Микола Джеря - Нечуй-Левицький
Бурлаки ввiйшли в казарми. Казарми, довгi без мiри, були ще поганшi, нiж на стеблiвськiй сахарнi. В хатi було повно барлогу, як у свинюшниках; там стояв якийсь чад од махорки, од гнилої соломи, од нечистої одежi, от кислого борщу, од бурлацьких онуч.
На заводах задзвонили в дзвоник. Густими рядками потяглися люди з заводiв. Однi пiшли в мiстечко; за всi днi найнятi робiтники пiшли на обiд в казарми.
Бурлаки посiдали обiдать. Кухарi насипали з великих казанiв у миски борщ. Той борщ був такий смачний, що вербiвськi бурлаки, виголодавшись пiсля дороги, через велику силу набивали ним пельку. В борщi була сама за себе бутвина та квас; подекуди тiльки плавали таргани замiсть м'яса. Пiсля борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хлiб був чорний, як свята земля.
- Ото каша! - промовив Микола. - I в Вербiвцi бiдував, а такого добра не їв. Чи й сам пан жид їсть таку кашу?
- Поживеш, чоловiче, покуштуєш ще й кращої кашi, - озвався один бурлака.
Дзвоник задзвонив, i всi бурлаки знов пiшли на роботу. В казармах зостались самi вербiвцi, зостались i задумались. Кожний згадував за свою хату, за свою жiнку, своїх дiтей. Микола сидiв i журивсь.
- Чи доведеться нам коли вернуться додому? - спитав Кавун наче сам у себе.
- Як ухопить нашого пана, то, може, й повертаємось, - промовив Микола.
- А коли ж то його вхопить, коли вiн здоровий, як вiл, - знов обiзвався Кавун i похилив на стiл свою русяву голову, своє довгообразе лице з тонким рiвним носом i з довгими вусами.
- Та й смердить же наша хата! - сказав Микола i вийшов надвiр. За ним вийшли i другi вербiвцi.
Казарми стояли над самим ставком. Ставок був здоровий, далеко розливався в поле мiж двома невисокими горами. За ставком, од самого берега йшов на гору старий лiс високою рiвною стiною, переходив гору й ховався в долинi, за горою. Половина лiсу вже пiшла на сахарнi, а друга половина, наче по шнурку обрубана, стояла в пишнiй красi, нiби хтось зумисне насадив його стiною до самого ставу. Товстi граби, берести, дуби, кленки стояли, нiби густо наставленi стовпи, з зеленою покрiвлею зверху. Круглi зеленi широкi верхiв'я вкривали лiс зверху, нiби зеленими шатрами. А там далеко на яру блищав ставок, зеленiли береги; а далi в водi стояв стiнами густий темно-зелений оситняг. Його тоненькi гнучкi стебла здалеки були схожi на купи павутиння. Вiн одбивавсь у водi ще тоншим, ще нiжнiшим, неначе пiд водою плавав зелений пух.
Бурлаки хотiли скупатись, але глянули в воду i побачили, що вода була густа й смердюча. Дохла риба плавала коло берегiв: в ставок випустили маляс i зробили з його смердюче багно; ставна вода була гнила.
Вербiвцi стали на роботу в сахарнi. Ця робота була для їх легша од роботи на полi, але зате нуднiша. На полi, на чистому повiтрi було якось веселiше й охотнiше робить, нiж коло машини, мiж стiнами, на помостi, слизькому й липкому од розлитого смердючого малясу.
Минув мiсяць. Бурлаки пiшли до посесора за грiшми. Бродовський сам одлiчував плату робiтникам, незважаючи на те, що був дуже багатий: вiн був з простих євреїв.
Микола стрiв на подвiр'ї Бродовського жiнку. Вона була убрана зовсiм по-панськiй, але її лице, її нечепурна одежа, чорний подiл спiдницi i розкудлане волосся на головi - все це показувало, що вона не панiя.
- А де твiй чоловiк? - спитав Микола в посесорiшi
- Що ти, свиню! Ну! Чого ти на мене тикаєш? Я тобi не дам грошей за мiсяць. Нiяк не привчимо цих хамул, як треба розмовлять з панами.
- Авжеж пак! Хiба я дурно робив мiсяць, - сказав Микола. Бродовська пiшла жалiтись на бурлак до свого чоловiка.
Бродовський вилаяв бурлак, одлiчив i видав грошi i вилiчив за всi днi, коли бурлаки були слабкi й не були на роботi. Бурлакам довелось забрати не всю свою мiсячну плату.
- Ну, не забагатiємо в цього пана! - промовили бурлаки, вийшовши з двора.
Бродовський поставив шинок коло самих заводiв, хоч усi шинки в мiстечку були закупленi в дiдича таки Бродовським. Бурлаки в шинку оддавали Бродовському назад за його горiлку заробленi в його грошi.
Була недiля. Бурлаки просто од посесора потяглися до шинку i з горя пропили трохи не всi свої грошi. Микола пив чарку за чаркою; жид наливав та все не доливав на палець, бо з тих недоливкiв зоставались у його в кишенi сотнi карбованцiв. Коло шинку сидiли музики i грали; бурлачки танцювали з бурлаками. Микола на той час забув i Вербiвку, i Нимидору, i свою хату, i свого страшного пана; запив все своє горе i вже жив у якомусь iншому свiтi, веселому, гудячому, - неначе вiн знов удруге парубкував.
- Грайте, музики! буду танцювать! - крикнув Микола, пiднявши рукою високо шапку вгору.
Музики заграли, i Микола пiшов садить гопака. Той гопак був страшний; здавалось, нiби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темнi очi нiби горiли, як жарини, а волосся розпатлалось; блiде лице почорнiло i неначе посатанiло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен пити й гулять хоч весь день.
- Грайте дрiбнiше, бо морду поб'ю! - крикнув Микола несамовито i потяг одну бурлачку у танець. Вiн так обкрутив її кругом себе, що на бiднiй бурлачцi затрiщала свита, i вона ледве вирвалась з його рук.
До пiзньої ночi грали музики; до пiзньої ночi пили й танцювали бурлаки, доки не витрусили з кишенi усiх зароблених грошей.
Настала зима. Бурлаки стали на роботу в Бродовського на цiлу зиму. Посесор так харчував бурлак, що в великий пiст в його казармах почався помiрок. Заслабла одна молодиця i вмерла наглою смертю; потiм заслаб один чоловiк i не дiждав до вечора. Другого дня знов заслабло кiлька чоловiк. Бродовський, взявши в посесiю сахарнi в одного великого пана дiдича, одразу заплатив багацько грошей i через це мусив позичить чимало грошей в заможного купця в Лебединi, Шмуля Каплуна. Шмуль згодився позичить, але вимовив таке завсiдне право, щоб його зять харчував робiтникiв в сахарнях за три карбованцi от душi, аж доки посесор виплатить усю позичку. Шмулiв зять закупив на харчування бурлак багато таранi за дуже малу плату. Тараня була дуже давня, лежана,