Щедрий вечір - Стельмах Михайло

I такий вiн увесь чепурний та охайний, що менi одразу хочеться кудись заховати свої руки.

— О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! — радiють дiдовi очi, i радiють сльозинки в них. Вiн устає iз саней, пiдходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вiє не чимбарнею, а зiллям. — Як ти, дитино, живеш?

— Добре, дiду, живу.

— Воно й видно, — смутнiє весняний цвiт в очах старого бджоляра. — А де ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк?

— Позички притерли їй ногу. Є ж такi люди, що не мають до худоби нiякого понятiя.

— На корову ще не розжились?

— Нi.

— Вчишся ж добре?

— Добре, дiду.

— Чував, що ти свiжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?

— Вона в нас добра.

— I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха, — вiд цього розум прибавляється в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не приїжджав? — перекладає мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.

— Якось так вийшло, — сам дивуюсь, як я не заглянув на пасiку. — В новому роцi неодмiнно приїду.

— Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався. Ти знаєш, як вiн починається? — вмощує мене побiля себе i прядiвляними вiжками торкає коней.

— Нi, не знаю.

— Може, розказати, чи ти не з цiкавих? —смiються i плачуть дiдовi очi,

— Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть.

Дiд Данило пускає в бороду i в вуса таку посмiшку, наче вiн трохи глузує сам над собою, i неквапливо починає розповiдати:

— Оце ж коли зима обриває з днiв тепло, коли вони стають найменшими i найхолоднiшими, то коваль над ковалями — сам Сварог — у своїй кузнi кує новорiчне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб нiде не було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева, нi рослини. Вiн у цьому знає толк i трудиться на совiсть. От скує вiн сонце i кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце i їде та й їде, i їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселi, пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з неї i вигляне до людей. От з цього дня i починається новий рiк. Бач, ти й не читав такого? — бринить насмiшка в голосi старого.

I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, — може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.

— От ми й приїхали, — дiд руйнує моє видiння.

Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою — перед посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.

На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри з розжареним вугiллям. Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продуває вiтряк, Юхрим не застiбає своєї бекешi, — хай усi бачать його австрiйське галiфе та англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.

Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв — кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi, навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi i для господаря грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали, коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок — i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка, i менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами, а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, — пiду я в свiй перчистий, веселогубий рiд.

Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'їдливо запитав:

— У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi?

— Натурально! — зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз прикушую язик i розпутую ноги.

— Ти ще смаленого вовка не бачив? — пригинаючись, посунув на мене Юхрим.

Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:

— Смаленого?.. Нi, не бачив.

— То побачиш! — обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за вухо. Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: — Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обiйдеться...

I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а друге гнiтючо-сiрою пiдозрою...

Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає:

— Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути — дай пiдрости.

— Та хiба я за податком? — розгубився Юхрим.

— А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.

— А ви не збирали в селi подать iз городiв? — ошкiрився Бабенко.

— Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить кебети, — неждана добрячо-хитра посмiшка починає решетувати на обличчi дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться.

Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i кусень сала. Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, — нiчого не приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.

За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось запитав Шевка:

— I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?

— А на чому б я тодi яєчню пряжив? — обурено вiдповiв Шевко. I це наївне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою сказала:

— Вiдпустiть його додому пряжити яєчню.

Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:

— Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тодi наче на подушцi лежить...

А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?

— Ти що, приїхав сюди зуби продавати? — гримає дядько Iван i одразу робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою i витрушує з неї муку.

— Нащо менi ця кумедiя? — споважнiвши, вiдповiдаю на запитання запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.

— А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш?

— Щоб краще вiтряк молов.

I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися:

— То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?

Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно, догадався, що передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:

— Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?

— Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, — може, вона волошка?

— То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу стає незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод.

Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i своєю красою, i якоюсь таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене руками, вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе, i в його очах я побачив велику тугу.

— Що ти робиш, дитино? — аж застогнав мельник. — Зiрвешся з крила — батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене — бив тебе не я, а моя печаль.

Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.

— Не будеш бiльше так робити? — провiв дядько рукою по очах.

— Нi.

— Побожись. Я побожився.

— От i маю собi хрещеника, — посмiхнувся мельник i попрощався зi мною, як з дорослим...

Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:

— В тебе яка гречка?

— Яка ж вона може бути?

— Золота чи проста?

— Мiшана: трохи золота, а трохи проста.

— Значить, на багатство йдеться, — жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш моє зерно, а мене ставить до мучника.

— Чого ви пропустили на дурняк замурзу? — невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.

— Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, — безжурно вiдповiв мельник.

— Еге ж, еге ж, — погодилось кiлька голосiв. — Малого треба ранiше вiдпустити. — І добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене.

Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою.