Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Якраз такі полюбляю здавна. І обіцяв. А зараз каюсь. Не можна.

— Отак даєте слово і потім ламаєте його?

— Отак. Та й чого в'язнеш до мене. їв, бо їсти хотів, а ті пироги задурно випали тобі. Я й сам міг забрати їх у тієї пащекуватої баби.

— Забрати?

— Як реквізицію, значить. Щоб не молола всілякі погані слова про власть. Так можна й про царя... А пообіцяти, затям собі, можна все. Наш начальник ще з літа обіцяє втришия вигнати околодочного Плигунова за хабарі, пиятику, дурисвітство та всілякі найпаскудніші лихоїмства і поставити на його місце мене, за справну службу, значить, а той, Плигунов ніби, продовжує собі своє й вухом не веде. Ну, я також з дурного розуму бевкнув казна-що, а ти — обіцяли, ламаєте слово...

— Нам по дорозі. Всього на п'ять-десять хвилин спинимось напроти бурси.

— Замовч! — осердився Волошин. — Обіцянка — цяцянка, а дурному радість. Брат — не вовк, до лісу не втече. Зараз передам тебе справникові, а далі, що хочеш те и роби, хоч давай драла...

— Хто тут тепер справникує?

— Арцибашев. Славний, кажуть, чоловік, до людей поштивий, квартальним зуби вибиває рідко, жінок любить, чарки не цурається. Попросиш гарненько — то й дозволить. І гріх не дозволити — брат є братом, побачити треба.

— Треба, але ви...

— Мовчи, доки я терплю. Шануй свої боки. Не люблю зайвих слів. Підвищити хочуть, намість Плигунова, недарма. Гайда. Ать, тва, ать...

Дорогою городовий заговорив уже спокійніше.

— А випаде тобі якась нагла рахуба, вдавайся лише до самого справника або ж, у гіршому разі, до його помічника Матушинського. Хай бог боронить тебе попасти в лабети приставу другого стану.

— Як його прізвище?

— Не знаю, але гомонять, що пристав другого стану — скажений собака як єсть. Нікому спуску не дає, особливо тим, котрі стоять супроти царя та багатих. Ну, ти, кажись, хлопець не з тих, смирний, а все ж не попадайся приставові, коли хочеш...

В управі не застали ні Арцибашева, ні Матушинського.

З'ясувалось: першого покликано в Харків до губернатора та поліцмейстера, а другий подався на волості. І коли повернуться, ніхто не відає.

— От і маємо лихо, — заговорив Волошин, чухаючи потилицю. — Вскочили, можна сказати, в багно, прости господи. Тепер хоч круть, хоч верть, а таки мусимо кланятися тому осоружному приставу другого стану.

З-за дверей, у котрі обережно постукали, долинув якийсь дивний звук, схожий на рохкання.

— Свят, свят, — захрестився городовий. — Одверни і пронеси, боже, іже єси на небесі...

Переступивши високий поріг, Павло аж похитнувся з подиву: за столом сидів, аристократично відкинувшись на спинку плетеного крісла, Матвій Ткаченко. Те ж, віддавна пам'ятне, буцмате й безброве лице, густо всіяне темно-сірим ластовинням, ті ж крижини завидющих очиць, той бурульчатий, подібний до примороженої картоплини ніс, округлі та вузькі, як у жінок, плечі. Тільки руда чуприна, густо змащена чимсь лискучим, їжачиться на всі боки ще прудкіше, ніж раніш, та дорідне під-горля валуниться не двома, а трьома товстими складками.

Уздрівши свого давнього ворога, Матвій також здивувався — його повіки задріботіли.

— Чого тобі? Знову?..

Замість Павла відповів Волошин.

— Це я привіз його. Рештант. Приймаєте?

— Давай документи.

