Забіліли сніги - Сиротюк Микола

І зрозуміла, що не годна навіть накласти руки на себе, а на щось більше, складніше — і поготів. Зовсім безсила, безпорадна. Такі не можуть собі знайти затишне місце на землі, осягнути щастя, а жити без нього, поневірятися...

— Як вам не соромно говорити отаке? Одумайтесь. Ви ж молода, здорова, розумна, вродлива.

— Кому все те потрібно? Не вродися гарною, а щасливою.

— Це вже зовсім фаталістичне звучить. Неприємно навіть слухати. Хіба я вас такому вчив?

— Вчили, та не довчили, — вперше знехотя посміхнулася. — Така учениця вам випала. Соромно й людям сказати.

— Дай боже кожному таку.

— Навіть по кілька, — починала жартувати.

— То забагато. Хоча б одну до пуття довести.

— Кажуть, полком легше управляти, ніж одною жінкою.

— Не знаю, не доводилось.

— На віку, як на довгій ниві...

За розмовою не помітили, коли місто обгорнули благенькі сутінки раннього вечора.

Спинилися на березі, загадкову тишу якого порушували тільки воркотливі хвилі. Зелені острівці на течії, вдень такі кучеряві й знадливі, тепер нагадували масивні гори, похмурі й грізні, а річкова просторінь лискотіла ліловим багрянцем.

— Яка краса! — захоплювався Грабовський, дивлячись на імлисту гладизну води. — Нерукотворне чудо! Царство небесне. Казка. Анфісо, вам подобається тут?

— Дуже. Однак...

— Однак? Ну, ну.

— Та... Скажіть, коли вирушаєте?

Він трохи подумав.

— Точно не знаю. Планую разом з Гавриловими їхати, але в них ще нема дозволу. Чекають відповіді генерал-губернатора.

— А ви маєте дозвіл?

— Мені дозволено понад три місяці тому. Та рушати одному не хотілось. Крім того, сподівався, пустять у Барнаул, а недавно сповістили: туди для мене дорога заказана.

— Значить, остаточно вирішили в Балаганськ?

— Здається.

— Це відповідь на мій лист?

— Ні. І сам не знаю, як бути. Порадьте.

— Я ж писала — залишатися в Якутську.

— Дозвольте називати вас моїм другом.

— Прошу.

— Так от, друже мій. Я ладен зробити для вас усе, що в моїх силах, але залишатися тут не можу. Клімат згубний для мене.

— А якщо я ще раз попрошу?

— Невже не хочете мені добра?

— Навпаки, хочу. Воно й тут можливе.

— Це виключено.

Рушили берегом. Він узяв її під руку.

— Чому не одружуєтесь? — запитала.

— Навіть не знаю, як відповісти, щоб не було смішно.

— Мені зараз зовсім не до сміху.

— Є різні причини, а серед них і домашні клопоти. Родина, майбутні діти. Їх треба утримувати, вирощувати, щодня займатися ними.

— Можна займатися разом з дружиною. Вона б також працювала, заробляла. Кажуть, любов, добра злагода роблять чудеса...

— Опріч того, сподіваюсь повернутися в рідні місця.

— Хіба одруження зашкодить цьому?

— Якоюсь мірою може зашкодити. Ще ж невідомо, чи захотіла б дружина поїхати на Україну, про що я мрію вдень і вночі.

— Чому ж би їй не захотіти? Я за тим, кого люблю, на край світу готова піти, піти в одній сорочці, не задумуючись, Куди голка — туди й нитка.

— А є вже такий щасливець?

— Є.

— Я його знаю?

— Знаєте.

— Назвіть.

— Догадайтесь.

— Мало знайомий з місцевими парубками.

— З тим знайомі.

Грабовський почав називати імена відомих йому якутських холостяків. Вона посміхалася, заперечливо хитаючи головою. Бачив — кокетувала, але йому було приємно.

— Здаюся, — підняв угору обидві руки.

