Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Антоніна Михайлівна скинула демісезонне пальто, в якому працювала, і заглянула в сусідню кімнату.

— Дівчатка! — гукнула. — Подивіться, хто до нас прийшов.

З дверей випорхнули, як перепілки з-під копи, Віра й Ляля.

— Дядьо Павло! Дядьо Павло, — лепетали навперейми.

За мить маленька Ляля вже сиділа в гостя на колінах, тримаючи в руках свої потріпані книжки, і лисичкою дивилася йому в очі.

— Дядьо, прочитайте казочку.

— Добре, добре, — пестив її, підбираючи з чола неслухняні косенята. — Прочитаю, але ти спочатку скажи мені, як тебе звати-величати.

— Якутевич, — випалила.

— Як? Не второпаю.

— Ну, Я-я... Якутевич.

— Скажи правильно.

— А я ж правильно.

— Хіба ти Якутевич?

— Ні, не Якутевич, а Якутевич.

— Кажи, Лялю, Яку-це-вич, — докинула Віра.

— Я так і кажу — Яку-те-вич. Читайте вже.

Грабовський взяв тоненьку книжечку з гарними малюнками, оглянув, розгорнув і почав:

Жил старик со своею старухой

У самого синего моря...

— Цю знаю, — вередливо заломила губи.

— Знаєш? Продовжуй.

— Спочатку. Добре?

Грабовський хитнув головою.

Жил старик со своею старухой

У самого синего моря;

Они жили в ветхой землянке

Ровно тридцать лет и три года.

--— Знаєш. А цю:

Жил-был поп,

Толоконный лоб.

Пошел поп по базару...

— Не хочу про Балду, — замахала дівчинка руками. — Хочу про вченого кота, який вдень і вночі ходить на золотому ланцюжку.

— Зараз знайдемо і про кота.

Втрутилась мати.

— Годі читати. Ідіть, дівчатка, спати. А ви, Павле Арсеновичу, щоб не нудилися, доки я вкладу дітей, побалакайте з вашим Тарасом, — подала книжку.

— "Кобзар"? Звідкіля він у вас?

— З Києва.

— Справді?

— Ще як була курсисткою, їздила в Київ і купила. Я дуже люблю Шевченкові твори. А "Садок вишневий коло хати" то й Вірочка знає напам'ять.

Гортав "Кобзаря", перечитував з дитинства знані вірші, а в голові снувалися радісні думки. Ех, Тарасе, Тарасе, батьку наш великий, ясновидцю незрівнянний. Піднісся ти над світом, як отой вікопомний Прометей. І Україну підніс, дав крила могутні. Твоє слово витає не тільки над Невою й Тереком, Віслою і Влтавою, воно сягнуло і туди, де тисячі невільників із нір золото виносять, щоб залити пельку неситому, аж сюди, на вічну мерзлоту, де майже третину року лежать сніги, у край нелюдських мук та безнадії...

— Не хочуть спати, хоч камінцями їх прикладай, — заговорила Антоніна Михайлівна, причиняючи двері. — І отак завжди, коли ви приходите. Побалакали з Тарасом?

— Спасибі, побалакав. У нас з ним давня розмова і ніколи не скінчиться. Якраз цього видання "Кобзаря" не маю.

— Хочете випросити? Зразу кажу — не подаруємо, він і нам потрібен. Коли думаєте покидати Якутськ?

— Чекаю, доки води збіжать та повітря прогріється. Планую вирушити десь на початку червня. А ви?

— Ми, мабуть, раніш. Адольфа вже чекає служба в Петербурзі. Оце ж провела останні контрольні роботи, хочу виставити гімназисткам підсумкові оцінки. Анфіси не бачили цими днями?

— А чого б мав бачити? — запитав сердито. І спохопився: так розмовляти з гостинною хазяйкою не можна. Продовжив спокійніше: — Після останньої розмови в бібліотеці не стрічав і не хочу стрічатися з нею.

— Дарма. Це не пасує вам. Варто було б побачитися. Їй зараз нелегко.

— Не цікавлюся.

