Щедрий вечір - Стельмах Михайло

— Ось винеси їй востаннє обмiшки, та й уже...

— Тату...

— Помовч, Михайлику, без тебе клопiтно.

I я замовк, але так менi стало важко, що й не кажiть. Яка не є наша Обмiнна, а жаль її: скiльки тих лiсiв об'їздили разом, скiльки було безсонних ночей, рiзних пригод i незгод.

Погано спалося цiєї ночi, до мене увесь час наближалися великi темно-синi очi нашої i вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне iржання. Я кiлька разiв прокидався, дивився на мiсяць, що сумував у самотинi, i знов неспокiйно засинав. Удосвiта я напоїв Обмiнну водою з туманцем, що i взимку чаїться у нашiй криницi, i, зiтхаючи, вивiв її з клунi у двiр, де на снiг рожевими калюжками лягли мерехи свiтанкової зiрницi. Руками й щоками я прощаюся з конякою, i вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою i сумно-сумно заiржала.

— I худоба щось чує, — зiтхаючи, пiдходить до нас закутана матiр, що теж зiбралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корiвку? — От, Михайлику, вважай, i нема в нас Обмiнної.

— Хоч ви не кажiть такого, — навивається смуток на очi.

— I менi жаль, та що зробиш.

Незабаром до ворiт пiд'їжджає дядько Трохим з батьком, i наш невеликий двiр повниться гомоном. Дядько Трохим з усiх бокiв починає оглядати й теребити Обмiнну, а тато не втримує насмiшки:

— Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня? Дядько хотiв було насупитись, але передумав i посмiхнувся отими карими очима, в якi звiдкись захопив такi золотi обiдки-перснi, що вони аж приворожували жiноцтво.

"Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої перснi повiками!" — не раз наказувала йому жiнка.

— У вас горiлки нема? — питається дядько Трохим, не вiдсїупаючи вiд Обмiнної. — Пiдпоїти треба її.

— Пiдпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? I для чого це? — дивується мати.

— Горiлка дає блиск очам i на якийсь час молодить коня, — зi знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.

— А зуби вона теж молодить? — пiдсмiюється тато.

— А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорнi зуби, — i лiверант* (* Баришник.) і рокiв не взнає.

— Так у неї уже на головi посiялась гречка* (* У старого бiлого коня з'являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня — бiлого. Це волосся зветься гречкою.).

— А гречку треба пофарбувати.

— Багато чого їй треба, то не будемо тратитись нi на фарбу, нi на горiлку.

— Дiло хазяйське, — посмутнiв дядько Трохим, який умiв пiдпоювати коней, а пiсля такої роботи не забував i про блиск у своїх очах.

Уже зовсiм розвиднiлось, коли ми вибралися за село. Звiдусiль їхали i йшли на ярмарок люди, i спереду, i позаду порипував снiг, озивалися голоси, а дiвчата всю дорогу притрушували смiхом, i, прислухаючись до них, старi липи осипали блакитну паморозь.

Бiля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Вiн так тягнув за собою залигану корову, наче збирався посадити її собi на плечi.

— Володимире, не скрутiть їй в'язи, — обiзвався дядько Трохим. Скупар блиснув лихим оком, але дядько Трохим не вiдстав вiд нього:

— Володимире, садовiть її на плечi, а то вона вас на роги посадить.

— Є й безрогi, що на роги садовлять, — нарештi похмуро обзивається дядько Володимир.

— А скiльки за корову правите?

— Усi грошi.

— А молоко вiд неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?

— Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив. Але дядько Трохим не гнiвається, а смiється i вже нацiлює очi на узбiччя:

— Ось подивiться на танець!

Там, бiля липи, мало не плачучи, стояла тiтка Дарка, а за пару крокiв од неї, мов навiжений, крутився i пiдскакував пiдгонистий пiдсвинок.

— Дарко, вiн у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? — запитав тато.

— Ох, i не питайте, що ця холера витанцьовує, — аж застогнала жiнка. — Купила ж на свої грошi нещастя. Думала, кабанчик, а вiн — кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горiлкою, а вiн що витворяє! — Жiнка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибкiв, осiв на заднi ноги, кувiкнув i здивованими червоними очима поглянув на господиню.

— Вiн у тебе i на сценi змiг би виступати, — засмiявся тато i багатозначно глянув на дядька Трохима.

— Свиням горiлка не так iде на душу, як коням, — пробубонiв дядько Трохим.

— От не знав досi, що й свинi мають душу, — пiдсiк тато дядька Трохима i покивав рукою тiтцi Дарцi: — Повертайся, жiнко, додому та протверези свого танцюриста огiрковим розсолом.

— Так, напевне, й доведеться зробити, — сумовито погодилась жiнка. — Пропав торг, пропала й горiлка. А щоб тобi, сякий та не такий!..

I де тiльки того люду береться на ярмарку?! I як вiн не загубиться в отiй рухливiй кашi, що розбухає, коловоротить, гуде, смiється, торгується, марнословить, озивається iржанням коней, ревiнням волiв, дзвоном залiза, горшкiв i струнами лiрникiв?

I чого тiльки тепер нема на ярмарку?! I кожухи нижче п'ят, щоб за собою промiтали снiг, i коротенькi, обшитi смухом кожушки для дiвчат i парубоцтва, i свитки, i киреї, i чоботи рiзних фасонiв, i постоли, якi смiються усiма зморшками, i шапки, як стiжки, i такi вкороченi, що й з вухом не поздороваються, i рукавицi, i ногавицi, i циганськi сережки з червонного золота, i перснi пiд золото. I все це саморобне, зi своїм мудруванням i хитруванням.

