Щедрий вечір - Стельмах Михайло

Нi, видко, нiчого путящого не виклепається з мене, доведеться iти в шевцi-латошники. Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озивається Рябко. О! Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилiтають i шевство, i острах.

— Хтось iде, — обiзвалася мати. — Вийди, Панасе, бо хiба довго добрiй людинi наскочити на стовп клунi?

Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посмiхається:

— Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги?

— За ноги, хоч я їх улiтку б'ю, нiхто не сварить мене, — бурмочу собi пiд нiс. — Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам!

— I скажеш таке, — розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi аж задзвенiли чиїсь промерзлi чоботи — хтось довго на морозi ходив.

Незабаром до хати ввiйшов батько зi своїм кремезним братом Яковом, сила якого вiдчувалася навiть у складках кожуха.

— Добрий вечiр! — вiтається дядько Якiв, неслухняною правицею розстiбає кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. — Ну й мороз узявся на нiч — аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у пiч? — киває на пляшки.

— Можна i в пiч, — дивується мати, чого це завiтав до нас дядько Якiв, який через свою машинерiю i на свiт божий не показується.

Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, — вiн був i ковалем, i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до снарядiв — вибирав з них начинку, а з сталi варив лемешi. На такому дiлi його спiткало лихо: один снаряд розiрвався, розвалив кузню, вiдчикрижив i кудись позадiвав чотири пальцi з лiвої руки майстра. Ох i шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'ятi, i все просив рiдню розшукувати їх у дворi i городi.

— Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, — казав дядько i кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть. — їх би, недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан.

Коли зарубцювалась його лiвиця, коли вiн якось навчився орудувати цурпалком руки, — знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Якiв химерував над снарядами не в кузнi, а на городi, бо якби знову щось трапилось, — шкода було б кузнi i особливо нового ремiнного мiха в нiй...

Багато рокiв тому, коли тато був ще парубком i працював у лiсах князя Кочубея, дядько Якiв позичив у нього на господарювання тридцять карбованцiв., Але тепер дядько засумнiвався, чи варто йому повертати цi грошi. П'ять карбованцiв вiн принiс одразу по приїздi батька, поклав їх на стiл i заговорив не так до рiднi, як до дрiбної голови дрiбного царя:

— Ось вам, брате й братова, золота п'ятiрка, хлiба собi прикупите чи щось на господарство. А як далi нам рахуватись, — сам не знаю; трудне це дiло: за царя були однi цiни, тепер — iншi.

— Не таке воно й трудне, — сказав тато. — За царя корова коштувала в нас тридцять карбованцiв, i тепер — тридцять.

— Справдi? — здивувався дядько. — Треба якось пiти на ярмарок звiрити цiну, — вiн поспiхом почав збиратися додому i пiсля не заходив до нас.

— Все цiну звiряє, — насмiшкувато казав тато, коли заходила мова про давнiй борг...

Тепер дядько Якiв не ховає своїх вузькуватих очей, i в матерi прокидаються надiї.

— То як ви проживаєте в цих хоромах? — гупає дядько Якiв промерзлими чобiтьми. — Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долiвка осiла — не вiд багатства?

— Та нi, вiд злиднiв. Вони вночi гарцюють по хатi i все питають, коли ти прийдеш i потрясеш калиткою, — оживають бiсики в батькових очах. — Щось ти, Якове, дуже веселий сьогоднi. Обдурив когось?

— А щоб тебе! Пiзнаю свого правдивого брата, — засмiявся дядько, i засмiялись на його виду усi вiспинки. Але чоловiк не журиться ними, а iнодi з усмiхом i каже: — Мав собi колись нiчого обличчя, та дiдько пiдлатав його решетом.

— То звiдки до тебе радiсть прийшла? — насмiшкувато допитується тато i навiть на мене дивиться веселiше.

— Питаєшся, звiдки радiсть прийшла? От з цих шести пальцiв, — простягнув брат братовi обидвi руки. — Хоч вони й сироти, а не зледащiли, i щось у них таки є. Сьогоднi прискочили до мене з Лiтина, щоб я поворожив бiля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навiть iнженер порався i нiчого не зробив. А хтось i здогадався послати за Яковом! — Дядько аж пiдростає посеред хати.

— I як? — усмiхнувся тато.

— Таки полагодив! — завзято гупає чобiтьми дядько Якiв. — І за неповний день заробив дурнi грошi — аж десять карбованцiв срiблом. Ще й могорич поставили.

— Аж десять срiблом?! — не повiрила мати.

— Перелiчiть! — Дядько повагом виймає з кишенi чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню. — Бери, Панасе, на корову!

Вiд цього дива у матерi випав починок з руки, i вона, певне, вже побачила в торзi свою корову.

— Спасибi, Якове, спасибi, — зникають бiсики з батькових очей. — А я вже грiшив на тебе.

— I варто було, — смутнiє дядько. — Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душi, iнколи й вимиваю його, а до кiнця вимити не можу... От сам скажи: нащо менi було забирати батькову катрагу? Хiба своєї не маю? Так нi, змiзкував забрати i залишив рiдного брата з однiєю клунею, ще й копiйку його хотiв утаїти. То не батожити мене за це? От сьогоднi я каюся, а завтра знов таки за це саме вiзьмусь.

