Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Через загратовану дірку долинало сумне бомкання міді — десь дзвонили по чиїйсь душі. У коридорі гупали чоботи, гриміли важкі засуви дверей, лунала лайка тюремної обслуги. Звідкись чувся людський стогін.

Обернувшись, почав розбирати написи на стіні, їх було багато — вся стіна змальована.

От хтось розмашисте вивів: "На 10 — у Сибір. За одного пана. Я згоден порішити ще десять, хай би дали кругло — 100". А поряд зовсім свіжий напис, зроблений кволою, хисткою рукою: "Мені 73 роки. Отримав 15. Боюсь, не встигну відслужити богу і царю. 17.ХІ. 82".

— П'ятнадцять... — прошептав Павло. — Скільки ж це стане йому, коли відбуде строк? Вісімдесят вісім... А чи ж відбуде?..

Майже біля самої долівки ціла картина: віко домовини, на ній хрест і череп, а в чорній рамці дрібними-дрібнесенькими літерами: "Мене випускають — виправдали. Та що з того? Поламали ребра, відбили всю утробу. Куди зараз годжусь? Харкаю кров'ю. О кати, кати! Як вас земля носить на своїх грудях?!"

Задзвонили ключі. Глухо грюкнули й відчинилися двері камери.

— Грабовський!

— Я, — підхопився Павло.

На порозі стояв коридорний.

— З усіма бебехами висотуйся. Розіспавсь...

— На допит?

— Збирайся, бо я зараз...

Клацання засува та лайка тюремника розбудили всіх в'язнів. Вони ліниво вставали, позіхали, протирали очі.

Павло потис слабку руку Карпа Заворотного.

— На все добре.

— Того й тобі зичу. Куди?

— Не знаю. Скажуть.

— Якщо буватимеш у Грайвороні — познайомся з Даньком.

— Добре.

Попрощався з іншими арештантами і вийшов у довгий, напівтемний коридор. Уже за брамою черговий тюрми, подаючи папірця городовому, наказував:

— Одвези в Охтирку і здай справнику Арцибашеву. Там усе прописано, — показав на папірець. — Розписку принеси. Поїзд відходить через дві години. Та дивись, Волошин, не лови гав. — І зник за брамою.

Волошин покрутив папірець і, склавши вчетверо, сунув за пазуху. Затягнув тісніше пасок на животі, поправив шаблю, яка весь час норовила попасти йому між ноги, висмикав бурульки з вусів:

— Слухай мою команду! Склади руки назад!

Павло виконав повеління.

— А повернути на квартиру, забрати свої речі можна? — спитав. — Та й у крамницю б зайти — чоботи треба купити.

Городовий суворо звів волохаті брови:

— Не можна. І не розбалакуй. На станцію кроком руш! Ать, тва, а-ать...

Минувши тюремну садибу, звернули на бокову вулицю. Інколи стрічались жінки з кошиками і табунці школярів. З одного двору виказалася бабуся. Спершись на костур, довго придивлялась до городового й Павла, що наближався, а коли порівнялися з нею, сплеснула руками:

— А це ж куди ти його, лукавцю, провадиш? У такий скипень добрий хазяїн собаку не вижене надвір... Глянь же, вороже, він синій, мов пупець, зовсім знемігся. А чоботи, чоботи! Усі пальці зверху...

— Геть з дороги! — рубонув Волошин повітря сердитою рукою. — Хіба не бачиш, що я царську службу сповняю? — І покосився на шаблю, що бейкалась об поли кожуха. — Мороз невеликий — дойде.

— Дойде! Бодай з тебе дух вийшов, антихристе, — стукала баба костуром об сніг. — Заведи хоч до хати, щоб обігрівся хлопчина.

— Кажу тобі, бабо, не мішай сповняти царську службу, — огризнувся Волошин.

— Сповняй, хай тебе лиха година сповнить, — плюнула стара.

Після зустрічі з бабою Павло ще виразніше відчув, що в таких чоботях до поїзда, може, якось і дійде, а далі... Але просити городового було безнадійною справою. Щоб провчити впертого служаку, наддав кроку. Не минуло й чверті години, як Волошин заволав далеко позаду:

— Чого наглишся? Встигнемо.

