Щедрий вечір - Стельмах Михайло

А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гiллi ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.

— Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти! — вже голоснiше покликав тато.

Але й пiсля цього нi на вулицi, нi на городах не обiзвалися кроки дiдугана. Батько ще й втретє покликав його, та вiн, мабуть, забарився на якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:

— А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не роби!

Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав їх:

— А не йдете, чорнi бурi i злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!

Потiм тато навстiж вiдчиняє нашi скрипливi ворота: а може, приб'ється яка добра людина з дороги, то й погрiє душу теплою стравою. I тiльки пiсля цього ми йдемо вечеряти.

Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв. Отi великi надiї на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й справдi починаєш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за собою срiбнi плуги.

Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр. Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки — звiздоноша, "береза" й мiхоноша попереду, а "коза" й "дiд" у страшнiй машкарi позаду. I чого тiльки не виробляють ота "коза" й вертлявий "дiд", лякаючи дорослих i дiтей. Та ось задзвонив дзвонар — i всi притихли, з'юрмилися бiля вiкон, а зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися, задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселi:

А чи вдома, вдома та бiдна вдова?

Нема вдома — пiшла до бога,

Бога благати — щастя прохати:

— Ой дай, боже, два лани жита,

Два лани жита ще й лан пшеницi,

Лан пшеницi — на паляницi.

А ще гречки — на варенички...

Яка не є убога наша хатинка, а i їй колядники наспiвали щастя, наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря...

Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали войни, других — сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого — ясна зоря...

По всьому селi порозходились колядники, до кожної хати звiздоносцi прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли хмари ворогiв обкрадали наше сонце і землю:

То не з моря тумани,

То iз коней пара...

Од чорної погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого копита, нi козацького стремена...

Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами пiдстрибує морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно стає на серцi, наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихi води, на яснi зорi.

А на шляху в цей час обiзвався передзвiн зброї i стремен, загупали кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетiли-промчали на Лiтин червонi козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у мiсячний напiвсон.

То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони взялися — чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного пилу.

Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення. А надi мною вечiр жменями засiває зорi, а бiля мене арфами бринять пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара. На левадi перегукнулися курiпки, — i вони поспiшали в село на свiй свят-вечiр бiля якогось стiжка чи клунi.

Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр'я дядька Себастiяна. I тут ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?

Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся. Щб ж воно робиться? На хатi, в заснiженому кустратому гнiздi, де лiтували собi лелека й лелечиха, тепер стоїть самотнiй лелека i дивиться на схiд.

"Протри, чоловiче, свої очi, — кажу сам собi, — бо ж над тобою глумиться якась вечiрня мана".

Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася i як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi стоїть дерев'яний лелека. Хiба ж i в цьому не пiзнаєш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору, от i поставив птицю в гнiздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око i кине в душу хоч краплину весняного сонця.

I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi лужки, де на латачi, м'ятi, зiллi i сонцi вибiлюються полотнянi стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:

— Михайле, дитино, це ти?

— Авжеж, я, дядьку Себастiяне, — затремтiв мiй голос вiд радостi i вдячностi до людини, що першою, пiсля мами, нахилила над моєю дорогою зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.

— От i добреї — виходить дядько Себастiян iз сiней. — А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.

— Е? — вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?

— Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собi, мороз чи сiрий вовк.

Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вiтрець пiдмiтає срiбло, а дерев'яний лелека виглядає весну.

— Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, — кажу тихцем та й передаю чоловiковi ув'язанi в бiлу хустку горшки-близнята з теплим узваром i кутею.

— Спасибi, спасибi, дитино, — бере дядько Себастiян вузлик, а мене охоплює тiєю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. I робота, i скорбота вибили на нiй знизу глибокi борозни i мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мої пальцi.

— Це правда, що ти на льоду завалився?

— I ви знаєте?

— Я вже й на ковзанку їздив, i хотiв було до вас приїхати.

— Ото б настрахали маму, — знову лячно стало менi.

— Дивися ж, хлопче, дивись! — ще тiснiше однiєю рукою притуляє мене до себе дядько Себастiян.

— Буду дивитисяi — вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка: — А де ви такого лелеку дiстали?

— Славний?

— Славний.

Дядько Себастiян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає смiятися. Вiн дуже гарно смiється, назбируючи на вiї, очi й зуби мiсячне сяйно.

— Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.

— Ви вкрали? — жахнувся я.

— А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку — i в мiшок. Постоїть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати.

Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, їх. не було ще кiлька днiв тому.

— Що воно таке, дядьку Себастiяне? — нахиляюсь до плит.

— Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, — проводить рукою по напiвстертих людях i конях. — їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав iз старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. I досi не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав я цi плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям.

Ми заходимо до хати — в теплi пахощi сiна, хлiба i свiжих липових ложок.

— От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, — знайомить мене голова комнезаму iз дядьком Стратоном, колишнiм мiнiстром селянсько-бiдняцької республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою Федоренком (його сiм'я складає аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком i навiть зi своїм батьком, що саме стоїть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих штанях, мов розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер, а вуса опустилися вниз, на дощ.

Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i навiть у свят-вечiр знайшов час гарикатись. А потiм, дивись, i сусiдам пiде жалiтися, що його сякий не такий розумець не має в головi олiї. Старий ще й досi не може забути, що в революцiю син узяв з економiї не корову чи коня, а пiанiно, i завжди, коли пiдходить до цiєї панської забави, презирливо каже: "У-у-у..."-i пальцем шпиняє її в зуби.

Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе:

— Злиднi всiх країн, єднайтесь!

А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися.

— Що, я, може, щось смiшне сказав? — дивується старий, i дивуються пiд сивобрiв'ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi очi. — Нi, таки пiду додому, — не кумпанiя ви менi! — береться за шапку i зачерствiлий кожух, що лежить на скринi.

— Та чого ви i куди ви, тату? — дядько Себастiян рукою притримує смiх. — 3 вами так усiм весело, їй-бо, давно так не реготав.

— Трясця твоїй матерi! — обурюється батько. — Дурносмiх завжди знайде з чого пореготати, навiть коли має пiст на копiйку. От подумайте собi, люди добрi, як менi дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цiлий полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi очi, кидають їх на стiл, — стiл щебече! Ще й могорич i закуски городськi ставлять. А вiн, як бейбас, повертає грошi, повертає напитки-наїдки, а пiанiну лишає собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму розсiлася дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на кабана, i на вариво, й на приварок.

— Так то ж, тату, грошi вiд непмана.

— Ну i що?! Аби не вiд дiдька! — старий випив чарку, поморщився i зажурився: — Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута нiяк не врозумiю.