— То скрути свiй норов, Якове, поки вiн тебе не скрутив, — з жалем глянув батько на брата.

— Не можу скрутити його, — аж зiтхнув дядько. — Вiн, клятий, мiцнiший за мене.

— I чого?

— Чого? — ще бiльше звiузив чоловiк очi, а вiспинки на його виду поглибшали. — Бо ношу страх бiля серця.

— Ви носите страх бiля серця?! — не повiрила мама. — То як же ви снаряди розбираєте?

— Що снаряди! — поглянув кудись удалину дядько Якiв. — Є страшнiше за них.

— Що ж воно?

— Страшнiше — мужицька старiсть, отой день, коли тебе не захочуть слухати нi твої п'ять пальцiв, нi твiй цурпалок, коли ти станеш нiкому не потрiбним трухляком, а з куткiв на тебе забликають злиднi. Того й вириваєш, i тиснеш кожну копiйку, i ховаєшся з нею, наче злодiй, а вона ж, гидомирна, й несе тобi тiльки паскудство, невiдчепно дрiбнить i мiзки, i душу. Добре знаю, що треба жити по правдi. Але знаю i друге: роби по правдi — очi вилiзуть. Того й бредеш помiж двома берегами, рятуючи тiло i топлячи душу. — Дядько сумно подивився на мене. — Може, вони, дiти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер бiльшовики i в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?

Зачудований i вражений дядьковим словом, я не знаю, що вiдповiсти, i за мене заговорив тато:

— Яка йому випаде доля — нiхто не вгадає, тiльки знаю: буде вiн жити по правдi, не побреде мiж двома берегами, — батько пiдiйшов до мене i так поклав менi на голову руку, що я й досi чую її тепло. — Так, сину?

— Еге ж, — вдячно дивлюсь на тата i вже дивуюсь, як вiн може iнколи сварцти, а то й замахуватись на мене ремiнцем. Дядько Якiв недовiрливо похитав головою, хмикнув:

— Коли вiн здумає жити по правдi, то хай загодя житню солому припасає.

— Це нащо йому такий торг? — сполохано озвалася мати.

— За правду з усiх усюд доведеться падати йому, то на такому дiлi солома трохи пособить.

— Який ви. Якове, недобрий, — зiтхнула мати.

— От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. I так усякий костричиться, бо кожен чоловiк — вiд Iвана й до царя — має в душi такi недомiрки чи закапелки, в якi не хоче й сонця допустити, не те що когось iз правдою. От проживає у нашому селi один чудило, як святий, Себастiян, значить. Нiчого не скажеш про нього, правдою живе. А що вiн має з цього? Iдею i шинелю? I що виходить у нього? Деякi дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навiть з начальства без солi з'їв би його.

— Це хто?

— Хоча б наш начальник мiлiцiї. Себастiян в'їв його прилюдно, а вiн Себастiяна де може, там i пiдгризає тихцем, ще й iдеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в свiтi є таких, як Юхрим Бабенко, — вони б усе сонце забрали собi, а iншим одну тiнь залишили. Правда — вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грiшне тiло, а роби, як життя крутить свої стежки.

— Пiзнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долонi, бачу, — похитав головою батько.

— А я й не криюсь iз своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залiзо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зi мною, Панасе?

— Краще б з тобою рогатi пили!

— Люблю характер свого брата! — засмiявся дядько Якiв. — Ти все життя будеш iз цим характером пiсний кулiш сьорбати. А менi чогось нiяк не хочеться, навiть при новiй властi, iти у святi, — там нi випити, нi пiдморгнути якiйсь молодицi. Через них не попаду я до раю...

Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рiдня! Менi й досi шкода не так вашої покалiченої руки, як скалiченої душi...

Два ковалi має чоловiк бiля свого серця: один кує срiбнi струни, а другий — iржавi грати захланностi. Не перемiг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дрiб'язок буденщини проiржавив вашi струни, притуманив добрий ковальський вогник. Менi жаль i його, i вас. I все одно я з подивом i вдячнiстю згадую тi лемешi, якi ви кували з самої смертi — з тулубiв снарядiв.

Прямо над нашими ворiтьми стоїть зiрниця, а повз ворота проходять люди i час. Як вiн iде — це найбiльше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собi — чи весняну росу, чи зеленi шуми, чи осiннiй смуток, чи зимовi хустки. Iнодi, коли я сплю, час приходить i до мене, постоїть-постоїть бiля узголiв'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб вiн пiдiймався угору. Отак я й росту!

Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим i недобрим — знаю сам...

Сьогоднi вiн веселив батькiв i печалив мене. Срiбло дядька Якова не принесло менi радостi, бо тато й мама вирiшили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмiнну, можна буде купити корiвку-

— То ви хочете продати Обмiнну?! — аж скрикнув я, почувши таке.

— А що ж маємо робити?

— Не збувайте її, — затремтiв мiй голос, а в хатi стадо зовсiн тихо.

— Не ми її продаємо, злиднi нашi продають, — через якусь хвилину сумно сказав батько.