Щедрий вечір - Стельмах Михайло

То кого ж маєш медом пришанувати?

-. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.

— Зараз не те що малi, навiть старi подурiли: усi чогось грамотiями хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. — Дядько Сергiй зневажливо повiв на мене берданкою. — Чий вiн?

Люба сказала. У мисливця одразу позимнiли не тiльки очi, а й усе вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивляється мене з голови до нiг i починає жувати губи:

— Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях i все щось має проти мене? Га?

Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась.

— Ти чого? — дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв.

— Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн має щось проти вас.

— I це правда.

— I мiй батько теж щось має проти вас. Тепер уже розгубився дядько Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув:

— Хоч вiд дiтей дiзнаєшся, що думає про тебе рiдня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дiвко, пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а вони твого дядька вiзьмуть за жабри, — i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. — Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи, он там борсук ще живе? — i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка.

— Що ви, дядьку, робите?! — злякано скрикнула Люба.

На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка:

— Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кiзочки або зайця не бачила?

— Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув:

— Та невже нема? Так я i повiрю тобi!

— А ви хiба хоч кому-небудь вiрили?

— Царю вiрив, i то даремно — прогадав! — позлiшало обличчя i вся постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся i, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пiшов у глибiнь притихлого лiсу.

— Попрощається сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи мати такого родича, — сказала Люба чиїмись словами. — Тато говорить, що в нього затвердiла совiсть.

— А в твого дядька справдi є жабри? Люба пирхнула:

— Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня.

Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося.

— Краще спочатку нарвемо липового цвiту.

— То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на пiвлiсу. Мабуть, її цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно буде, коли вiн допоможе якiйсь добрiй людинi — вiзьме й пiдведе її на ноги?

— Ге. А далеко ця липа?

— Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi.

Я поглянув на Обмiнну, на небо, яке обкладали неспокiйнi грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила зi свого лiсового житла, i ми побiгли до тiєї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскiс стояла над яром, натрушувала i на лiс, i на яр свої пахощi, навколо неї живою сiткою ворушилися бджоли. Коли я вилiз на дерево, за яром обiзвався грiм, а Люба налякано скрикнула.

— Чого ти, дiвко?

— Боюся грому, — щиро призналася дiвчинка. — Може, повернемось назад?

— Пусте. Нарвемо цвiту i повернемось.

— Добре тобi казати: нарвемо! У мене вже i руки, й душа тремтять.

— А як же твiй карбованець на зошити?

— Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загримiло, синiм коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба i згасла у хмарi.

— Ти не бiйся, — заспокоював я Любу, — то Iлля калачi розкидає.

— Аби ж калачi, а то громи i блискавки. Он уже й лiс перелякався грози, — заскiмлила дiвчинка.

Справдi, пiд темним небом затривожився, загудiв лiс, закипiло листя на ньому, деревам чогось захотiлося бiгти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всi боки. Знову мигнула блискавка раз i вдруге, лiс i зверху, i зсередини просвiтився недобрим блакитнавим огнем, а грiм, як навiжений, лупнув у кiлька цiпiв, неначе хотiв обмолотити землю. I вона пiд ударами грози почала злякано кренитись у безвiсть. Тепер i менi стало лячно.

— Михайлику, зараз же злазь! — уже внизу обiзвалася Люба сльозами.

I тiльки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стiною обвалилася злива. Одразу невидимим став лiс, тiльки стогiн його охоплював, затискав i перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лiсу, i вiн засвiтився величезним фiалковим лiхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили iнший огонь — бiля самого яру, заломивши руки, горiло скалiчене дерево.

— Михайлику, нам треба сховатись.

— Куди ж ми сховаємось?

— Я знаю таке дупло в дубi — велике-велике. Там ми обоє вмiстимось, — сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.

I я, пуста голова, навiть не подумав, яке лихо могло спiткати того дуба, i побiг за Любою. Хустина спала їй на плечi, навколо її голови, стiкаючи струмками, затанцювали коси i кiсники, а дiвчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в нiй i знову з'являлась, мов тiнь. Грiм кидав її на землю, вона падала, пiдводилась i бiгла вперед.

— Отак i голосу можна позбутися, — хотiв я пожартувати, але Люба i вухом не повела.

Ми сполохано металися мiж громами i блискавками, а дощ, як хотiв, прав i виполiскував нас.

— Ось тут! — дiвчинка раптом зупинилась перед старим гiллястим дубом. При його коренi темнiло нерiвне присмалене провалля.

"Дубе, дубе, хто тобi душу виїв? — у думках запитав я дерева i сам вiдповiв: — Лiта менi виїли серцевину i душу".

I питання, i вiдповiдь менi дуже сподобались, я хотiв було запишатись, але передумав — це, певне, десь таке вичитав.

— Михайлику, сюди лiзь!

