Щедрий вечір - Стельмах Михайло

— Ти довго думав, поки таке зморозив?

— Нi, це я не думавши.

— Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмiнна робить?

-Мабуть, забралася в шкоду, як тiльки вона умiє, — спохмурнiв я.

— То мерщiй бiжiмо до неї! Капосна-таки твоя Обмiнна. Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тiнню майнула кiзочка. Я навiть помiтив її велике перелякане око. I в цей час гримнув пострiл. Кiзочка, надломлена, повалилася на землю.

— Ой, менi страшної — зойкнула Люба i притулилась до мого плеча.

Я нiчим не мiг утiшити дiвчинку, — менi теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергiй i кинувся до своєї здобииi. Ми з Любою теж побiгли вперед, i те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кiзочки востаннє пiдпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко i гусло на травi — кiзочка була матiр'ю.

— Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! — боляче i гнiвно скрикнула Люба.

Дядько Сергiй, витираючи мокрим заяложеним рукавом пiт з обличчя, посмiхнувся:

— М'ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч! Захочеш свiжини — приходь на вечерю до нас, заманеться солонини — через мiсяць заглянь. Я не скупар, — розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку.

— Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому...

Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнiв:

— Ти що варнякаєш?!

— Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

— Ти здурiла, дiвко? Своїх будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька Себастiяна! — Але раптом його очi втихомирились, прикушуючи гнiв, вiн знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. — Ось краще вiзьми собi срiбного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамницi.

— Не треба менi ваших грошей!

— Треба, треба. Хiба ж я не знаю? — І дядько Сергiй силомiць втиснув грошi в Любину руку. — Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк. Це ж карбованець!

На обличчi Люби спалахнули червонi плями.

-Хай вiн пропаде вам! — дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс.

— От забiсована порода! — вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати своє чорне срiбло.

Ми ще раз поглянули на кiзочку; в її оцi згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивiє вiтряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них засумував перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."

О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити з себе, з полiв дрiмоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвенiти наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном.

Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i вже на його крилi встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?..

Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житнiй сон у степах.

Ми, наче у снi, їдемо з татом на стависько. Роса i колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пiсню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який вiн буде для мене?

Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон над ними, виходить уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша:

— Добрий вечiр вам.

— I тобi вечiр добрий, Одарко, — статечно вiдповiдає тато, зупиняє Обмiнну. — Пiзненько повертаєшся з поля.

— Пiсля чужої роботи ходила дивитись на своє жито, — пiдходить жiнка до самого воза.

— I як воно?

— Моє в долинцi — ще зелене.

— А ми своє завтра почнемо жати. "Спать пiдем, спать пiдем..."

— I женця молодого взяли з собою? — вдова дивиться на мене й добряче-добряче усмiхається.

— Та й женця взяли з собою.

I так менi славно стає на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. I водночас прокидається острах: чи зумiю ж завтра дiлечко робити? Правда, я не раз для Обмiнної жав хопту, але то бур'ян — вода. А от чи годен буду жито жати?

"Спать пiдем, спать пiдем..."

— А свого серпа маєш, дитино?— вдова аж нахиляє до мене великi прижуренi очi, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки i горе.

— Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого.

— То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем, — ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтхає, бо в неї вiйна забрала її косаря i орача.

— Спасибi вам.

"Спать пiдем, спать пiдем..."

— Де ти, перепiлко, будеш завтра спати, коли прийдуть женцi? — звертається тiтка Одарка до жита i знову зiтхає — жалiє бiдну пташину.

— Ти теж, як перепiлка, живеш, — з сумом i спiвчуттям говорить тато. — Як дiти?

— Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним i засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. — I вдова пiднесла руку до очей.

— Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.

— Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що, мабуть, i врiж око, то сльози не добудеш.

— Життя... — зажурено каже тато своє улюблене слово.

— Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота з'їдає?

Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка. Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.

— Ти ж тiльки обережненько жни — серп не iграшка... Ох, ще ранувато тобi орудувати ним.

— От i не рано. Самi побачите, — боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася, вклонилася татовi:

— Бувайте здоровi.

— Ходи здорова, жiнко добра. "Спать пiдем, спать пiдем..."

— Як розспiвався, — кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли колеса, i потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач. Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить вогонь, бiля нього самотiє постать нiчлiжанина.

— Чуєш, як запахло кулешем? — каже тато, путаючи Обмiнну. — Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?

— Де скажете.

— Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.

— Краще кладiть на стiжок.

— Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито жати?

— Тодi кладiть пiд стiжок.

— Тобi сiна всмикати?

— Я сам.

— Хазяйська дитина, — пiдсмiюється тато, пiдходить до воза й обома руками пiдхоплює мене, вже напiвсонного. — У тебе й справдi ноги — мов деревляччя.

— Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, — повторюю батьковi слова, а вiн притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, i натрушує на мого чуба смiх. Батько смiється так само гарно, як i дiдусь, тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, їх навiть у теменi видно.

Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю постiль киреєю, тiєю самою, в якiй мене, босого, носив до школи... Чому я тодi не вмiв шанувати цiєї одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав вiчний снiг?..

-Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, — нам нiчого не залишиться.

I менi стає смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно, розносять нiч по хатах.

— Лягайте i ви.

— Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.

— I я з вами.

— Не виспишся, причепо.

— Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.

— То ходiм, — тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської ночi. Над нами зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.

— Е, та це дiд Корнiй! — зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки, обернувся до нас. — Добрий вечiр, дiду Корнiю!

— Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.

— Я тiльки сина догадався взяти.

— Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. — У дiда Корнiя одразу смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається вогонь. Ось чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають стягнутi на живу нитку шрами.

— Як вам, дiду, живеться?

— Часом з квасом, порою з водою. — Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. — Вже маєш, Панасе, помiчника?

— Вважайте, дочекався женця.

— Он як?! — дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. — Невже ти, Пшеничне, вмiєш жати?

— Трохи вмiю, — нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i за це я не знати як вдячний йому.

Дiд Корнiй похитав головою:

— Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.

— Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?

— Та хоча б i я, — зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в його очах. — Уже серп став менi заважким, випадає з руки, — i подивився на свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.

— А що лiкарi кажуть?

— Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. Їм би хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише сiмдесят п'ять рокiв? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає тепер i наш вiк, i здоров'я. Всi дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка кращим не зробить.

— I ви ж, дiду, бомби возили, — щось згадавши, засмiявся тато.

— Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, — уже й серп випадає з руки.

— Діду, ви насправдi були на вiйнi? — зрадiв я i вуха розвiсив, сподiваючись почути щось цiкаве.

— Та нi, то мене впхнули у вiйну, — неохоче вiдповiв старий i почав ложкою мiшати кулiш. — Пшоно вже розiмлiло.

— Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, — зжалiснiв мiй голос.

— Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, — насупив, накошлатив отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв.