Забіліли сніги - Сиротюк Микола

А вчора, коли ти пішов у школу, .він никав-никав по вулиці, а тоді приперся в хату. Я так і обімліла. Морда, як отой гавдун; — показала на величезний баняк, що стояв у кутку коло відра. — Отож, думаю собі, розперло тебе, небоже. А він обтрусив сніг з чобіт, підкрутив вуса та й питає: "У тебе, бабо, квартирант єсть?" Єсть, кажу, слава богу. "А як його хвамілія? Де він у тебе спить?" А сам по хаті очиськами: луп-луп — шукає чогось. Ну я й назвала. Розпитував, хто до тебе ходить, чим тут займаєтесь, чи молишся богу. Я й казала, що знала, а він записував. І чого він на нашу голову? Ти не знаєш? Кажи, Павлусю, мені все, як рідній неньці.

— Нічого страшного нема, — підбадьорливо мовив, а у самого лице спохмурніло. — Так, мабуть, поцікавився.

— Еге, кажи-говори. Так не буває. Знаю цих гицлів. Так він не ходитиме назирці. Недавно на Холодній горі такий самий прийшов до хати разів зо три, а потім забрали чоловіка — письмоводителем ніби був, та й навіки дітей осиротили. А ти — так... Дивися! — погрозила пальцем. — Припини тую компанію.

— Добре, добре. — І Павло рушив до дверей.

Але не встиг і взятися за клямку, як двері самі відчинилися. Перед ним стояли пристав шостої дільниці та щойно змальований Архипихою пикатий поліцай.

— Вибачаюсь, що без запросин. Ми до вас, паничу, — пристав з іронією підкреслив останнє слово, дивлячись на вишкірені чоботи хлопця. — Зачекайте хвилиночку.

Поліцай виструнчився коло дверей, наче проковтнув жердину.

— Ви Павло Грабовський?

— Так.

— А як звати вашого родителя?

— Арсен. Для чого вам?

— Прошу не перебивати.

— Я спішу в семінарію, запізнююсь.

Пристав криво посміхнувся.

— Можете не квапитися туди. Значить, Арсен. А коли і в якій парафії побачили божий світ?

— Родився 1864 року в слободі Пушкарне, Охтирського повіту.

— Значить, маєте вже вісімнадцять. Прекрасно. А зараз обрітаєтесь у духовній семінарії.

Павло ствердно кивнув головою.

— Думаєте бути слугою божим? А що зволите читати, чим інтересуєтесь?

Пристав потягнувся до книжок на столі. Павло аж затремтів і ступив до столу.

— Хто вам дозволив до моїх книжок лізти? Я тут господар, запитайте мене, що потрібно.

І прикрив книжки руками.

Архипиха, прихилившись до стіни, злякано поглядала то на Павла, то на непроханих гостей.

Пика поліцая позеленіла, він кинувсь уперед, і велика п'ятірня схопила Грабовського за комір.

— Ви заарештовані, — процідив пристав.

Павло вирвався, мовчки одійшов до вікна. Поруч нього наче завмер поліцай.

Пристав довго перебирав книжки, зошити, прицмокував язиком і записував. Перекинув догори ногами все, що було в комірчині.

— Дайте мені, хазяйко, мішка, тільки доброго, — звернувся до Архипихи.

— Мішка та ще й доброго? — стара наче прокинулась. — Нема ніякого, хоч хату запаліть.

Пристав запитливо поглянув на поліцая. Той глипнув по комірчині, цибнув до тапчана, стягнув смугасте рядно і, розстеливши на долівці, почав складати книжки. Потім зібрав чотири кінці рядна, зв'язав вузла.

— Тепер беріть, паничу, сію премудрість на плечі та й підемо, — хихикнув пристав.

— Куди?

— Побачите.

Шоста поліційна дільниця була близько, на сусідній вулиці. Скоро стежка, що крутилась між сніговими заметами, привела їх до оббитих цератою високих дверей з написом "Помічник". Пристав постукав у двері, і всі троє зайшли.

