Щедрий вечір - Стельмах Михайло

Ось вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за ним-

З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.

— I що ви скажете про нього? — питається сам у себе кобзар.

— Що я скажу? — обiзвався дядько Стратон. — Один чоловiк має душу, як птицю, що пiд хмарами ширяє, а другий — мов квочку, що тiльки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручiв якихось.

— А що мiй Себастiян має за свою душу? Одну шинелину, одну пiанiну i купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцiї, то поживи й для себе.

— А вiн живе для лiнiї! — засмiявся Федоренко.

— Лiнiї! — перекривив Себастiянiв батько. — Яка ж це лiнiя, коли хтось за революцiю одержує порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушує цю революцiю, як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?

Вiд ставу, почувся тупiт копит. А ось на вулицi з'явився i дядько Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезнi ноги раз од разу розпорювали снiг.

Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр, дядько Себастiян скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на снiг, застогнав, пiдвiвся, п'янкуватими очима посклянiло глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнiшого.

— I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? — звернувся до людей i почав правицею розтирати поперек, а лiвою — живiт.

Це несподiване запитання розвеселило усiх, а на мiнливе Юхримове обличчя лягає вираз догiдливостi:

— От гарного коня має Себастiян! Прямо не кiнь, а золотогривець! От везе чоловiку в селi!

— А тобi в мiстi? —запитав дядько Стратон.

— Теж нiяк не зобиджаюсь на своє офiцiйне державне становище, — говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму i непомiтно робить крок i другий назад.

— Ти наче втiкати збираєшся? — питає дядько Себастiян, змiрявши поглядом ноги Юхрима.

— Тiкати? — дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. — Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанiєю усi святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? — красномовно поторгав рукою кишеню.

— Повертай до хати! Поговорим про святешне, — похмуро каже голова комнезаму.

— Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз?

— Лиха година возила б тебе!

— Е, це вже випад! — пiдiймає голос Юхрим, а на його очi наповзають сiрi плiвки. — Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: менi їхати поперек коня було не дуже зручно. I чи не думаєш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло в повiтi пiд девiзом: "Геть партизанщину i махновську анархiю!"?

— Яку анархiю?! — скипiв дядько Себастiян.

— Ну, оту, не зовсiм культурну.

В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i єхидно запитав:

— Виходить, дорвався до влади?

На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв:

— Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i газетної хронiки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi:

"Оратор подробно остановился..."? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали: замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй. Воно корiнь один, та звучання зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся?

— Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть.

— Чекай, коли маєш час, — знизав плечима i позлiшав Юхрим. — Але не завжди отак висловлюй своє мнєнiе при народi, бо я про тебе можу висловитись у кабiнетi.

— Про твої пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фiнiнспектором, думав, що лишаєш позад себе?

— Позад себе?.. Хай над цим питанням поколiння думають! — безжурно вiдповiв Юхрим. — А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець.

— З м'ясом?

— Карбованець завжди виривався iз болем, iз шкурою чи з м'ясом. Це знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас має стати пупом землi? Тiльки дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець.

— Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! — придушив гнiв дядько Себастiян.

Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму:

— Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ — Побачимо! Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою:

— Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща iнстанцiя.

— I таки може, — погодився Себастiянiв батько. — Хоч ти, Юхри-ме, дурень, а мiсце маєш розумне.

— Ти впiзнаєш цього чоловiка? — насилу стримуючи лють, дядько Себастiян поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв:

— Натурально, впiзнаю, персонально приглядався до його звичайних i пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательнi очi i несознательний смiх. З моїх рук по лiнiї фiнансiв навiть рiдна мама не вислизне.

— I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! — В дядька Себастiяна аж уста затремтiли.

— Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фiнансами краса? — обурився Юхрим, обурились його квасолистi нiздрi, та враз вiн утихомирився, а очi помаснiли: — За красу завжди i всюди бiльше платять, то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон?

— Тобi дай волю — усе красиве вичавиш! — обiзвався сивий кобзар.

— I вичавлю! Я людина без рiзних селянських сентиментiвi — по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. — Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. I треба дивитися на житїя крiзь призму в iсторичному розрiзi! Бо що тепер вартнiше: якiсь красивi, але нiкому не потрiбнi качки, коники чи звичайнi горшки, що йдуть на потреби трудящих робiтничо-селянської держави? I хай, натурально, оцей рукотворець без вiдповiдного дозволу на те не кидається у мечтанiя, у фантазiї i лiпить, що положено лiпити з глини, — горшки i макiтри; хай i вiн втямить: краса служить одиницям, а навар — масам!

— Дайте менi батога! — метнувся дядько Себастiян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом. — Я з цiєї макiтри нароблю шматкiв! Я ним вiдчиню свої дверi!

З обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всi її широкi розгойданi спiдницi вiдразу вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.

Юхрим з подиву сказав: "О, прибiг Євген накоренок" — i притулився спиною до печi.

— Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! — мiнливими рум'янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови комбiду. — Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на свiтi.

— Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!

— Ти справдi не будеш його вбивати? — не повiрила зразу молодиця i глянула на Юхрима. — А ти що варнякав? — i знову до дядька Себастiяна: — То не будеш?

— Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як болячка.

Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на її драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i птицi, i квiти, i колоски.

— Коли так, Себастiяне, всип моїй парi i за мене! Аякже! Бо хiба це чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на злiсть йому, хочу по-людськи жити.

Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:

— Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?

— А вiн мене жалiє? — тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а другим насварилась на чоловiка. — Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi мої сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта — бiсом станеш! Аякже!

— Тодi, хрещенику, тримайсь! — дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.

— I тут утiк! — здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. — Вiн, певне, i вiд смертi втече.

Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, i в цей час у дворi обiзвався густий здивований голос:

— Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, побоїще чи попоїще?

— Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радiсть! Аж не вiриться, натурально! А в нас кругом така необразованiсть — i досi без цивiлiзацiї колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде святої Не рiздво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. — солодкомовно зажебонiв до когось Юхрим.

— Ти спершу обтрусись!

— Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од iндивiдуальної радостi. Пробачте. От спасибi, що приїхали! У мене дома є така запiканочка, якої i в Санкт-Петербурзi при монархiї не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля нiяк не вiдмовитесь. Я недалеко живу, — не утрудните себе. Ощасливте мою хату.

— А хто тебе з цiєї хати випроваджував?

— Ох, вам би персонально не питати, а менi iндивiдуально не вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, — Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.

— Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!

— Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, — i одразу стишує голос: — Ваш хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив свої дверi. От яка в нього первiсно-елементна культура!

— Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?

— Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке вiн має фiнансове соображенiє розуму.

— А дверi ж цiлi залишились?

— Не знаю, мабуть, цiлi.

— За що ж ви не помирились?

— За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастiян — iндивiдуальний.

— Та що ти мелеш?!

— Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi. Ми з вами на державнiй роботi у мiстi маємо кругозiр, а вiн — пуповину, яка приросла до села.