Микола Джеря - Нечуй-Левицький

Багато сте­по­вих хер­сонських сiл по­ми­ну­ли бур­ла­ки. Во­ни ба­чи­ли се­ла й сте­по­вi, го­лi й опа­ле­нi га­ря­чим сон­цем; ба­чи­ли се­ла по­над не­ве­лич­ки­ми сте­по­ви­ми рi­чеч­ка­ми, де вже зе­ле­нi­ли вер­би, са­доч­ки i на­вiть ви­ног­рад­ни­ки; ба­чи­ли здо­ро­вi ба­га­тi нi­мецькi ко­ло­нiї з дов­ги­ми рiв­ни­ми ву­ли­ця­ми, з до­ма­ми на два по­вер­хи се­ред зе­ле­них сад­кiв та ви­ног­рад­ни­кiв.

V

Одного дня бур­ла­ки при­мi­ти­ли се­ред рiв­но­го сте­пу ви­со­ку си­ню сму­гу; то був ви­со­кий бас­са­рабський бе­рег по той бiк Днiст­ровсько­го ли­ма­ну. Та си­ня сму­га все наб­ли­жа­лась до їх, нi­би ви­со­ву­ва­лась з-пiд зем­лi. Вже бу­ло вид­ко го­ри, вкри­тi лi­сом, а мiж го­ра­ми гли­бо­кi до­ли­ни та яри. Вже на го­рах за­бi­лiв Акер­ман з церк­ва­ми та сад­ка­ми. Бур­ла­ки зiй­шли на кру­тий бе­рег над ли­ма­ном i ста­ли над кру­чею: пе­ред ни­ми заб­ли­щав ши­ро­кий ли­ман. Сон­це ви­со­ко сто­яло на не­бi. Хоч бу­ла ран­ня вес­на, але над­во­рi бу­ло вже га­ря­че, як се­ред лi­та. З ли­ма­ну по­вi­яло хо­лод­ком. Кар­ти­на за ли­ма­ном бу­ла ду­же пиш­на. Го­ри не­на­че по­ла­ма­лись та по­ре­па­лись бал­ка­ми до са­мо­го до­лу. I го­ри i кру­тi бал­ки зе­ле­нi­ли свi­жою вес­ня­ною тра­вою. Акер­ман був роз­ки­ну­тий на го­рах i нi­би вис­та­вив на­по­каз про­ти сон­ця свої бi­ленькi ха­ти, за­ки­да­нi сад­ка­ми та ви­ног­рад­ни­ка­ми. Над са­мим ли­ма­ном сто­яла дав­ня ге­ну­езька твер­ди­ня з ви­со­ки­ми, дов­ги­ми, тем­ни­ми стi­на­ми з ви­зуб­ня­ми й за­зуб­ня­ми звер­ху. По­верх стiн, по­рос­лих зе­ле­ним ба­дил­лям, стри­мi­ли ви­со­кi баш­ти. Му­ро­ва­нi стi­ни з баш­та­ми нi­би ви­хо­ди­ли прос­то з во­ди, а в во­дi од­би­ва­лись та­кi са­мi стi­ни й баш­ти, не­на­че хо­тi­ли впас­ти в гли­бо­ку си­ню бе­зод­ню. На го­рах бi­лi­ли й бли­ща­ли ба­нi цер­ков, шпи­час­тi вер­хи дзвi­ниць. Увесь ви­со­ченький зе­ле­ний бе­рег з сад­ка­ми, церк­ва­ми од­би­вав­ся в во­дi, як в дзер­ка­лi, а над го­ра­ми си­нi­ло, мов гус­та синька, пиш­не пiв­ден­не га­ря­че не­бо. Днiст­ро вли­вав­ся в зак­руг­ле­ний ли­ман, не­на­че ви­ла­зив з зе­ле­них гус­тих оче­ре­тiв та сит­ни­кiв, що звуться там ча­га­ря­ми. Зе­ле­нi, як пух, ча­га­рi тяг­лись по обид­ва бо­ки Днiст­ра й по­над ли­ма­ном ши­ро­кою сму­гою. Мiж ни­ми по­де­ку­ди бли­ща­ли озе­ра, а над озе­ра­ми й ча­га­ря­ми ви­со­ко пiд­нi­ма­лись го­ри, вкри­тi лi­са­ми. Блис­ку­чий ли­ман роз­ли­вавсь вшир на вi­сiм верс­тов, мов роз­топ­ле­не скло. Той край за ли­ма­ном зда­вав­ся зе­ле­ним раєм пiс­ля рiв­но­го нуд­но­го по­рожнього сте­пу.

