Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Ви стільки віддали мені часу й уваги, так допомогли...

— Облиште те. Я і далі все, що зможу, зроблю для вас. Та, на жаль, зроблю, мабуть, небагато, бо збираюся їхати з Якутська.

— Куди?

— Планую в Балаганськ.

— Коли?

— У кінці цього місяця.

— Що-о-о? — її очі потемнішали і округлилися, в них майнула глибока тривога.

Довго мовчала, втупивши смутний погляд у склянку. І в тій задумі була особливо привабливою. Він не знав, як відповісти.

Нараз схопилася, немовби згадала щось важливе.

— Мені час, — зітхнула.

— Чого так раптово? Посидьте.

Здавалось, не чула прохання. Мовчки підвелася, поправила зачіску і рушила з хати.

— Бувайте здорові.

— Анфісо! — підвівся з стільця, але доки вийшов надвір, дівчина вже була за брамою.

Стояв розгублений і зніяковілий, не знаючи, що робити.

12

Такої гості, яка зараз прийшла, не сподівався і сподіватися не міг — старша донька Якуцевичів. Захекана, розпатлана, тримала в одній руці лозину, а в другій конверт.

— Добрий день, Вірочко, — відповів на привітання. — Чого так задихалась?

— Бігла, — випалила дівчинка. — Боялася псів. Вони такі злющі, так кусаються. Ось вам, — простягнула конверт.

На ньому нічого не було написано.

— Від матері?

— Анфіса дала. Прийшла в гімназію, каже: однеси дядькові Павлові. Побіжу, бо мама як дізнається, що без її дозволу пішла, то буде мені. Ляля одна не хоче гратися.

Випровадивши дівчинку, розклеїв конверта. Лист був великий — на двох зошитових аркушах, густо списаних з обох боків. Видно, Анфіса квапилася і нервувала писавши, бо забула залишати поля, літери стояли нерівно, а в тексті рябіли закреслення, виправлення, багатокрапки.

"Дорогий учителю! Не засуджуйте мене, що пишу Вам таке. Сама знаю, це негарно, непристойно, однак інакше не можу. А втім, воля Ваша, хочете — смійтеся наді мною, хочете — зневажайте, засуджуйте. Мені однаково, а що маю сказати — скажу. От і слухайте.

Даруйте за наглу втечу від Вас. Зробила погано, некультурно, нечемно, ще гірше можна сказати. За той нерозважний вибрик сама себе ненавиджу, проклинаю. Тоді я, прийшовши додому, плакала до самого вечора і всю ніч. Наступного дня поривалася бігти до Вас, просити пробачення, та сором стримував. Кілька разів починала писати Вам, але все палила.

А дома й сьогодні — сварка, лайка. Справжнісіньке пекло. Ой боже мій, боже, голова не витримає, збожеволію, порішу себе. О, коли б Ви знали, коли б могли уявити, як мені важко, як потрібні Ваші добрі поради, Ваша допомога!

До Вас, любий учителю, приходила не тільки показати атестат і подякувати за науку. Хотіла побачити Вас, поговорити з Вами. Те чаювання...

Я знаю. Вам, поетові, політичному борцеві, дочка якогось осадчого потрібна, як торішній сніг. Знаю! Знаю! — кричу Вам, аж душа розривається. Та що можу вдіяти, коли в такій сім'ї народилася.

Може, Вам і байдуже, однак знайте — Ви мені потрібні. Не смійтесь у свою прекрасну бороду. Слухайте. Ще раз кажу і завжди казатиму: потрібні, необхідні, як сонце, як повітря, як життя. Бо ж відкрили очі на світ, показали дорогу з страшного болота на сушу, визначили провідну зірку — далеко, далеко попереду сяє вона. Я побачила її, тягнуся до неї всією душею, а вона...

Для чого показували? Хотіли потішити, а потім...

От Ви покидаєте Якутськ. А що, скажіть, я робитиму? Куди прихилюся? До кого? Де шукатиму опору? Хто підтримає? Учительська семінарія... Вищі Бестужевські курси... Про них без Вас, Вашої допомоги годі навіть мріяти.