У кабінеті за великим столом сидів маленький рудий з безбарвними очима чоловічок, на його плечах — майорські погони. Перед ним, з протилежного боку столу, наче ненароком зачепившись за край стільця, стирчала, мов помело, суха постать Різногірського.

— Маю честь доповісти, ваша... — рапортував пристав.

— Прошу акта, — сухо звелів майор.

Він довго читав поданий аркуш паперу, супився, підсмикував рідкими бровами, час від часу уголос називаючи прізвища Плеханова, Добролюбова, Рилєєва, Драгоманова, Петефі, Чернишевського, Кюхельбекера, Шевченка, Герцена, від чого ректор аж підскакував, машинально хрестячи кістлявою рукою цапину борідку.

— Ну от, — майор встав з крісла, смачно потягнувся. — Бачите, преподобний отче, що діється у вашій семінарії, якою священною наукою захоплюються ваші вихованці?

— Е-е-е, — одірвався від стільця Різногірський. — Не всі, не всі, смію запевнити, пане Сазонов. Грабовський — це виняток. Сам за ним давно стежу. І не тільки я. За моїм велінням стежили також декотрі семінаристи. Можете покликати їх до себе, тоді й пересвідчитеся.

— Кого можна викликати?

— Хоч би учня того ж класу Михайла Приходька. Хлопець старанний, працьовитий, до того ж хазяйський син... Ще раз кажу: Грабовський — прикрий виняток, він...

— Не зовсім знаєте свою семінарію, отче, — перебив майор. — Я хотів би, щоб це був виняток, однак... Ну, про те потім...

— Маю зробити вам конфіденціальну заяву, — знову вихопився протоієрей, — прошу записати до протоколу. Грабовський в семінарії поводився непристойно, підбиваючи семінаристів на богохульські грища, завдавав багато прикрощів професорам, під всілякими приводами відмовлявся вивчати богословіє, ходити до церкви. Прилюдно заявив, що не співчуває властям, не вважає себе зобов'язаним перед присягою престолові. Ми його уже відчислили з семінарії.

— Добре, — кивнув Сазонов. — Поки що все. Одведіть арештованого, — наказав поліцаєві.

25

Спливав уже другий тиждень відтоді, як з глухим стогоном відчинилися ковані двері і Грабовський переступив поріг тюрми. Досі про в'язниці лише чув та бачив їх зовні, а тепер побачив і всередині. Скоро познайомився з мешканцями камери. Двоє селян у коротеньких свитках і зашкарублих постолах чекали суду за покражу дров у панському лісі.

Чоловіка в сірій солдатській шапці щодня викликали на допит за образу фабричного майстра і виступи проти штрафів.

В'язні сиділи або лежали на підлозі, підклавши під голови торбинки, раз у раз крутили цигарки і чадили так, що під низькою стелею зависала густа димова хмара. Днями в камері не припинялися скарги на нужденне життя та злидні, а ночами — глухе хропіння й кашель.

Перші дні Павло не міг звикнути до тюремного життя. Особливо мордували довгі грудневі ночі. Звечора лежав горілиць, вдивляючись у стелю, а коли відчував, що цемент холодить спину, сідав і під завивання вітру перебирав у пам'яті семінарію, рідну слободу, товаришів, друзів. Тільки як через густо загратовану дірку, що служила за вікно, пробивалися вісники світанку, безсило падав і засинав...

Уже тричі викликав його Сазонов. Усе допевнявся, з ким приятелював арештант, де бував, про що балакав вечорами на сходках у комірчині Архипихи. З тих запитань Павло догадувався — помічникові начальника губернського жандармського управління дещо відомо. Але твердо стояв на своєму: ні до кого він не ходив і до нього ніхто, ні з ким особливо не дружив, хоч і не ворогував.

— Ректор семінарії запевняє, ніби ви брали участь у таємних зборищах, навіть самі влаштовували їх.

— Той може запевняти, що на гострячку голки вміщається сто чортів. Хай доведе.

— Доводити треба не йому, а вам.

— Мене не спіймано на тих зборищах.

— Чиє оце творіння? — показав майор нотатки "Інтелігенція і народна маса".

— Не знаю.

— Як воно потрапило до вас?

— Дав один юнак.

— А