Микола Джеря - Нечуй-Левицький

- Доставай сiр­ни­кiв! Свi­ти свiт­ло? - ше­по­тiв вiн сли­ве ни­ш­­ком бур­ла­кам. - Бу­де­мо гам­се­лить при свiт­лi… що бог дасть!

Кавун дiс­тав з ки­ше­нi сiр­ни­ки, тер­нув сiр­ни­ком об стi­ну. Огонь спах­нув - i бур­ла­ки вгле­дi­ли по­рожнє лiж­ко, а в при­хо­жiй вер­бiвсько­го оса­ву­лу до­лi. Оса­ву­ла ле­жав на спи­нi i спав мiц­ним сном, аж ро­та роз­зя­вив i ви­щи­рив зу­би. Бур­ла­ки без со­ро­му зас­вi­ти­ли свiч­ку, мит­тю ки­ну­лись на оса­ву­лу i по­ча­ли йо­го луп­цю­вать ку­ла­ка­ми. Ка­вун на­ки­нув йо­му на го­ло­ву сви­ту, ще й сам сiв звер­ху. Пе­ре­ля­ка­ний оса­­ву­ла тiльки хар­чав пiд Ка­ву­ном.

Бжозовський, си­дя­чи на го­ри­щi, по­чув те страш­не хар­чан­ня. Один бур­ла­ка вгле­дiв од­чи­не­нi две­рi, до­га­давсь, де по­дiв­ся Бжо­зовський, i по­чав дер­тись по две­рях на го­ри­ще. Бжо­зовський схо­пив­ся з мiс­ця, мiж ла­та­ми про­дер ку­ли­ки ви­дер­ся на пок­рiв­лю i стриб­нув з стрi­хи до­до­лу. Пiд стрi­хою сто­яв во­ло­вий вiз. Вiн пот­ра­пив на вiз, стра­шен­но обiд­рав со­бi лит­ку об по­луд­ра­бок, ско­чив з во­за й по­бiг че­рез двiр. Пе­рес­ко­чив­ши в го­род че­рез тин, вiн при­сiв пiд ти­ном i бо­яв­ся бiг­ти да­лi. Йо­му зда­ва­лось, що бур­лак пов­ний двiр, пов­ний го­род, що во­ни по­за­сi­да­ли на за­сiд­ки скрiзь по­пiд вiк­на­ми, по­пiд стай­нею, по­за ти­на­ми. Йо­му зда­ва­лось, що от-от знов на йо­го спи­ну плиг­не Дже­ря i поч­не луп­цю­вать йо­го в гру­ди ку­ла­ка­ми.

- Тiкаймо звiд­цiль, брат­тя! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - Тi­кай­мо! Вис­лиз­нув жмик­рут з на­ших рук! Не жи­во­тi­ти те­пе­реч­ки нам на свi­тi.

Один бур­ла­ка схо­пив з сто­ла зо­ло­тий го­дин­ник i хо­тiв схо­ва­ти йо­го в ки­ше­ню.

- Не за­чi­пай! Це на­ша кров! - крик­нув Ми­ко­ла не­са­мо­ви­то, ви­дер з рук го­дин­ник i бряз­нув ним об по­мiст з усiєї си­ли. Го­дин­ник дзенькнув i роз­бив­ся на дрiб'язки. Ми­ко­ла вис­ко­чив че­рез вiк­но над­вiр; за ним по­ча­ли пли­гать дру­гi бур­ла­ки. Свiт­ло по­гас­ло. Пан ба­чив, як блис­ну­ло свiт­ло, як бур­ла­ки стри­ба­ли з вiк­на над­вiр, i з пе­ре­ля­ку дре­ме­нув прос­то че­рез гряд­ки, на­хи­ля­ючись при са­мiй зем­лi. Йо­го но­ги груз­ли в м'яких гряд­ках. Груд­ки зем­лi ле­тi­ли на всi бо­ки. Мо­ло­да ку­ку­руд­за лу­ща­ла пiд но­га­ми. Бжо­зовський вбiг у мо­ло­дий бур'ян i при­лiг у йо­му на са­му зем­лю.