Мені стає страшно, дуже страшно, коли замислююся над майбутнім. Ні, сама я не осягну тієї святої мрії, котру Ви розбудили в моєму серці, ніколи не осягну, і вона розвіється, як туман під вітром, не залишивши й сліду по собі.

На кого ж покидаєте мене серед темної ночі та бездоріжжя?

Скажіть, Ви ж розумніший за мене, усе знаєте. Вдію, як звелите, бо поважаю і ціную Вас, як нікого в світі, бо безмежно вірю кожному Вашому слову, бо... Радьте! Я слухаю!

Може, вчинити так, як вчинила торік одна наша гімназистка? Знайте, не злякаюсь, годна піти її слідом. У водах Лени місця багато.

Повірте, я не хочу думати про ту гімназистку, її трагічний кінець. Ні, ні, не хочу! Але коли не знайду кращого виходу — все може статися. Спинилась на краю безодні і думаю: таке життя — краще...

Зрозумійте, я так звикла до Вас, як не звикла і, мабуть, не звикну ні до кого в світі, навіть до рідних батьків. І нікого так не поважаю і не... Чуєте?

Ніхто Вас не замінить мені, ніхто й ніколи. Невже у Вас не знайдеться бодай краплини співчуття чи хоча б крихітки жалю до мене, Вашої нещасної учениці? Що можу ще сказати? Єдине: завжди, завжди хочу бачити Вас.

Можливо, цього не треба говорити, але Вам зізнаюсь, мов сама собі, наче богові. Учора півдня блукала на березі, там, де Ви любите купатися, думала — стріну, а Ви не приходили. І не пам'ятаю, як добралася додому.

Де ж Ви? Де? Рятуйте мою душу!!

Учителю любий, благаю — передумайте, не їдьте з Якутська. Кричу Вам з кручі над проваллям, кричу у відчаї і не бачу дна прірви, що хоче поглинути мене.

Не їдьте! І втіште мене кількома добрими словами.

Передайте, якщо напишете, моїм маленьким посланцем. Залишаюся з тугою і тривогою в серці. Ваша учениця.

P. S. Робота, здається, буде. Оце сиджу в гімназії та чекаю, доки Антоніна Михайлівна веде перемови з начальством.

Не засуджуйте мене за цю хаотичну писанину. Порвіть і викиньте або спаліть.

Тільки не мовчіть, відгукніться. Ваша...

Чекаю.

Сподіваюсь. Ан-са"

Дочитавши листа, вдруге пробіг його очима. Думки плутались, серце прискорено билося. Не знав, що можна і що треба робити. Одне розумів: дівчина в тяжкому стані, їй необхідна допомога, особливо тепер.

Чому не затримав Вірочку? Ким перешлеш відповідь? Іти самому? Але куди? В гімназію? До осадчого? Де зараз Анфіса? Що з нею діється?

Сумління веліло, владно диктувало: іди, шукай, знайди і подай товариську руку. Повинен це зробити і зробиш. В неї, здається, добра, чутлива, щира душа. І смілива. Не кожна переступить одвічну кологрань світу жіночих забобонів. А вона зважилася, переступила — сама звернулася до тебе, нездогадливого.

Хто сказав тобі стільки теплих, ласкавих слів, як вона в цьому листі? Хто так оцінив тебе, підніс на таку височину навіть у твоїх власних очах? Дорогий, милий, любий учителю... Відкрили очі... Розумніші за мене... Безмежно вірю кожному слову... Потрібні, необхідні...

Вдумайся, від кого чув таке? До того ж вона не байдужа тобі. Ні, ні, — не байдужа. Не заперечуй, не викручуйся. Адже згадуєш її, згадуєш вдень і вночі, особливо після останніх відвідин. Думаєш про неї, сподіваєшся, ще прийде, і чекаєш.

Тепер черга за тобою — іди! У твоїх руках людська доля. Не маєш права не піти. Мусиш подати руку, зарятувати знедолену душу.