— Не можу! Замерзаю!

— Почекай-но. Мо', справді зайдемо в якусь хату, погрієшся.

Павло зупинився.

— Для чого ви оте нещастя начепили? — показав на шаблю. — Вона ж тільки заважає йти. Покиньте в когось, а будете правитися назад, то й заберете. Ви й без неї грізний.

До городового, видно, не дійшов жарт хлопця. Він лише кашлянув, наче сам себе підбадьорив:

— Ну, ну! Царська служба без оружжа?

Відшукав за спиною руків'я шаблі.

— Втечі не замишляй. Я й не таких водив...

Павло сповільнив крок.

— Аго-о-ов! Почека-айте-е! — почув і оглянувся.

За ними бігла жінка, махаючи хусткою. Стали. Волошин грузько сів на високий сніговий намет.

— Передихнімо, — відсапнув.

Жінка, побачивши, що її чекають, збавила кроку. Коли вона підійшла близько, Павло пізнав Ксану й кинувся назустріч.

— Ти куди? — смикнувся Волошин, хапаючись за шаблю. І — покотився в замет.

— Чого ж тікаєте? Біжу, кричу, махаю, а ви... — щебетала дівчина.

— Не чули, — тиснучи її руки, виправдувався Павло. — Я й сподіватися не міг. Хотів забігти до Архипихи, та от не пустив пан служба, — показав на городового, який виборсувався з снігу.

— Ми прийшли з Архипихою до тюрми, та вас уже не застали. Там сказали — недавно вийшли. Ну, й почали доганяти. Однак ви пішли такими крученими дорогами, що ми вже й загубили надію втрапити за вами, допомогла якась бабуся з костуром. Коли вона сказала, що ви недавно пройшли, Архипиха забрала від мене клунок і звеліла мчати навздогін.

Глянула на Павлові ноги і зойкнула:

— Ой-ой-о-ой! Ти ж зовсім босий. І оце так думав добратися?

— Та отак же, — зніяковів Павло і додав жартома: — Служба казав — доберусь.

— Казав, а ти й повірив. Ну, нічого, Архипиха несе чоботи, взуєшся.

Ксана показала рукавичкою туди, де маячила темна постать.

— Які чоботи? — не зрозумів Грабовський.

— А ти й не знаєш? У той самий день, як тебе заарештували, — розповідала тихо, поглядаючи на городового, який уже став на ноги, — ми зібралися в тебе. Архипиха розповіла, що ти не встиг купити чобіт. Другого дня я з Евеліною та Лідою зібрали серед молоді гроші й купили чоботи. Доручили Цимбалюку, аби передав. Але в наступні дні арештовано ще кілька семінаристів, у тому числі й Петра. Так передача зірвалась.

— Кого забрали?

— Точно не знаю. Здається, крім Цимбалюка, схопили Балабуху, Енгеля. В нашому пансіоні піднялась страшна завірюха, однак поки нікого не чіпають. Так само в училищі Ліди.

— Що з арештованими? Де вони?

— Там, де й ти був. А що буде з ними, невідомо. І про тебе нічого не можна було дізнатися. Тільки вчора перед вечором одна моя подруга, батько якої писарює в тюрмі, сказала, що тебе сьогодні мають везти у твоє село під нагляд поліції — ніби в заслання. Архипиха сходила на квартиру Цимбалюка, забрала чоботи, та оце ми й пішли до тюрми.

Новини, принесені Ксаною, гостро вразили Павла. Він слухав і проймався жалем до заарештованих товаришів, а водночас і гордістю за них. Добрі, щирі, палкі серця! Петро Цимбалюк, Сергій Балабуха, Сашко Енгель... А Ксана...

Павло глянув на дівчину з такою любов'ю і вдячністю, що вона опустила очі.

— Еге-е, — долинув голос Архипихи. — А ти, парубче, думав отак тишком-нишком і чкурнути від баби? Не завернув навіть попрощатися. Он який світ настав! Нема почоту старикам. І де ота власть, чому не дивиться за вами? — приповідала.

— У-гу, гм... — замурмотів Волошин, почувши про власть.