Доки Волошин видобував з-за пазухи супровідну, Грабовський знічев'я озирав кабінет станового пристава. Ну й кабінет — анітрохи не кращий, ніж корчма. Підлога заболочена, запльована, засмічена соняшниковим лушпинням, недокурками та клаптями паперу. Стіни бурі й обчухрані, наче в хліві, а на них, мовби на посміх, — розкішні портрети царя Олександра, знищеного торік народовольцями, та російських полководців Румянцева, Суворова, Кутузова; їхні очі ледве-ледве сутеняться з-під товстого шару пилюги.

Фіранки на замерзлих вікнах схожі на сіре канцур'я, густо запаскуджене мушвою.

Міцний дубовий стіл, за яким сидить пристав, прикривають шматки старих газет.

Посередині того перістого шмаття синіє надчереплена чорнильниця, а довкола неї мішма валяються ручка, олівець, недогризок сухаря, зламаний ключ та крихітний уламок дзеркала.

Переглянувши папери, Ткаченко задоволено посміхнувся, мовчки скомпонував розписку і відпустив городового.

— Нарешті ми здибались, — заговорив, коли за городовим причинилися скрипучі двері. — Здибались саме там, де, раніш чи пізніш, а мали стрітись. Так, так, — голосно клацнув язиком, — мали. Виходить, таки доскакався разом зі своїм Кармелем, з Гонтою та Залізняком. Ото побачила б нас тепер Оксана Петрівна — сміху було б... Зараз ти, бурлако, ось тут у мене.

І показав кулак, зарослий довгою рудою щетиною.

— Невже? — примружився Павло. — Отам?

— Отут.

— А не брешеш? Ти ж правду говорив лише тоді, коли помилявся. Пригадуєш свій наклеп на Бодяка в бурсі?

— Сам пригадуй, якщо тобі цікаво. А ти віднині в моїх руках. Бо вся Ряснянська волость під моєю опікою. Самоволі не потерплю. Всілякі отам пасквільні віршики про Пушкарів, урядника та інші власті...

— Про Каленика Ткаченка, — додав Павло.

— Ну, й про мого батька, звісно... Дізнаюсь, почую — амба тобі.

Грабовський посміхнувся:

— А знаєш, Матвію, таки страшно, навіть дуже страшно, коли подумаю.

— Чого? — не второпав Ткаченко.

— Того, що ти зовсім не змінився.

— Як-то?

— Залишився такою ж дурною мазницею якою був і в слободі, і в бурсі. Хоча б на гріш порозумнішав...

Ткаченкові кулаки метнулись над головою, але він стримав їх. Випив склянку води, сів за стіл і повів далі діловим тоном.

— Вирок знаєш?

— Сказали в Харкові.

— Зараз замкну тебе в нашу буцегарню, чекатимеш, доки повернеться справник, а тоді підеш додому. Та дивися мені...

— Не лякай.

Колупай підвівся.

— Пішли, а хто з нас розумніший, ще... На ганку їх перестріла Ксеня Григорівна і кинулась Павлові на груди.

— Синку, синочку, кровинко моя, — ридала, обіймаючи і цілуючи.

— Не треба, мамо, заспокойтесь. Як сюди потрапили?

— Пройшла селом чутка, — почала розповідати, схлипуючи, — що ти в тюрмі. Я порішила їхати в Харків. А оце на станції почула, ніби тебе привезли сюди і до справника повели, то й прибігла. Ой, за що ж це вони, іроди? Чим завинив ти, мій лебедику? Схуд, змарнів.

— Потім усе розкажу. Через день-два прийду додому.

— А тепер же куди провадить тебе цей бусурман? — показала на Ткаченка.

Образливі слова озлили того.

— Ану, одступися од державного злочинця! — затупав ногами. — Одступись, кажу тобі, бо зараз і ти разом з ним сядеш у холодну! Це вам не Пушкарне, де можна пащекувати, що заманеться. Геть!

— Ідіть, мамо, додому, — благальне мовив Павло, ледве стримуючи біль і обурення. — Не зв'язуйтесь з дурнем.

— Іду, синку, йду. По часі тобі Тишко обід принесе. Та не затримуйся, приходь скоріш.

