Микола Джеря - Нечуй-Левицький
Минув рiк пiсля того, як вербiвцi втекли з Вербiвки. Була недiля. В селi почали благовiстить на службу, i дзвiн голосно гув понад Россю, мiж скелями. В казармi коло довгого стола стояли й сидiли бурлаки. Мiж ними був i Микола Джеря. Вiн так помарнiв i змiнився на обличчi, що його трудно було впiзнать. Блискучi карi очi наче погасли, лице постарiлось, рум'янець пропав, лоб став жовтий, як вiск, шия поморхла. Тiльки здоровi жилавi руки з довгими пальцями та довгi вуса нагадували про давнього Миколу Джерю. На Миколi була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старi шкарбани з дiрками, звiдкiль виглядали солом'янi устiлки. Волосся на головах у бурлак було закудлане, мов у не-просипленних п'яниць. Поруч з Миколою сидiли за столом бурлаки в таких чорних сорочках i з такими невми-тими видами, з такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, що й дивиться було страшно. Однi бурлаки грали в карти, такi засмальцьованi, що на їх ледве червонiли безталаннi королi й королеви, замазанi нечупарними бурлацькими руками. На столi стояла горiлка: декотрi бурлаки пили могорич i частували бурлачок. Микола грав на скрипцi. Одна молодиця з темного кутка загомонiла й почала його лаять за те, що вiн грає до служби божої. Через усю казарму попiд стiною стояли неприбранi поли, на полах валялась солома й потерть. На тих полах покотом спали бурлаки й бурлачки, розкидавши на барлозi дранi свитки й кожухи. Одна чепурна молодиця в бiлiй сорочцi замiтала казарму i згортувала з полiв барлiг. П'янi бурлаки затягли пiснi; Микола пригравав їм на скрипцi.
- Господи! нема вам нi празника, нi недiлi! - гукнула богобояща молодиця з другого кутка. - Чи не чуєте, що до церкви дзвонять?
- Дзвонять, бо їх на панщину не гонять! - обiзвавсь приказкою Микола i задзвонив на скрипцi так, що трохи струни не порвались.
В казарму вбiг Кавун i крикнув до Миколи:
- Тiкаймо, бра! тiкаймо! Я йшов з мiста коло корчми i бачив свого пана Бжозовського.
- Невже? - аж крикнув Микола i так шпурнув скрипку на стiл, що вона загула нiби не своїм голосом.
- Їй-богу, бачив! Нехай мене святий хрест поб'є, коли брешу!
Вербiвцi покидали карти на стiл i пороззявляли роти.
- Мабуть, довiдався, що ми тутечки на фабрицi, та це приїхав по нашi душi, - сказав Микола. - Але чорта лисого забере звiдсiля до себе в Вербiвку, а не нас.
- Знайшов дурнiв! Так оце живцем i дамося йому в руки, - обiзвався один бурлака.
- Де ж ти його бачив? - спитав Джеря в Кавуна.
- Сидiв в заїздi коло вiкна й люльку курив. Я зараз впiзнав його руду голову й червону пику та й дав драла за жидiвськi хати через тини, - сказав Кавун.
- В котрому вiкнi вiн сидiв? - знов спитав Микола.
- В самому крайньому, що зараз од угла з причiлка, - сказав Кавун.
Микола подумав, встав, покликав Кавуна i вербiвських бурлак надвiр i нишком промовив:
- Знаєте що, хлопцi? Давайте провчимо вражого пана, щоб не квапився ганяться за бурлаками!
- Як же ми його провчимо? - спитали бурлаки.
- Нападемо вночi на станцiю, видеремо вiкно, влiземо в кiмнату та дамо йому стiльки стусанiв i рiзок, скiльки вiн колись надавав нам на економiї.
- Добре, їй-богу, добре! Даймо йому доброї прочуханки, щоб пам'ятав до нових вiникiв, - загукали бурлаки.
Бурлаки вернулись до казарми, позабирали свої клунки, тихенько один за одним втекли з казарми i поховались у скелях мiж густими лозами. Вони поклали клунки пiд голови i полягали спати.
Пан Бжозовський i справдi довiдався од людей, що бували по ярмарках, про вербiвських утiкачiв. Микола показав дорогу iншим, i слiдом за ним багато людей повтiкало на стеблiвськi заводи. Бжозовський приїхав в Стеблiв, пiшов на справу до стеблiвського пана i полаявся з ним за те, що вiн приймає до себе на фабрики без пашпортiв його панщанних людей. Бжозовський задумав другого дня з сiльською полiцiєю половить своїх крiпакiв i вернути додому.
Надворi смеркало й сутенiло. Микола з товаришами спав в лозах, готуючись в далеку дорогу. В пiзню добу вiн побудив товаришiв; всi вони рушили з лiз i потяглися на мiсто до корчми. Нiч була темна, тiльки на небi ясно блищали зорi. Надворi було холодненько, як буває весною. Бурлаки прийшли на мiсто. В однiй жидiвськiй хатi ще блищало свiтло. Бурлаки посидiли на призьбi коло однiєї жидiвської хати, поки не погасло свiтло, i крадькома через тини та городи прийшли до заїзду. В заїздi все спало. Скрiзь було тихо й мертво. Кавун показав бурлакам те вiкно, де Бжозовський сидiв удень з люлькою в зубах. Вiкно виходило не на вулицю, а на подвiр'я. Бурлаки обiйшли кругом заїзду, пiдiйшли пiд вiкно i почали прислухатись. Крiзь вiкно було чути, як Бжозовський сопiв та хрiп на всю кiмнату.
- Починаймо! - зашепотiв Микола i почав одколупувать ножем вiкно. Другi бурлаки помагали йому. Поганенькi рами й завiски швидко подалися пiд дужими руками, мов тонке павутиння. Микола вийняв i виставив вiкно, поставив його коло стiни i полiз у кiмнату. За ним слiдом полiзли другi бурлаки.
Як той звiр кидається на товаряку, так кинувся Микола на Бжозовського лiжко i налапав пановi ноги. Пан схопивсь, з переляку втратив голос i не мiг навiть крикнуть: як блискавка, мигнула в його головi думка про Миколу й вербiвських бурлак. Микола однiєю рукою вхопив пана за ногу, а другою почав давать стусани в груди. В хатi було поночi, як у льоху. Бжозовський звився, як уж, та й шугнув просто в дверi, як сполоханий пiвень. Бурлаки не знали, де дверi, i тiльки крутились по хатi. Пан перебiг прихожу, де спав осавула, i побоявся бiгти надвiр: в його була думка, що коло дверей засiли на вартi i стережуть його другi бурлаки. Бжозовський налапав сiнешнi дверi i в одну мить кинувся по дверях на горище. В сiнях, на його щастя, не було стелi. Вiн видряпався по дверях на горище й кинувся бiгти. Одначе бiгти не було куди: вiн вдарився лобом об крокву i поколов собi лице куликом. Од переляку на його лобi виступив холодний пiт. Вiн присiв у самiсiнькому куточку пiд покрiвлею.
Тим часом бурлаки розсипались по