— Та бачу, бачу, — кинула Архипиха зневажливо. — Теж мені власть, звиняйте, як за гріш гудзик. Чому ж це, Павлусю, не заглянув до мене?

— Хотів, та не дозволила власть.

Городовий знову мукнув щось нерозбірливе і взявся за шаблю.

— Отой-о?

Поки Архипиха сповідала Волошина, Ксана розв'язала мішок, витягла нові юхтові чоботи, шапку-вушанку та невеличкий пакуночок. Городовий, одгризаючись від прискіпливої баби, підійшов ближче.

Павло почав перевзуватися.

— У тебе ж онучі мокрі, — забідкалась Архипиха. — А ми й не подумали. Що ж його робити?

Зняла з себе фартух, розірвала навпіл і подала Павлові. Він узувся, натягнув на голову шапку. Стара подала пакуночок.

— Це від нас з Ксаною, з'їси дорогою.

— Дякую, не треба.

— Бери, дорога не близька, розпотрошимо, — втрутився городовий.

— Ну от і компанія є, — засміялась дівчина.

— Ще б пак. На таку кумпанію не тяжко, — вставила Архипиха. — Отам у місті її, як собак, тиняється, тієї кумпанії.

— Ну, бабо, годі тобі тринди-ринди, — Волошин став у сувору позу. — Час рушати, бо ондечки завірюха зривається.

— Іди з богом, — поцілувала Архипиха Павла в голову. — Кланяйся матері і не забувай про нас. Будеш у місті — заходь. Хай щастить тобі, синку.

Павло поцілував стару, пообіцяв навідуватися і, одійшовши трохи вбік, покликав Ксану. Та, червоніючи, пішла до нього.

— Спасибі тобі. Велике спасибі за все.

Трохи помовчав, дивлячись дівчині в очі, і спитав:

— Будеш відповідати?

— А ти напишеш?

— Обов'язково.

— Відповідатиму.

— Опиши про товаришів, про суд, про все, — тиснучи маленьку теплу руку, майже шепотів.

— Добре, — відповіла і також потисла його руку.

Рушили. Павло час від часу зупинявся, здіймав шапку, махав Архиписі та Ксані. Вони стояли коло снігової кучугури і відповідали йому, аж доки не затуманила їх віхола.

Незважаючи на метелицю, що раптом зірвалась і закрутила, мов навісна, Павлові йшлося легко. Весело поскрипували чоботи, а серце палало.

— Хлопче-е-е! — почув голос Волошина. Оглянувся. Позаду борсалась у снігу "власть", тримаючи на плечі, наче сапу, шаблю.

— Чи не зайти нам до когось та пересидіти оцю лиху годину? Диви, як мете, ні світа божого, ні сліду не видно. Я дороги не намацаю, хай її...

— Не намацаєте? — засміявся Павло. — Не бійтесь. Пошукаємо. Зараз усі шукають. А віхола...

Юнак змахнув рукою лапаті сніжинки, що сідали на скроні та вії, й рушив уперед, прорізуючи густу заметіль.

26

Паровоз стомлено зітхнув і спинився біля маленької станції.

З дверей вагонів майже ніхто не виходив. Завалений снігом перон та вокзал теж були порожні й сумно німували.

— Так можна побачитись з братом? — звернувся Грабовський до городового.

— Яким братом? — сонно буркнув Волошин.

— Тихоном. Я вам розповідав про нього в поїзді, коли разом снідали. Мій наймолодший брат.

— З отим шмаркатим бурсаком?

— Еге ж, бурсаком.

— Котрий цього року вперше потрапив з слободи в Охтирку і нудьгує за домом?

— Той самий.

— Що має, значить, гарний голос?

— Він.

— І добре вчиться?

— Та він же ж, він. Можна?

Волошин відповів не зразу. Обвів поглядом станційний зал, збиваючи з чобіт сніг, поправив на боці шаблю.

— Не можна, — здобувся нарешті на слово.

— Чому? Ївши пироги баби Архипихи, обіцяли, а тепер...

— Не відпихаюсь — їв. Смачні пироги. З сиром, з яблуками, гарно випечені.