— Заскучилась, — злостиво хихикає Матвій. — Прийде вночі городами, щоб ніхто не бачив такого гарного і вченого. Довчився...

— Не регочи, мазнице, — зміряв його гнівним поглядом Павло. — То тобі та твоєму батькові треба ходити вночі і городами, а мені не соромно показуватися людям на очі і вдень, я нікого не обікрав, не скривдив.

— Супроти царя виступав.

— Іди під три чорти зі своїм царем.

— А-а, й тут бунтуєш! Ну, почекай, знатимеш, усе це я запишу і доповім, кому належить...

27

Нарешті розтали за хвилястими пагорбами не тільки чубки охтирських дерев, але й золочені бані церков. Навкруг, куди не глянеш, мовчки яриться сліпучо-білими переблисками далина. Вітер, завжди такий охочий гульвісити на засніжених полях, знімати сиву веремію, лунко висвистувати, тепер навіть не шеберхне. Тому сухі бур'яни на межах і безлисті кущі глоду та свербивуса над канавою стоять ані ворухнуться, немовби намальовані.

На душі стає врочисто й святково.

Лише глибокі виямки після кінських копит та сліди саней посеред шляху нагадують про життя, повертають тебе із світу казки, такої химерної і знадливої, у світ буденний, світ ненастанних клопотів і тривог. Хтось кудись поїхав. Когось вигнала з теплої хати якась доконча потреба...

Нараз шарпнулось глодове галуззя, і шлях широким вимахом перестрибнув заєць, беручись на видолинки та жалібно повискуючи. Павло спинився, підняв голову і побачив орла, який, балансуючи широкими крильми, плив навздогін зайцеві.

— Акиш, акиш! — загукав, хапаючи сніг і кидаючи в напасника.

Але все те не спантеличило грізного степового хижака. Не плутали його також часті й круті повороти втікача — відстань між ними швидко меншала. Ще вимах, другий, — і заячі вуха зникли у видолинку, а орел, раптом зібравши крила, кинувся вниз

Грабовський ще постояв трохи, чекаючи появи зайця й орла по той бік видолинка, але вони так і не з'явились. Видно, загинув косоокий, і орел смакує свіжину.

Збуджені щойно баченим, Павлові думки вихрились. Одному — сльози і смерть, а другому — радість та ситий бенкет. І так усюди на землі. Правду кажуть люди — багатому доля запродала від краю до краю, а бідному, нужденному — те, де заховають. У Пушкаря — понад сто десятин, у Ткаченка — коло півсотні, а Іванові Огнивенку нема де й петрушку посіяти. Тому Іван ніколи не вилізає з позичок і завжди відробляє їх дукачам. Бо інакше помруть з голоду і він, і жінка, і діти. Отак у кожному селі.

Та й у місті не краще: у того — банк, фабрика, лавка, а в іншого — самі мозолясті руки. Різногірський так само клює й роздирає безборонного семінариста, як орел зайця. Бодяк і Ткаченко разом училися в бурсі. Степан набагато випереджав Матвія в засвоєнні шкільної мудрості, але тепер годі й порівнювати їхнє становище: перший — пристав, а другий — всього-на-всього сторож при поліцейській дільниці та тюрмі, попихач нікчемний, над яким з насолодою збиткується його колишній однокашник. А все зробили Ткаченкові статки, котрі, гомонять люди, цілою річкою потекли в Харків.

Павлові думки знову біжать до охтирської тюрми, в якій просидів майже три доби. Не дочекався він Арцибашева. До того ж мусив голодувати, бо Матвій не тільки не надсилав в'язничних харчів, але й проганяв Тихона, який приносив передачу. І поскаржитись не мав кому на самоуправство пристава. Не мав і через кого, — Степана Бодяка Матвій послав з якимсь пакетом у Суми.

Лише сьогодні появився на службі Матушинський і зразу покликав до себе нового арештанта. Правда, мова його була якоюсь дивною і загадковою.