Він ще якусь хвилину крутить листа в руках, потім кладе на стіл. Кладе легенько, наче квітку, боячись збити тендітні пелюстки. Подібних листів ніколи не доводилося отримувати. Звісно, чоловіки, з якими листувався, про такі речі й писати не могли. А жінки? Здається, теж не писали.

В Надійчиних нечисленних посланнях з Кари палахкотів вогонь ненависті до катів, до лихих порядків на каторзі, буяла готовність пожертвувати власною головою заради торжества справедливості на землі. І несхитна віра у прийдешність того торжества.

А тут зовсім інше — людська драма. Хай невелика, хай особиста, але таки істинна, проймаюча драма. Лиха жіноча доля.

Як сидів за столом, без піджака, без картуза, так і вийшов на вулицю, безлюдну й залиту сонцем. Не йшов, а майже біг до гімназії. Але там, крім технічної обслуги, нікого не застав. Прибиральниця, вимахуючи мітлою, сказала:

— Недавно тут була. Когось чекала, виглядала, чогось плакала, а потім пішла.

На стук у двері квартири Якуцевичів, що містилася в гімназійному будинку, ніхто не відгукнувсь.

Не застав Анфіси також дома.

13

Два дні побивався за Анфісою, та марно. Кого не питав — усі безпорадно розводили руками, потискували плечима, іноді висловлюючи найдивовижніші догадки, а більше відмовчувалися.

Батьки залишалися байдужими, наче їх зовсім не обходила доля рідної дитини.

Тільки підвечір другого дня пощастило Антоніні Михайлівні втрапити на бажаний слід: від дружини гімназійного сторожа дізналася, що Анфіса товаришує з ученицею молодшого класу, що живе та дівчина на Coбранській, у третьому будинку від краю.

— Підіть, Павле Арсеновичу, ще туди, — порадила Якуцевич. — А якщо й там не буде, доведеться заявити поліцмейстеру. Невже вона могла зважитися на дурне? Я цьому не вірю. Роботу їй обіцяли дати десь через місяць. Чого ж би ще? Сходіть, благаю вас.

Ішов поволі, бо і стомлені ноги скиміли, і, правду кажучи, не мав певної надії побачити свою ученицю живою. Довгі розшуки робили своє — в груди закрадався пекучий сумнів. Побережи її, доле, одверни від нерозумної згуби.

Він, виявляється, не знав її, як треба, не знав того, що вона з кожним днем важитиме для нього все більше й більше, що скучатиме, нудьгуватиме за нею.

Коли б не заподіяла собі чого, коли б знайшлася. Нічого б не пошкодував, аби допомогти їй скласти екзамени за вчительську семінарію.

Ось уже й Собранська. Третій будинок від краю. Високий дощаний паркан. Відчинивши хвіртку, з несподіванки аж похитнувся: перед ним стояла з маленьким вузликом під пахвою Анфіса.

— Ви тут? — вигукнув і зопалу обняв дівчину. — А ми... А я...

— Була тут, а тепер...

Мовила глухо, якимсь чужим і приреченим голосом, не вириваючись з його обіймів і не відповідаючи на них.

— Що ж ви так?.. — не міг угамуватися. — Чому тоді пішли з гімназії? Я не знав, що чекатимете відповіді, і відпустив Вірочку. А коли прочитав — зразу ж побіг, та було пізно. З того часу місця собі не знаходжу. З ніг збилися. Я, Антоніна Михайлівна...

— Не треба було бігати.

— Не треба?! Але чого ми тут стоїмо? Ходім звідси...

— Чому ви, Анфісо, така? — запитав уже на вулиці.

— Яка?

— Зажурена, неговірка.

Вона спинилася, глянула йому в очі, важко зітхнула і знову рушила.

— Вибачте за той лист, нечемний і нерозумний. Сама не знаю, що мене шибнуло написати таке, наговорити стільки всілякого...

— Спасибі, що написали. Я так...

— Відтоді, — продовжувала, не слухаючи його, — мені довелося багато передумати, зважити, подивитися на себе збоку.