Бурлаки зник­ли. Над­во­рi ста­ло ти­хо. Тiльки оса­ву­ла в ха­тi охав та стог­нав. Дов­го Бжо­зовський ле­жав у бур'янi та прис­лу­хавсь. Вiн втра­тив па­мо­ро­ки i тiльки то­дi опам'ятав­ся, як по­чув, що в йо­го все тi­ло тру­ситься од хо­ло­ду, а зу­би аж цо­ко­тять.

На се­лi десь да­ле­ко зас­пi­вав пi­вень. Той пi­вень не­на­че ро­зiг­нав дiдькiв для Бжо­зовсько­го. Вiн наб­рав­ся смi­ли­вос­тi, пiд­вiв­ся, гля­нув на не­бо i по­ба­чив, що за­бiг та­ки да­ле­ченько. Груд­ки му­ля­ли в бо­сi но­ги, а хо­лод­на зем­ля об­си­па­ла но­ги, на­че снiг. Вiн прий­шов до заїзду, по­бу­див жи­дiв i зве­лiв по­го­ни­че­вi за­раз зап­ря­гать ко­нi. Оса­ву­ла лед­ве во­ру­шив­ся од сту­са­нiв.

Пан ще вдос­вi­та ру­шив в до­ро­гу з Стеб­ле­ва. А тим ча­сом бур­ла­ки бу­ли вже да­ле­ко од Стеб­ле­ва. Йду­чи шля­хом тем­ної но­чi, во­ни все бiд­ка­лись, що їм не спо­су­ди­лось доб­ре од­дя­чить своєму па­но­вi. Во­ни бра­лись не на пiв­нiч, де бу­ло так са­мо ба­га­то са­ха­рень, а на пiв­день. Ту­ди їх тяг­ло по­чу­ван­ня во­лi на сте­пах; ту­ди, да­ле­ко на сте­пи, їх на­ди­ла якась не­вi­до­ма си­ла, на тi шля­хи, на тi сте­пи, де ко­лись хо­ва­лась во­ля ук­раїнсько­го на­ро­ду, нев­ва­жа­ючи на дру­гу па­ще­ку страш­но­го сте­по­во­го звi­ра - та­тар. Та й цей сте­по­вий звiр, ма­буть, не був та­кий страш­ний, як свiй не­без­печ­ний звiр до­маш­нiй, кот­рий ка­ту­вав їх i зну­щав­ся над ни­ми без жа­лю.

В той час Бжо­зовський вер­тав­ся до Вер­бiв­ки. Чет­вiр­ня доб­рих ко­ней нес­ла ле­генький фа­етон нi­би на ру­ках. Оса­ву­ла лед­ве пос­пi­шав за ним ма­ленькою бiд­кою. Бжо­зо­в­сь­кий зга­ду­вав про бур­лак, про Дже­рю, i вся кров ки­да­лась йо­­му в го­ло­ву, за­ли­ва­ла йо­го очi. Вiн по­чу­вав на своїх гру­дях бур­лацький ку­лак, i йо­му зда­ва­лось, що са­ме в то­му мiс­цi пек­ло йо­го нi­би вог­нем. Вiн при­га­ду­вав, як втi­кав че­рез го­ри­ще, як ска­кав з пок­рiв­лi на зем­лю, як ле­жав у бур'янi, i ввесь йо­го шля­хетський го­нор пiд­няв­ся з са­мо­го дна, ки­пiв, кле­ко­тiв у йо­го ду­шi. Вiн до­га­ду­вавсь, що й по­го­нич, пев­но, знає про те дi­ло, знає й оса­ву­ла, знає й увесь Стеб­лiв, зна­ти­ме й уся Вер­бiв­ка i всi па­ни-су­сi­ди. Од помс­ти вiн усе штов­хав по­го­ни­ча ку­ла­ком у спи­ну, як тiльки той не пот­рап­ляв на доб­ру до­ро­гу, як тiльки фа­етон на­хи­ляв­ся на­бiк. По­го­нич од злос­тi пе­ре­да­вав тi сту­са­ни ко­ням, луп­цю­вав їх не­ми­ло­серд­но га­рап­ни­ком по­пiд че­ре­во, а ко­нi пе­ре­да­ва­ли злiсть пансько­му фа­ето­но­вi, хви­ца­ли по йо­му зад­нi­ми ко­пи­та­ми й тро­хи не по­но­си­ли.

