Щедрий вечір - Стельмах Михайло

На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi очi, темну душу i срiбний янгольський голос... Менi й досi дивно, як такий голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом'якшити дядькової злоби чи змити кiпоть iз серця.

Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й присiв перед курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.

— Гарненьке дехто має м'ясце, — подичавiли пiд вiями звуженi очi. — Оляно, продай свої курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.

— Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.

На вивернутi губи дядька Сергiя лягають зневага i зверхнiсть, вiн пiдводиться й невдоволено хмикає:

— От чого не розумiю, так не розумiю: i самим не їсти, i комусь не дати.

— Не все ж, Сергiю, треба їсти чи жерти. Нашi курiпки — дiтям радiсть.

Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.

— Нема тепер радостi на свiтi, — починає мiряти хату порепаними чобiтьми. — Нема, i не скоро буде.

— Не каркай, лиховiсний! — розпашiлась темними рум'янцями тiтка Оляна. — Вiд тебе й хата потiнявiла.

— Ще раз пiдведи її глиною, — не дуже й сердячись, кидає похмурець. — А де ж твiй господар?

— У лiсi.

— I перед свят-вечором у лiсi? — дивується вузький недобрий вид дядька Сергiя. Тут вiн помiчає мене й витрiщується: — Вигрiваєш злиднiв на своїй печi?

— Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось! — обурилась тiтка Оляна. — Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?

— А що, христосуватись накажеш iз ним? — змiрює мене таким оком, наче в ньому днювала i ночувала сама злоба.

— Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста бракує.

— Зашкварчала, наче яєчня на сковородi. От уже маю рiдню!.. — Натягує на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi порепанi шкарбани й так хряскає дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння.

— Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi було пусто, — з гiркiстю i жалем говорить услiд братовi тiтка Оляна. — Ви, дiти, не зважайте — не на ньому тримається день.

З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч тримається на таких, як дядько Сергiй... Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб потiм пiдняти їх над людським горем у страшнi часц.

В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам i не був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а їм постачав харчування i самогон.

Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели на Летичiв. I чи то з переляку, чи з туги дядько Сергiй заспiвав. Коли закiнчилась пiсня, до нього пiд'їхав немолодий командир i наказав:

— Iди додому!

— Як додому? — не повiрив дядько Сергiй.

— Ногами... Отакий голос мати — iз бандитами водитись! Спiвав їм, тепер спiвай людям!

Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi, а другого ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:

— Тiльки подумати: заспiвав пiсню — i червонi уневинили мене. Я думав: у них очi на камiнних пiдмурках, а вони — на вологому мiсцi... Обманював я очi жiнок, обманув i нової властi...

В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потiм пальцем торкнулася її споду, i от уже моє галiфе аж зашипiло i запарувало, — iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.

— Ти не журишся? — через якийсь час заглянула на пiч тiтка Оляна й подала менi одежинку.

— Нi.

— А обiдати будеш?

— Нi.

— Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревенi — вони весь вiк чiпляються до живого. Любо, давай ложки!

I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним борщем, в якому серед поморщених грибiв хизувалась червона перчина, i наказала:

— Їж менi й не журися.

Я глянув на Любу i засмiявся.

— Ти чого, надзигльований? — сказала тiтка те саме слово, яке я чув тiльки вiд свого дiдуся. — Ну, кажи!

— А гнiватись не будете?

— О, потрiбна менi така печаль. То чого?

— Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...

— Хiба? — спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: — Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi, хлiб на столi i не журились...

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не здогадалася, де сьогоднi побувало моє галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло, та це не дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А його менi не позичати, бо ще з осенi заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Пiсля такого виробництва тато з мiсяць не мiг налюбуватися моїми руками i все казав, що вони стали схожi на облiзлих кротiв.

Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для себе, i навiть на обмiн, — уже три пера вимiняв — вiсiмдесят шостий номер, череватеньке — ложечкою — i рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Лiтинi.

Менi навiть трохи смiшно стає, що нi батько, нi мама, проходячи повз моє галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.

Заклопотана i варiнням, i мастiнням, i прибиранням, мати ткнула батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм на дверi й витурила нас iз хати:

— Iдiть, помiчники, i до першої зiроньки не приходьте менi!

— Оце маю пошану вiд рiдної жiнки, — удавано зiтхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрiчаються сонце й вiтер: сонце надає їй полиску, а вiтер мiнить i мiнить на нiй кольори.

Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном; бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, їм зовсiм добре у нас — i їсти є що, i холод не страшний: як припече морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на подвiр'я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?

— То як, сину? — косує батько на полицю, де лежать пилка i сокира.

— Еге ж! — кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислiїв, нi кислого слова.

— Хай пила замiнить ковзанку?

— Хай! — безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi посмiшку.

— Молодця! — хвалить тато й наводить на мене очi — бдне примружене, з приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я її. Тато по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг, а потiм з нiг до голови, зиркнув на дверi й тихенько запитав: — А злякався дуже?

— Злякався? Коли?

— Уже й забувся?

— Ви про що?

— Про те, як ти в ополонку вскочив.

— То ви знаєте? — несамохiть вирвалося в мене. Я з переляку внiмiв, знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.

— Та знаю... Ну, чого став як мурований? — Тато обома руками охопив мене, одiрвав од току й притулив до себе. — Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?

I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.

— Ой таточку!..

— Ну, що? — сумно спитав i торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.

— Нiчого, — ледь прошепотiв i з вдячнiстю тiснiше притулився до батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слiв i тiльки зiтхнув.

— Нiщо в тебе не болить?

— Нi, таточку...

— У чоботях не квакають жабенята?

— О, звiдки їм узятися взимку? — не второпав я зопалу.

— Питаю, чи не мокрi ноги, бо їх треба тримати в теплi.

— Не мокрi... А мама знає про це?

— Не знає. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамi на дровця? — ставить мене на землю.

— Постараємось! — одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко... I аби ви тiльки знали, як сьогоднi приємно бринiла-спiвала пилка, а ще приємнiше перегукувалась iз сокирою в саду луна.

От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипує i поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на вулицях стає гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожної оселi бредуть фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на її обличчi уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.

— Де ви, господарi? — стиха, ласкаво гукає тата й мене i на пiврозкритих устах тримає любов.

— А нащо ми тобi? — нiби дивуючись, озивається вiд дровiтнi тато.

— Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, — з таким усмiхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться пiдбiгти до неї i поцiлувати руку.

— Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? — удавано строго допитується тато.

— Це ж люблячи вас! А кого любиш — навiть коцюби не пожалiєш, — грає мати розквiтлими очима i дає нам дорогу.

— Ти диви! — похитує батько головою i, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чуднi цi дорослi.

Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала, побагатшала. Її бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому зараз лежать три хлiбини, грудка солi, височiє стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям i здоров'я, i щастя, i червоного цвiту.

Батько перший заходить за стiл, оглядає всi страви, вiд кутi з маком до миски з бобом, i поглядом дякує матерi за її старання... А який вiн поважний стає, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:

— Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.

Глянув я на миску, — i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.

Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась за селом, i тихо покликав мороза:

— Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти!

Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi, висвiчуючи туманом бороди, може об'явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i пiдiйти до нас.