— Знову ж — дарма. Станьте вище особистої образи. Кожен день забігаю в бібліотеку. Плаче, бідолашна, за слізьми світа не бачить.

— Чого? — і сам незчувся, як запитав.

— Ридає, кається, лікті б гризла, та не дістане. Усе через нього, Сержа. Спершу, каже, був такий галантний, турботливий і щедрий на обіцянки, а тепер звіром став. Зневажає нею, допікає, що любила вас, ганьбить вуличною. Додому приходить п'яний, а часто ночує хтозна-де. Перевелася дівчина нінащо, важко й пізнати. Питала, як ви живете, як почуваєте себе. Довго розпитувала про вас, про ваше здоров'я.

— З якої речі?

Антоніна Михайлівна помовчала.

— Не будьте таким жорстоким. Питає, значить, серце болить. Вона вас таки щиро любила і зараз боготворить. Свого часу я також її засудила без найменшої скидки. Мені було боляче за те, що сталося між вами.

— Я винуватий?

— Винувата вона. А може, й не зовсім вона. Тепер це мені, здається, ясно. Всьому причина — той булькатий недолюдок, Серж. Він зманив її у свою пащу, як удав зманює зайця.

— Хай би мала голову на плечах.

— Згодна з вами. Нам, жінкам, на жаль, нерідко бракує тієї голови. Але за те нас треба не тільки ганити, а іноді й співчувати нам, допомагати. То, звичайно, ваша справа, однак мені здається, ви маєте зустрітися з Анфісою, поговорити, підтримати в ній дух. Саме ви, бо ніхто, крім вас, її не розважить, нікого вона не послухає, нікому не повірить.

Грабовський рвучко підхопився з стільця, пройшовся по кімнаті і знову сів, розмашисто громадячи п'ятірнею чуприну.

— Антоніно Михайлівно, ви знаєте, я вас шаную і поважаю, готовий слухати ваші поради завжди, але те, що ви зараз сказали, вибачайте ..

Розмову перебив Адольф Карлович. Прийшов дуже збентежений.

— Що з тобою? — стривожилась дружина.

— Зі мною, Тоню, нічого, а з музеєм гірше й бути не може. Знову оце воювали за нього. Хочеться ж довести до пуття, а тут ці башибузуки уперлися.

Осадчий ледве стояв на ногах, але язик його не заплітався, а очі дивилися смутно-смутно. Був похилений, наче під важкою ношею, і не такий словоохочий, як завжди.

— Не виганяй мене, Павле, — заговорив жалібно, майже крізь сльози. — Я не прийшов просити на мерзавчика. Оце вперше за тиждень випив чарку. Не міг не випити. Хата на пекло обернулась, руки до мотузка тягнуться...

Грабовському стало жаль осадчого. Хай він колишній криміналіст, дрібний фіскал і п'яничка, однак зараз у ньому говорить, видно, не горілка, а таки справжнє горе.

— Що трапилось?

— Утік, одцурався, душогуб.

— Хто?

— Та ж той, Серж, святі б від нього одцуралися. Маєтки під Москвою, економ... Чуєш, на тому тижні поїхав, обіцяв скоро викликати Анфіску, мене. А вчора прийшов лист від нього. З дороги написав, ірод. Каже, ніяких маєтків у нього нема, їде не в Москву, а куди — то його справа. І, мовляв, не шукай, не допитуйся, бо ти ніяка мені не дружина, а шлюха й полюбовниця Грабовського. Іди до нього, той усе простить. І передай йому, щоб завжди пам'ятав, як кривдити моїх приятелів.

— Так і написав?

— Отак! Щось про Вілюйськ згадує, якусь колонію прокажених, якогось начальника. Покинув з животом. А вона, чуєш, мовби не при своєму розумі. То плакала, а тепер уже й не плаче. Ходить, як причинна, балакає сама з собою, регочеться. Я вже й потерпаю за неї. Порадь, Павле, що робити?

У Грабовського не було поради. Він уже забув і свою образу, і горе, і муки, яких зазнав. Хотів чимсь допомогти колишній учениці, та чим саме — не знаходив.