Вже свi­ну­ло над­во­рi, вже й зiй­шло сон­це, а бур­ла­ки йш­ли й не спо­чи­ва­ли. Во­ни по­ми­ну­ли ба­га­то сiл, ба­га­то са­ха­рень та су­кон­них фаб­рик, нi­де не спо­чи­ва­ли i не ста­ва­ли, їм усе зда­ва­лось, що Бжо­зовський бу­де гнаться за ни­ми. Опiвд­нi во­ни звер­ну­ли в лi­сок, з'їли по шмат­ку хлi­ба, на­пи­лись з кри­нич­ки по­го­жої во­ди i по­манд­ру­ва­ли да­лi. Вве­че­рi з'яви­лось на до­ло­нi ве­ли­ке мiс­теч­ко з дво­ма бi­ли­ми му­ро­ва­ни­ми церк­ва­ми. За мiс­теч­ком ос­то­ронь сто­яли здо­ро­вi са­хар­нi з ви­со­ким чор­ним стов­пом. Вi­тер по­вi­вав од за­во­ду, i да­ле­ко на по­лi бу­ло чу­ти пре­пас­куд­ний про­тив­ний смо­рiд од пе­ре­па­ли­них кiс­ток, од гни­ло­го ма­ля­су.

Сонце сi­ло за го­рою. Че­ре­да йшла в мiс­теч­ко. По­том­ле­нi бур­ла­ки ввiй­шли в мiс­теч­ко. То бу­ла Чер­ка­щи­на.

- Ставаймо тут на ро­бо­ту в са­хар­нi, - про­мо­вив Дже­ря. - Ми зай­шли вже да­ле­ко од Вер­бiв­ки. Тут не знай­де нас пан.

- Де прис­та­не­мо, там i на ро­бо­ту ста­не­мо, - ска­зав Ка­вун. - Са­ха­рень є до­во­лi; ми вже по­ми­ну­ли їх по до­ро­зi бiльше де­ся­ти. Про ме­не, зос­та­вай­мось тут.

Але тре­ба нам десь пе­ре­но­чу­вать.

- Просiмося на нiч до лю­дей: мо­же, нас буд­лi-де й пус­тять, - про­мо­вив Дже­ря.

Бурлаки сi­ли на око­пi ко­ло ца­ри­ни, тро­хи од­по­чи­ли, з'ї­ли по шмат­ку хлi­ба та по ци­бу­лi i ввiй­шли в мiс­теч­ко.

- Чи бу­де­мо про­си­тись до ба­га­тих, чи до бiд­них? - обiз­вав­ся один бур­ла­ка.

- Спробуємо пе­ред­нi­ше до ба­га­тих, - ска­зав Ми­ко­ла.

Бурлаки по­вер­ну­ли по­вер­ну­ли до ве­ли­кої ха­ти i ввiй­шли у двiр. На прос­тор­но­му дво­рi ме­ка­ли вiв­цi, сто­яли по­том­ле­нi во­ли. Мо­ло­ди­ця доїла ко­ро­ву. Ста­рий чо­ло­вiк по­рав­ся в за­го­ро­дi.

- Добривечiр вам! З по­не­дiл­ком будьте здо­ро­вi! - ска­за­ли бур­ла­ки до ха­зяїна, пiд­няв­ши тро­шеч­ки шап­ки. - Будьте ла­с­ка­вi, пус­тiть пе­ре­но­чу­вать!

- А хто ж ви та­кi; звiд­кi­ля бог не­се? - спи­тав ха­зяїн.

- Ми йде­мо зда­ле­ка на за­ро­бiт­ки й хо­че­мо ста­ти на ро­бо­ту в са­хар­нi, - ска­за­ли бур­ла­ки.

Хазяїн бист­ро ки­нув на їх оком i за­ду­мав­ся. Пе­ред