи з дi­дiв i пра­­дi­дiв, - знов ска­зав Ми­ко­ла. - На­ша батькiв­щи­на й дi­ди­з­на, i на­ша дер­жа­ва в Крив­дi. Суд­дя мах­нув ру­кою, а пан Бжо­зовський сто­яв те­пер нi в сих нi в тих, як сто­яли не­ща­с­­нi бур­ла­ки з по­чат­ку су­ду.

Бурлаки тiльки то­дi пой­ня­ли вi­ри, як од їх ос­ту­пи­лись мос­ка­лi з руш­ни­ця­ми, як їх ви­пус­ти­ли i