* * *

Обидва підхопились раненько — разом з веселим червневим сонцем. Нашвидкуруч поснідавши, взялися за роботу — пакували поклажу на дорогу. Коли зв'язали книжки, Байбал завдав першу в'язку на плечі і подався до пристані, а Грабовський — у поліцейське управління.

Секретар зустрів його люб'язно.

— Значить, не сподобалося в нас. Шукаєте ліпшої долі. Воно, звісно, риба любить глибину. Але Тобольськ, порівняно з Якутськом, не набагато кращий.

— Казав сліпий, побачимо.

— Дотепно, — реготнув секретар. — От вам прохідне свідоцтво, розпишіться, що отримали, — він ткнув пальцем у розкриту книгу. — І пам'ятайте, в Тобольську маєте бути двадцять другого червня, рівно через шість днів Там уже знають, вас зустрінуть, як положено. Коли ж дорогою десь затримаєтеся, мусите негайно заявити місцевому поліцейському начальству і зробити відповідну позначку в цьому документі.

Дома застав Ольгу. Стояла посеред спорожнілої кімнати, засмучена, ніби зів'яла.

— А де Кость?

— Не зміг прийти, — зітхнула. — Ти ж бачив увечері, який він був, а вночі ще погіршало, не годен і з ліжка підвестися.

— Шкода, дуже шкода, — зітхнув також Грабовський. — Боюсь, аби його хвороба не загальмувала ваш від'їзд.

— Все може бути.

Забіг Байбал — розіпрілий, захеканий. Похапцем витирав шапкою чоло, стягував з себе кропив'яний налигач, котрим був підперезаний.

— Давайте скоріш, — квапив, обв'язуючи налигачем скриньку з одежею. — "Якут" уже готовий. Люди займають свої місця. Я книжки заніс на палубу і залишив біля них Нюргустану. Гайда, запізнимося. Капітан кричить...

Як ступили на пристань, пароплав клично загув.

— Давайте, давайте! — гукала Нюргустана.

— Іду! — відповів Байбал.

Павло й Ольга спинилися. Він поцілував її в щоку.

— Спасибі, друже, за все, за все. Повік не забуду. Дивись за Костем і за собою.

Гаврилова витерла очі.

— Ти ж напиши, як доїдеш. Посилай у Балаганськ. Доки лист прийде, ми будемо там.

Байбал і Нюргустана вже стояли біля трапу. Обом їм потиснув руки і зійшов на корму.

Пароплав потягнув люльку, обгортаючись чорним димом, знову пробасив, сановито похитнувся і рушив.

— Щасливої дороги-и! — махали руками Ольга й Нюргустана.

А Байбал мовчав. Здавалося, так і застиг обіч них, піднявши шапку над головою.

Важко сопучи, "Якут" поволі вигрібся до середини річки.

Павло стояв на кормі. Очі туманились вологим серпанком.

От і все. Шість з половиною років. Років мук і конання, злетів і падінь, лютих сніговищ і шалених спек. І — зустрічей та розлук. Краніхфельди, Ожигови, Віташевські, Зубрилови, Якуцевичі, Гаврилови, Михайло Ромась, Генрик Дулемба, Байбал, Дабиит, Ааанис, Балбаара, Нюргустана. Більше нікого і нічого. Нікого?

— А хто ж то? — ворухнулись губи.

До причалу бігла жінка. Побачивши пароплав, що вже обгинав острівець, вона спинилась недалеко від Ольги та Нюргустани і прихилилася до одинокого стовпа на причальному вигоні. По білому шарфі, що пінився на шиї, пізнав — Анфіса. Кінці шарфа, здавалось, осиротіло маяли, наче прощалися.

Вихопив з кишені газету і теж помахав.

— Прощай. Прощайте.

Ще білітимуть сніги, ще болітимуть серце і тіло.

З повік викотилася маленька тепла кулька. Тихо стрибнула, вдарилась об палубу і обернулася на зірчасту пляму.

1964 — 1970