- Потривайте ж, хлоп­цi, - ска­зав швид­кий Кор­ча­ка, - хоч за ли­ма­ном край тро­хи вольнi­ший, але й ту­ди вдень не мо­ж­­на їхать, бо й там є ста­но­вi. Тре­ба дiж­да­тись но­чi. Ля­гай­мо спа­ти, бо цiєї но­чi бу­де нам ба­га­то ро­бо­ти. Та го­туй­те гро­­шi, ко­ли хо­че­те при­пи­саться до буд­лi-яко­го се­ла.

Нашi бур­ла­ки знай­шли гли­бо­ку бал­ку, по­по­луд­ну­ва­ли i по­­ля­га­ли спа­ти. Вве­че­рi, як по­ча­ло смер­кать, Кор­ча­ка по­бу­­див бур­лак, i во­ни всi пiш­ли до пе­ре­во­зу, де сто­яли чов­ни.

На Бас­са­ра­бiї не бу­ло та­кої пан­щи­ни, як на Ук­раїнi. Лю­ди од­роб­ля­ли па­нам за по­ле, але па­ни не ма­ли пра­ва про­да­ва­ти й ку­пу­вать лю­дей. Бес­са­рабськi па­ни з ве­ли­кою охо­тою прий­ма­ли на свої зем­лi ук­раїнських утi­ка­чiв, бо в їх бу­ло зем­лi ба­гацько, а лю­дей ма­ло. Сю­ди втi­ка­ли за ча­сiв пан­щи­ни ук­раїнцi з По­дiл­ля, з Київщи­ни, з Хер­сон­щи­ни i на­вiть з-за Днiп­ра, з Пол­тав­щи­ни. Во­ни осе­ля­лись в Акер­ма­н­­щи­нi, в Бен­дер­щи­нi, i на­вiть мiж мол­да­ва­на­ми скрiзь по Бас­са­ра­бiї. В Акер­ман­щи­нi всi но­вi се­ла дi­ли­лись на по­са­ди; в кож­но­му по­са­дi був прис­тав, цеб­то по­лi­цiя, й ста­рос­та з пи­са­рем, за­мiсть во­лос­но­го го­ло­ви. На­род при­пи­су­ва­всь в мi­ща­ни, бо в Акер­ман­щи­нi пан­щан­них се­лян не бу­ло. Прис­та­ви, як i вся­ка по­лi­цiя, та­ки доб­ре об­ди­ра­ли ук­ра­ї­н­сь­ких бур­лак, кот­рi хо­тi­ли осе­ли­тись в акер­манських по­са­дах.

Корчака пе­ре­го­во­рив з пе­ре­вож­чи­ком, стор­гу­вавсь за пе­­­ре­воз i за спра­ву, щоб пе­ре­вож­чик пi­шов до прис­та­ва i вмо­­вивсь з ним, скiльки вiн вiзьме за те, що при­пи­ше до по­са­ду бур­лак. Бур­ла­ки сi­ли в чов­ни i пе­реп­лив­ли че­рез ли­ман. Во­ни прис­та­ли про­ти се­ла Крив­ди.

Бурлаки зос­та­лись ко­ло чов­на, а пе­ре­вож­чик по­бiг на го­ру в Крив­ду, де жив по­садський прис­тав, вмо­вив­ся з прис­та­вом, вер­нувсь i ска­зав, щоб бур­ла­ки го­ту­ва­ли по п'ятна­д­цять кар­бо­ван­цiв за при­пис до крив­дянсько­го по­са­ду. Пе­ре­вож­чик по­вiв бур­лак до прис­та­ва. Прис­тав не спи­тав їх, звiд­кiль во­ни i хто во­ни, i по­за­пи­су­вав їх мi­ща­на­ми в по­сад Крив­ду. Де­кот­рi бур­ла­ки не ма­ли так ба­га­то гро­шей; во­ни обi­ця­ли при­нес­ти гро­шi в по­лi­цiю, як тiльки встиг­нуть за­ро­би­ти.