— Не здавайтесь так скоро, — зальотно вдарила його по руках. — Спробую описати вам його, як зможу. Слухайте та будьте уважні. Середнього зросту, худорлявий, сірі очі з мрійливою поволокою, гарні білі зуби, довга чорна чуприна, зачесана назад, такі ж вуса й борода, брови крилаті, ніс з грецькою горбинкою, а характер... Підкажіть, який у нього характер.

— Не знаю, — зопалу відповів.

— Характер м'який, лагідний, делікатний, — продовжила. — Він дуже вразливий і чутливий, дуже захоплюється, коли розповідає щось цікаве, його можна слухати годинами, днями, роками. Але іноді буває впертий і недогадливий, такий...

— Не жартуйте, Анфісо.

— А я не жартую. Не пізнаєте себе?

Він спинився.

— То правда? — схопив її руки і стиснув щосили.

— Правда, вчителю мій.

— Любите?

— Давно, — прошепотіла. — Відтоді, як уперше побачила, а покохала ще сильніше, коли більше спізнала вас, коли...

Він захопив її в обійми. Вона притулилася до його грудей. Довго стояли мовчки, слухаючи прискорені перебої власних сердець.

З міста долинули голоси перших півнів. Пристань обізвалася басовитим гудком пароплава. Підсліпувато блимнули сторожові вогники, задивлені в темну течію.

— А ви не помиляєтесь? — запитав, тамуючи хвилювання. — Вивірили свої почуття? Помилки тут завдають людям великого лиха.

— На хресті можу поклястись.

— Не треба. Кохання клятвами не живиться.

— Люблю і вічно любитиму, навіть якщо ми не...

Його свідомість огортав паморочливий туман. Здавалось, за плечима виростають могутні крила, на яких можна злетіти в піднебесся, і стоїть він не на березі, а снить, снить солодко, як дитина після шальвієвого купелю.

І незчувся, як само вирвалося з уст:

— Анфісо, ви б згодилися стати моєю дружиною?

На відповідь вона ще міцніше пригорнулася до нього.

— Спасибі. Але чи відомо вам, що я старший од вас на цілих дванадцять років?

— Не хочу й думати про чоловіка-ровесника. Він повинен бути серйозним, солідним, здатним вести, вчити, направляти жінку.

— Знайте і таке: в мене нема жодного багатства, нема якихось постійних прибутків, усе в моїх руках, у праці.

— Про багатство мені байдуже. Ніколи не знала його. Поряд з вашими є ще й мої руки. Працюватиму, закінчу Бестужевські курси, піду в школу, — починала мріяти.

Він нахилився до її вуха.

— Я можу назвати вас моєю?

Вона підвела голову, глянула йому в очі і знову припала до грудей. В її шалених обіймах губив владу над собою, задихався.

— Можете, можеш, коханий.

— Люба...

— Дорогий...

Крізь нічний морок поволі вирізувався голубий світанок. Десь далеко жевріло крайнебо, от-от мало спалахнути. До пристані хиталися людські тіні. Над островами птаство розгойдувало свої галасливі хороводи.

— Анфісо, коли мені поговорити з твоїми батьками? Чи, може, не треба? Переходь до мене — і все.

— Ні, так не можна. Які вони не є, а все ж — батьки, і благословення в них мусимо попросити.

14

У Гаврилових застав саму Ольгу — заклопотано поралася біля відчиненого чемодана, впаковуючи дорожні речі.

— О-о! — здивувалась. — Здогадався нарешті? За жениханням ніколи й друзів навідати.

— За жениханням?

— Не прикидайся ягнятком. Уже все місто аж лящить, смакуючи сенсаційну новину.

— Яку?

— Ще б пак. Одружується політичний засланець, поет з романтичною бородою та голубими очима, який, думали...

— Не кепкуй, Олю.

— І не збираюсь кепкувати. Тільки прикро, що ця новина дійшла до нас через десяті уста. Кость і досі не йме віри. Не може того бути, говорить, щоб Павло Арсенович не поділився з нами своєю радістю. Якась плітка. Хотіли вже й до тебе сходити, та все ніяк не зберемося. То правда?

— Майже.

— І мовчав?

