Щедрий вечір - Стельмах Михайло

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза.

Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i спомини...

Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу.

Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню.

В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.

— Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? — зовсiм опустилися руки в матерi.

— Головне, жiнко, — не простудити зуби. Бо чим тодi будемо їсти? — батько пильно поглянув на тiк, який мав стати нашим лiжком.

— Тут i душу простудиш, — зiтхнула мати й подивилась на мене. — Ми ще так-сяк перемучимось. А як дитина?

— Та вiн завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити, цiни йому не складеш! — пiдхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею не розлучався до самих заморозкiв, а взимку, страхаючи мерзлякiв, купався в снiгу; тому й молодечi рум'янцi не вiдходили вiд нього до сiмдесяти п'яти рокiв.

— Дме тут з усiх бокiв, — оглянула мати клуню.

— Зате зверху горобцi спiвають, — зирнув батько вгору, де справдi, безтурботно цвiрiнькаючи, лiтали живкуни. — Не всякий ось таку розкiш має.

Вiд цих слiв я одразу повеселiшав, пiдняв голову ближче до птиць, а мати зiтхнула:

— Тепер i ми, i горобцi маємо одне житло. — Далi вона сумно подивилась на щiлини мiж дилями й тихцем попросила вiтрiв, щоб вони не збирались у нашiй оселi, не простудили нi мене, нi тата.

Про себе мати не згадала, i вiдколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою i зверталась до таємних сил лише тодi, коли вже дуже в'їдалась у тiло чи кiсточки якась недуга. Тодi мати говорила їй: "Вiдiйди, хворобо, у нетрi, в болота, у безвiсть, бо менi треба дiлечко робити".

Як вона любила робити i в городi, i в полi, i в лузi, i в лiсi i тихо втiшатися зробленим! Мати, як свята, очiкувала садiння, косовицi, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як дiти, а полукiпки стояли, наче парубки, — плече в плече. I дуже полюбляла в жнива пiсля працi лягти на воза i дивитись на зорi, на Чумацький Шлях, на Стожари i на отой Вiз, що народився iз дiвочих сльозин.

— Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля дихає, — зiтхаючи, говорила сама собi.

— А може, то наша коняка дихає? — пiдсмiювався батько, який не раз чудувався маминим словам.

— Ет, що ти тямиш, — рукою вiдхиляла насмiшку i вже прислухалась до перепiлки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дiтьми в ярину.

— I як ти все чуєш? — дивувався тато.

— То, певно, любов моя чує, — iнодi в задумi казала вона й знову дослухалась до неба, до землi, до крил i до схлипування роси.

Цiєї уваги до всього доброго, красивого вдiлила мати й менi. I я теж, як свята, очiкую того дня, коли грiм розморожує сiк у деревах чи коли не зiллям, а хлiбом починає пахнути жито. I як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами.

Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiднює i свiт, i душу навiть дуже розумним людям...

Щойно мати закiнчила розмову з вiтрами, як бiля ворiт невдово-лено обiзвалася качка, а вiд ворiт хтось засичав, цитькнув на неї. Батько здивовано глянув на матiр.

— Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?

— Помовч! — пiдняла руку мати. — Ще, гляди, почує.

— Хай чує, скупердяга.

I от, наступаючи на власну тiнь, бiля клунi з'являється дядько Володимир; досi вiн, як мiг, обминав тата — все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрiчалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про свої невдачi-нестатки, скаржитись на "таке врем'я" i на бiсову дорожнечу, яка останню копiйку витрушує з самої душi.

Натоптаний м'ясом, здоров'ям i пiдозрiливiстю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув нашi статки, що настовбурчились на току, i невиразно сказав:

— Хе.

— Еге ж, еге ж, — пiдтримав розмову тато i нацiлив на дядечка просмiшку.

— Що? — спантеличився той.

— Те саме, а чого ж, коли так, а не iнакше, — розглядаючи гостя, безневинно вiдповiв тато.

Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлiшали дрiбнi чоловiчки: вiн сам не вмiв жартувати i люто ненавидiв чиїсь жарти, бо все пiдозрював, що вони чи так, чи сяк в'їдаються в нього.

— Ви насмiшечки назбируєте, Панасе?

— Ні, вони чогось самi родять у менi, — вiдразу ж вiдповiв тато. Але й дядечко не залишився в боргу:

— Краще б у вас копiйка родила!

Батько оцiнив дотепне слово, i пiд вусом його насочилась хитринка :

— Де вже тiй копiйцi взятися у бiдних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.

Це дядьковi дуже припало до серця, i вiн знову сказав:

— Хе.

Тато намiрився щось вiдповiсти, але матiр прошила його невдоволеним поглядом i поставила посеред клунi дубовий, з темними очима ослiнчик. Дядько Володимир закрив цi очi рукою, поторгав i, впевнившись, що нi ослiн, нi тiк не скаверзують, так розсiвся, нiби в його мiжколiння мали поставити маслобiйку.

Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але нi дядечко, нi батько не палили гордого зiлля, яке не вклонилось навiть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матiр, — мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матерi ворухнувся докiр чоловiковi i посмiшка дядьковi:

— Що, Володимире, поробляє ваша Марiйка?

— А що їй робити? Все товчеться мiж хатою i клунею, наче Марко Проклятий у пеклi.

Дядечко й не помiтив, яку сказав правду: його забитий живнiстю двiр i задвiрок справдi були схожi на фiлiал пекла, де не стихало недорiзане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свинi мають самi себе прохарчувати. Через це їхнi одичалi вепри як могли обгризали жолоби й дверi, пiдривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужi городи або полювали на курей, качок i гусят. Сало нiколи не трималося на кiстках цих пiратiв, не вбирались вони i в м'ясо, зате щетину мали, неначе дрiт, — шевцi не могли нахвалитися нею.

— Добре, що є бiля чого товктися, — гасить посмiшку мати.

— Та. що там доброго? Нема тепер добра нi вiд сонця, нi вiд мiсяця, — сiдлає дядечко свого незмiнного коня. — От ви думаєте, що у мене свинi? А це не свинi — сама iдолова порода: однi костi й виск зашитi в шкуру. Через їхнiй вереск, повiрте, свiт менi немилий став, бо i вночi спати не дають.

— А ви хоча б на нiч їх трохи пiдгодовували, — вставляє батько слiвце i одразу ж прикладає кулака до уст.

— Ви за чимсь, Володимире, прийшли? — не випускає мати клубка розмови.

— Дiло до вас є, Ганно, не таке й велике, але дiло, — впiвголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька.

Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потiм я теж приплющую очi й так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться на батькiв. Тепер неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають зовсiм схожими на равликiв, що виглянули iз своїх хаток.

— Яке ж у вас дiло? — допитується мати.

— Оце ж ви отримали яку не є, але свою дiдизну, свою пайку, — дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобуває з себе слова.

Вiд цiєї мови батько насторожується, а в матерi сполохано прокидається надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились без хати.

— Скiльки тiєї дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, — зiтхнула мати.

Батько зневажливо вiдстовбурчив пiдрiзанi вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай випускати своє слово.