В то­му по­са­дi i в цер­ков­них мет­ри­ках, i в по­садських, i по­лi­цей­ських кни­гах бу­ли по­за­пи­су­ва­нi якiсь нев­ми­ру­щi лю­ди: во­ни нi­ко­ли не вми­ра­ли, бо на їх мiс­це за­раз за­пи­су­ва­ли но­вих ук­раїнських утi­ка­чiв i да­ва­ли їм прiз­ви­ща за­пи­са­них в кни­гах не­бiж­чи­кiв. Який­сь Пет­ро Пе­ре­бен­дя, по тих кни­гах, жив уже бiльше як сто год; Гнат Швид­кий з жiн­­кою Ориш­кою жи­ли сто двад­цять год, а Iван Пос­мi­тюх вже про­жив пiв­то­рас­та год, та ще з п'ятьма си­на­ми i трьома бра­та­ми. Прис­тав за­пи­сав Ми­ко­лу батьком - Iва­ном Пос­мi­тю­хом, а дру­гих бур­лак по­за­пи­су­вав йо­го бра­та­ми та си­на­ми. Кор­ча­ка, чи те­пер Олек­са Пос­мi­тю­ха, був на лi­та стар­ший од Ми­ко­ли, а те­пер до­во­див­ся йо­му си­ном. По­да­вав­ши ймен­ня усiм но­во­на­род­же­ним, прис­тав заб­рав гро­шi з бур­лак i ви­дав їм паш­пор­ти.

- Та й до­ро­го ж бе­ре цей бас­са­рабський пiп за хрес­ти­ни, - про­мо­вив Ми­ко­ла, ви­хо­дя­чи з бур­ла­ка­ми та з пе­ре­вож­чи­ком над­вiр.

- Цей ще не до­ро­гий! Бу­ва­ли й до­рож­чi, - ска­зав пе­ре­вож­чик.

- Та як звуть вас, мої дi­тоньки? - жар­ту­вав Ми­ко­ла. - Ко­ли б не по­за­бу­ва­тись та ча­сом не вбре­хаться.

Вся но­вох­ре­ще­на бур­лацька сiм'я Пос­мi­тюх при­га­ду­ва­ла й сил­ку­ва­лась за­пам'ятать га­разд свої но­вi ймен­ня.

- Тепер iдiть до по­па на пох­рес­ти­ни, не­хай вiн по­ди­виться на своїх но­вих па­ра­фi­ян, - ска­зав пе­ре­вож­чик i по­вiв їх до по­па.

- Чи й цей пiп зап­ра­вить за пох­рес­ти­ни по стiльки кар­бо­ван­цiв, скiльки узяв той? - спи­тав Ми­ко­ла. - Як тiльки й цей зап­ра­вить та­ку до­ро­гу пла­ту, то хоч да­вай дра­ла на­зад в Вер­бiв­ку ро­бить пан­щи­ну.

- Воля, бач, до­ро­га рiч; за неї варт до­ро­го зап­ла­тить, - ска­зав пе­ре­вож­чик i при­вiв їх до по­па.

Пiп прий­няв з ве­ли­кою охо­тою в свою па­ра­фiю но­вих лю­дей, по­за­пи­су­вав їх Пос­мi­тю­ха­ми i не взяв за те нi ша­га. Йо­го па­ра­фiя роз­рос­ту­ва­лась ук­раїнськи­ми втi­ка­ча­ми.

- Тепер поз­до­ров­ляю вас з но­вим щас­тям, но­вим здо­ров'ям, па­но­ве Пос­мi­тю­хи; а ти, та­ту, по­ве­ди ме­не в ши­нок i справ хрес­ти­ни, - ска­зав пе­ре­вож­чик.

Вони пiш­ли в ши­нок, ви­пи­ли двi квар­ти го­рiл­ки, а дру­го­го дня той са­мий пе­ре­вож­чик по­вiв їх до ли­ма­ну, де ко­ло ча­га­рiв од­на ри­бальська ва­та­га ло­ви­ла ри­бу.

Над са­мим ли­ма­ном, на зе­ле­нiй тра­вi, мiж дво­ма ви­со­ки­ми