— Нема чого кричати. Ми тільки домовилися з нею, як то в народі кажуть, заручилися, Коли хочеш, можеш побачити її.

— Щоб дуже хотіла... Родину осадчого трохи знаю, не так знаю, як чувала про неї. Погана слава має багато доріг, її не затримаєш, як не приховаєш шило в мішку.

— Погана слава?

— Звичайно, за все чуте поручитися не берусь і не можу, але диму без вогню не буває. Сам осадчий не тільки п'яниця. Це ще півбіди. Є й інше: він запеклий злодюга і душогуб. Потрапив сюди за кримінальні злочини. Та й тут не обмине, як можна щось поцупити. Уже кілька разів притягався до відповідальності за кражі. Дружина також не краща — саме йому під пару. Він краде, пиячить, а вона торгує собою, власне, торгувала, бо вже ніхто не купляє стару повію. У їхній хаті, на подвір'ї, а то й коло двору, кажуть, щодня відбуваються криваві бенефіси. Сусідам набридло.

— Про ті спектаклі я трохи знаю від самої Анфіси. Вони їй теж завдають багато мук.

— Яблуко від яблуні далеко не відкочується.

В нього затремтіли руки. Встав і нервовим кроком проміряв кімнату. Було гірко й боляче.

— Від тебе, Олю, я такого не сподівався. Хай би хтось інший говорив, але ти... Анфіса на батьків, здається, зовсім не схожа. Зрозумій, вона така вразлива, така...

— П'яницями й повіями не народжуються.

— Знову своєї? Анфіса тільки й мріє скорше покинути їх, піти на службу і зажити власним життям.

— От-от, власним.

— Тобто родинним. З неї може вийти гарна господиня.

— З вовка міг би вийти добрий пес, коли б у ліс не тягнуло. Дивися, аби не довелось кусати лікті.

— Ну, знаєш...

— Не закипай. Сядь і послухай.

Вона припинила роботу.

— Ех, Павле, Павле, — повела далі, — ти, на жаль, мало розбираєшся в житті, в людях. Зразу захоплюєшся, можеш обожнювати все, що тебе оточує, з першого поетичного враження А перші враження найчастіше бувають помилковими. Не думай, що в мені говорять ревнощі чи заздрощі. Я тебе люблю. Це так, заради тебе готова на все, але моя любов не має ніякого відношення до даної розмови. Ти для мене, друже, занадто дорогий, щоб я залишалася спокійною, байдуже дивилась на твоє одруження з тією самою...

— Анфісою...

— То не так істотно. Анфіса, Акулина, Аїда, Афродіта... До речі, я її ніколи не бачила, кажуть, така гарненька, як була колись її неня. Зараз думаю не про неї. а про тебе, твою долю. І не хочу затьмарювати твої сонячні почуття, відмовляти, нацьковувати тебе. Коли б ота Анфіса виявилася справжньою, вірною і дбайливою дружиною, я б вважала і себе щасливою, хоч мені й важко усвідомлювати, що твоє серце вже ніколи не буде зі мною. А що, як вона піде слизькими стежками своєї блудливої матері? Ти ж, при твоїй душевній чистоті, тонкій і вразливій психічній організації, з твоїм серцем — ти не витримаєш. Я ладна трупом лягти, аби тільки таке лихо не трапилось. А воно, лихо...

— Олю, не розпинай хоч ти мене. Крук Едгара По й так витає наді мною. Адже ні ти мені, ні я тобі щастя дати не можемо. Скільки спливло часу, скільки зазнано душевних мук обома нами, а яка прийдешність посміхається нам, що попереду?

Вона одійшла до вікна і там, здавалось, скам'яніла. Тільки тепер побачив тяжку скорботу, яка оповила всю Ольжину постать.

— Вибачай, друже, — сказала по часі. — Я не розпинаю, бо зичу тобі лише добра. Тому ще раз кажу, зрештою, прошу: подумай, осмисли все, виваж. Буває каяття, та не завжди можливе вороття.

І знову змовкла, машинально перекладаючи в чемодані речі.