Є тут i фабричнi сукна: англiйськi, французькi, нiмецькi, австрiйськi, — усi вiдбитi в завойовникiв; купують їх не так статечнi люди, як фертики-вiтрогони i писарi, що хапаються за хвiст моди i цим показують увесь свiй розум. Навiть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станцiї Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, i не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось iнше. А жiнки здогадалися, що то за-гранична глина, розколотили її водою та й почали пiдводити призьби. А який iз цього толк? На це мастiння, мов навiженi, накинулися свинi й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер i в нас довiдались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. I коли хтось вередує з їжею, насмiшкувато запитують:

— I що ви будете споживати: какао чи хляки?

А якої тiльки олiї нема в нас! I соняшникової, i льняної, i конопляної, i з рапсу, i з кользи, i з рижiю, i з маку. I така вона, кажуть, корисна, що допомагає навiть тим, у яких чогось не вистачило олiї в мiзках.

А от краму на ярмарку мало, i вiн кусається — дуже дорогий. Саморобне полотно тепер замiняє хлiборобу крам.

Над дорогою прямо рiзнокольоровими пагорбами пiдiймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макiтри, i жiнки руками вибивають iз них передзвiн.

— Хiба це горщик?! — вихваляє гончар якiйсь мелодицi своє череп'я. — В ньому бiльше дзвону й приварку, нiж в iншiй головi...

— Ось Варвара, що нiч обiрвала, а день доточила! — показує маляр жiноцтву молодюсiньку веселооку в стрiчках Варвару, що зовсiм не схожа на святу.

— Чого ж твоя Варвара в стрiчках? — пiдозрiло допитується немолода жiнка.

— Бо вона ще не дожила до ваших рокiв, їй теж хочеться подiвувати...

— Берiть, чоловiче, дешевше за кадуб.

— Нiяк не можу дешевше, — впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великi кадуби, бочки, бочата, а в них то зiтхає, то посвистує вiтрець.

— Чого ж не можете? Чи вiн родив вас?

— Та нi.

— А може, вiн iз срiбла-золота?

— Та нi, — тягне своє бондар.

— То чого ж тремтите над ним?

— Чого? Я в цьому кадубi, чоловiче, сiм рокiв ховався вiд жiнки, лише на восьмому дiйшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, — собi дорожче коштує.

— Га-га-га!..

На худоб'ячiй торговицi наша Обмiнна не привернула уваги покупцiв. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сiно i, очевидно, думала про людську невдячнiсть. Купцi зневажливо проходили повз її натрудженi роки i зупинялися бiля тих коней, що мали в очах не горiлчаний блиск.

— Довго нам доведеться її водити по ярмарках.

— На всякий товар є купець, — заспокоїв тата дядько Трохим. — Знайдеться i на Обмiнну.

— Хоч би за неї десятку дали.

— Може, i десятку дадуть, може, й на дев'яти зiйдетесь, та й вiсiм — грошi, — не журився дядько Трохим. — Головне, щоб свiжа копiйка забряжчала. А он i Володимир купцiв розганяє, — видко, загилив цiну, як за рiдну маму. Може, пособити йому?

— Пособляй.

Дядько Трохим пiдiйшов до скупердяги, перекинувся кiлькома словами i схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тодi дядько Трохим втиснувся в гурт i витягнув звiдти дядька Миколу, той пiдступив до корови, змiряв її лукавим оком i заговорив, як у цимбали заграв:

Чуєте, люди добрi! Продається корова — не корова, а диво! Має вона чотири дiйки, два роги, один хвiст — i все доїться! В дiйках — молоко, роги збирають масло, а хвiст — жир.

Покупцi одразу посунули до корови дядька Володимира, i навкруг нього зчинився регiт.

До нас молодцювате пiдiйшов дядько Трохим.

— То продасть Володимир корову? — запитав його батько.

— Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повiрить йому.

Незабаром дядька Трохима, тата i маму добрi люди покликали запити могорич.

— Як же ми всi пiдемо? — завагалася мати.

— Чого ви, Ганю, журитесь? — знизав плечима дядько Трохим. — Залишимо тут Михайлика, i хай править за коняку всi дванадцять карбованцiв. Хiба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! — блиснув на мене веселими золотими перснями i подався з батьками на могорич.

Коли вони загубились у людськiй коловертi, я хотiв було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долiтав з другого кiнця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високiй шапцi селянин. Вiн здивовано дмухнув на свої вуса, вiддiлив од них два прокурених вiхтики, потiм обережно обiйшов навколо Обмiнної, хмикнув i запитав мене:

— Вона ще жива?

Такої насмiшки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмiшника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провiв рукою по її головi, i — диво — Обмiнна не вишкiрилась, а стиха заiржала.

— Таки жива! — ще бiльше здивувався дядько. На його прив'ялих щоках i пiд його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмiшка.

Хотiлося менi спересердя щось вiдрiзати йому, та якось стримався.

— Хлопче, а скiльки цей одер править? — хитруватенько подивився на мене купець.

— А нащо вiн вам?

— Та думаю поставити його в рамку i любуватися.

— Оце ж i ми робили.

Покупець засмiявся i знову запитав:

— То яку вiн цiну править?

— Дванадцять карбованцiв.

— То чого так дешево правиш? Чому не всi двадцять?

— Це вже тата спитайте.

— А де ж вiн?

-— Десь на ярмарку, — пожалiснiв мiй голос.