Я увiйшов у дупло, мов у комiрчину. Тут було темно i майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку i трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грiм, дуб заскрипiв усiма своїми кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:

— Правда ж, тут не так лячно?

— Авжеж, — вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зiтлiлої серцевини.

— Михайлику, може, ти казку розкажеш?

— Та вiд неї тобi ще страшнiше буде.

— I це правда, — зiтхнула дiвчинка, притихла на якийсь час i раптом перелякано ойкнула.

— Ти чого?

— Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею, з її дiтками?

— А що має бути з ними?

— Ти нiчого не знаєш! У неї тiльки-тiльки вивелись дiтки, вони зовсiм безпораднi. Це ж вода потопить усiх. Бiжiмо рятувати їх. Все одно мокрiшими, чим є, не будемо. — І Люба першою вискочила з дупла, зiщулилась, глянула поверх дерев i полегшено зiтхнула: — О, вже небо вивиднюється. Бiжiмо.

— I що це в тебе за курiпка?

— Я її на узлiссi в заростях терну побачила, коли вона саме сидiла на яєчках. I я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її дiток.

Розбризкуючи калюжi, ми побiгли на узлiсся. Вiд нас уже вiдкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а пiд нами вигиналися, щасно плакали трави i цвiт. I пахло суницею, грибами, розiпрiлим хмелем i тiєю житньою свiжiстю, яку приносять тiльки петрiвчанськi пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогоднi Iлля i в лiс, i поза лiс, вибиваючи нечисту силу.

Ми пробiгли чиюсь загороду, в якiй стояли високi дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер рiчкою, i опинилися на зарослому терном узлiссi. За ним узке стояли поколошканi зливою жита й пшеницi.

— Обережно, Михайлику, — тут подряпатись можна, — розводячи обома руками цупкi гiлки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землi й тихенько скрикнула.

— Що там у тебе?

— Ось подивись, — дiвчинка пiдвелася, простягнула до мене човником складенi долонi. На них безпомiчною сiрою грудочкою лежало пташеня, завбiльшки з волоський горiх. Воно навiть не могло пiдвестися на ноги. — I що менi робити з тобою? — жалiсно запитала його.

Але пташеня i не поворухнулося.

— Замерзло, охляло, — пояснила дiвчинка i обережно поклала свою знахiдку в пазуху. — Ось iще одненьке!

Я теж нахилився до трави i побачив бiля якоїсь трухлятини заболочене, з пiдвернутою голiвкою пташеня. В руцi воно й не писнуло, тiльки болiсно глянуло на мене затуманеним оком.

— А де ж курiпка? Чого вона покинула їх? — запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собi в пазуху.

— Хто його знає? Може, грiм наполохав i розiгнав її дiток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гiрше щось сталося. Хiба мало ворогiв у пташини? Почекаємо її.

— А як вона не прийде?

— То заберемо дiток, i я доглядатиму їх сама. — Люба, прислухаючись до себе, неждано усмiхнулась: — Вони вже дряпають мене нiжками. От дурненькi!

Ми винишпорили усю тернину i знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокiйно позирала на всi боки, визираючи матiр курiпку.

Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золотi коси на поля, i вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсiм зiгрiлися i, попискуючи, бешкетували в Любинiй пазусi.

— На волю просяться. Що менi робити з вами? — Та ось дiвчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потiм бiля куща вовчого лика з'явилася курiпка, її мокрi крила аж черкали землю, а побiля матерi вовтузилося кiлька пташенят. Ось курiпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала дiток. Птиця побачила людину.

— Красунечко моя, — тихо сказала Люба, полiзла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.

Курiпка щось скрикнула на своїй пташинiй мовi, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись i крильцями, i всiм тiлом, так поспiшала-заточувалась до матерi, що аж падала з нiг. Люба випустила усiх пташенят, з утiхою поглянула на них, шепнула менi:

— Ходiмо, Михайлику, не будемо тривожити нi красунечки, нi й дiток. Хай вони теж мають своє щастя.

I ми тихенько-тихенько почали вибиратися iз чагарiв. На душi в мене було таке, наче я не з курiпкою, а з самим сонцем зустрiвся. Це ж i мати зрадiє, що ми допомогли бiдолашнiй пташинi.

Мокрi, стомленi, але радiсно осмiхненi, ми входимо в лiс, бредемо струмком i вражено зупиняємось прямо в розбурханiй водi: навпроти нас, за галявиною веселка порозвiшувала усi свої стрiчки, i в їхнiм одсвiтi дiброва стала такою гарною, якою вона може тiльки наснитися.

Люба засмiялась:

— Михайлику, ходiмо собi до веселки.

— А чого ж, це нам по дорозi, — кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина нiяк не може дiйти.

— Михайлику, а куди веселка дiвається взимку?

— Напевне, забирається у якусь оселю на небi i там зимує собi, як твiй борсук у землi.

— Ой, тримайте мене, бо впаду, — захиталася Люба вiд смiху.