Щедрий вечір - Стельмах Михайло

Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:

Iду я собi та йду,

Аж стоїть церква на льоду —

Млинцем зачинена,

Ковбасою защiбана,

Салом замикана,

Маслом запечатана,

Вкусив я масла — вiдпечаталась,

Вкусив я сала — одiмкнулась,

Вкусив я ковбаси — одщiбнулась,

Вкусив я млинця — одчинилась.

Входжу я в дверi, аж там — фе! —

Стоїть фiнiнспектор в галiфе...

Увесь вiтряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника, починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.

— Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор в галiфе? — розважливо обзивається згори приємний баритон. — I чого в тебе губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до iншого мiсця?

I знову усiм стає весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей:

— Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури. А розумник безтурботно вiдповiдає:

— Видно, з чиєї голови виросте довбня. I знову люди так починають перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:

— Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, — муку розвiє!

Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око, поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти моїм ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах...

От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.

I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.

— А хто це на дурничку причепився до саней?! — гримаю на хустку, що прикрила мiй клунок.

— Хi-хi-хi, — озивається придушений смiх.

— Ану, покажися — побачимо, кого веземо! — грiзнiє мiй голос.

— Це я, — пiдiймає голову Люба i так заливається смiхом, що на її хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскакує з санчат i аж перехитується од реготу.

— Отак весело?

— Таки весело! — аж пританцьовує Люба позаду санчат.

— Сльота!

— Вiд сльоти чую, — нiчутiнку не ображається дiвчина.

— Звiдки ж ти взялася?

— З хутора вiд своєї тiтки Софiї йду, вiд тiєї, яку викрав дядько Василь.

— Викрав?

— Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софiї стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав її в однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.

— Теж менi вага, — зневажливо кривлю губи. — Скiльки вас на фунт iде?

— I не задавайся! — пiдходить Люба до мене i вхоплюється рукою за мотузок вiд санчат.

— Краще сiдай — пiдвезу!

— Тобi ж тяжко буде.

— Комарем бiльше, комарем менше — все одно.

Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила — що пiдвезе мене! От було смiшно! А далi ми виїхали на пагорб i почали спускатися втрьох — я, Люба i клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканнi — це внизу з розгону вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, — i нам удвох стало краще i їхати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.

Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.

— Що вiн тiльки подумає про нас? — сполохано запитала мене.

— Та доброго не подумає, — погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:

— Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й заверни в наш двiр.

— Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?

— Живе, бо куди ж їй з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас є. Їх дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути їх у суп. А мама не продала, — хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька є, щiчки у неї червонi, прямо, як у дiвчини.

— Як у тебе?

— У мене ж смаглявi... У-у-у, противний, — уже спiдлоба глянула на мене i ображено вузликом випнула уста.

— Це ж я пожартував.

— Знаємо, знаємо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.

— Еге ж, — погоджуюсь я. — I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть язиками, як ножами.

— Це ви такi, певне, вiд природи, — посмiхнулася Люба. — Iди здоров.

I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.

— Доклешняв? — насмiшкувато запитав батько.

— Та якось дотарганився, — поважно вiдповiв я. — На вiтряку завiзно було.

— За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?

— Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, — посмiхнулася мати.

— Або на ковзанках чоботи дiрявив, — додав тато i так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.

— Ще дитя воно, — заступилася мати, — та все одно вже маємо помiчника.

— Авжеж! — насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди залетiли в мої сни i життя.

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобiтки пiд голови, але й не ставлю в ногах, бо тодi до них частiше буде приглядатися тато. А такi оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi.

Ну, хiба ж я винен, що пiдошви чогось аж горять пiд моїми ногами, каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них протираються, неначе папiр? Чомусь оцi згризенi на ковзанцi пiдкiвки найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за вуха пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою:

— У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавiє, — нацiлював на пiдкiвки i очi, й товстуватi губи: одну — з цурпалками вусiв, а другу — з вм'ятинкою.

По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:

— Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм'ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобiтьми в руках починали розхитувати веселощi, до тата приєднувалася матiр, а далi i я з-пiд самого грому вскакував у смiх...

Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такi самi звичайнiсiнькi слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих рокiв, коли крiзь руїни, нестатки й шкварчання рiзних та всяких непереможно пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села, нiяк не могла викликати захоплення, i її по-рiзному гудили чи лаяли — все залежало вiд характеру i ставлення огудця до того, що звалося "таке врем'я".

I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тiтка, вибираючи вальок бiлої глини, зневажливо прорекла:

— Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина... I цi темнi слова тiтки, якiй навiть теперiшня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Українi милiй, вибиваючи посмiх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а його й присадять насмiшкою:

— Хiба тепер парубки? От колись були парубки... Оцей жарт i мене кiлька разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля революцiї звалося ремiнцем...

Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята —за полотнянi вуха, що менi захотiлося чимсь захистити свої вуха. Тато пiднiмає чоботи до слiпака i перед оглядинами косує на мене:

— То як воно?

— Буває гiрше, — невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову на трохи безпечнiшу стежку: —Тату, а на Фiлiппiнських островах буває зима?

Ох, як би добре було, аби тато згадав тi країни, де побував на крейсерi "Жемчуг", i забув про мої чоботята!

— А тобi нащо це?

— Iнтересно.

— Чи не думаєш i туди на ковзанку забратись?

— О, менi й наших вистачить.

— На Фiлiппiнах нема зими i ковзанок нема. Ще якесь запитання з географiї задаси? — Тато одразу розгадав мої хитрощi, i в мене покваснiшало на душi.

Мати ж мовчки пряла свою пряжу — красиво з вiдведеної руки аж до самої долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до трави наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому думається? А звiдки чекати собi допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох пряжений є. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше, нiж у моєму вусi.

— Таки протер! — дивується батько, назбирує в мiжбрiв'я гнiв i точнiсiнько повторює те, що завжди чую у таких випадках: — У тебе й залiзо не заiржавiє!

А менi жаль стає себе: хiба ж я винен, що цi гемонськi пiдкiвки протираються за кiлька днiв?

— Тобi треба купувати залiзнi, тiльки залiзнi чоботи, — продовжує батько оглядати взуття.

Я одразу ж прикидаю в головi: "От аби справдi розжитися на залiзнi чоботи! Їм би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду без опаски.

— А це що? — Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потiм на лiжко, де, звинувшись, дрiмає ремiнь, i знову на мене. — Чого ж губи зашнурував? Що це?

— Каблук, — безнадiйно зiтхаю.

— Сам знаю, що каблук! — грiзнiшає батькiв голос. — А чого це вiн нацiлився на попiвську леваду?

Хто ж його знає, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв, знову зiтхаю, меншаю, i душа моя меншає, а в думцi все одно на мить опиняюся на попiвськiй левадi, де ковзанка отак нiвечить мої чоботята.