Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Досі так старанно працювала, так гарно засвоювала програму, що він щиро радів доброю радістю вчителя. Недавно навіть запитав Антоніну Михайлівну, як устигає Анфіса в гімназії, і та сказала:

— Нічого, навіть добре. Підтягується дівчина, працює з вогником. Якщо так і далі працюватиме, то одержить, думаю, атестат. Спасибі за допомогу, бо без вас вона ніколи б не осилила курсу.

— Якби сама не взялася за розум, то і я б нічого не зробив.

— Та то вже так, але раніш не бралася. Тримайте її в руках.

І раптом — нині прийшла на заняття зовсім неготова. Домашнє завдання виконала неуважно і неохайно, правила запам'ятала нетвердо, в диктанті, тільки-но написаному, допустила багато помилок. І навіть таких, які ніколи в неї не траплялися, — переважно пропуски букв та розділових знаків. Звідки це? Чи дома щось трапилось, чи в школі?

— Що з вами, Анфісо? — повторив.

— Можна забрати? — простягнула руку до зошита, ніби й не чула запитання. — Можна?

— Можна, звичайно, але ж ви не відповіли на моє питання.

— Дозвольте мені йти, — попросила.

— Ідіть, хоч я ще нічого не пояснював і завдання не дав. Чи, може, моя допомога вам уже взагалі не потрібна?

— Ні, ні, потрібна, — відповіла рішуче. — Навіть дуже потрібна.

— А що ж сьогодні сталося?

— Нічого особливого. До такого я вже звикла.

— До чого?

— Учора, як і завжди, батько прийшов додому п'яний, збиткувався над матір'ю. Я заступилася, а він тоді напався на мене. Боже мій, коли б мені вже закінчити школу і перейти на власний хліб. Далі так жити несила. Попрікають шматком, грішми, які треба платити вам, обзивають, лають. Наказав більше не ходити ні в школу, ні до вас.

Дівчина змовкла, ледве стримуючи сльози, її повні губи смикалися, наче в скривдженої дитини, що збирається плакати. Спантеличений і вражений, учитель не знав, як повестися.

— Заспокойтесь, Анфісо, — сказав, згортаючи зошит. — Слізьми тут не зарадите. Батько сп'яну накричав, не зважайте на те. Гімназію таки не покидайте, а про плату мені не журіться, навіть викиньте її з голови. Я допоможу вам і без грошей.

— Без грошей? — звела на нього заплакані очі. — Даром?

— Можете це й батькові сказати, хай заспокоїться.

— Спасибі, — майже прошепотіла. — А за те, що я говорила про вас і Нюргустану, про Зубрилова і ту якутяночку, прошу вибачити мені. Наслухалася всіляких теревенів та й сама почала плести дурниці. Короленка я прочитала, тепер вірю йому.

— От і добре. Берімось за роботу.

***

Сьогодні Лена таки незвичайна. Бачив її вже не один десяток разів, а такою, як зараз, ще не доводилось бачити. Чи сонце, спинившись у зеніті, яскравіше світить, бо ж на небі жодної тобі хмариночки, а чи, може, з цього величезного модринового плоту, на якому оце приліг, вилізши з води, краще видно.

Течія річки — широка, велична і лискуча, мов велетенське дзеркало, що увібрало в себе все сонячне проміння. На ній — золотаві косяки, спрямовані своїми піщаними гостряками до русла, розлогі плеса та острови. По лісистих островах — густа трава, на якій пасуться воли, корови, телята. Тамтой берег ледве манячить, а на ньому — люди, люди наче мурахи. Старші, скупавшись, вигріваються мовчки, молодь веслує на човнах, співає, сміється, а дітлахи талапаються на прибережній мілині і галасують, аж лящить.

Йому також приємно й радісно. Ліниво розкинув руки й ноги, бородою врився в гарячий пісок. Здається, навіть чує, як сонячне проміння, пронизуючи все тіло, висмоктує з нього недуги. Легко дихається, легко думається. От коли б тут, у Якутії, стояли такі погожі та дзвінкі, як нинішній, дні хоча б чотири-п'ять місяців на рік, то заради них можна було б якось коротати всі інші — вологі, задушливі, люто холодні. Але таких буває мало, зовсім мало, десь від кінця червня до середини серпня.

Ні, треба тікати звідси, тікати скоріше, обриваючи поли. Тепер уже ясно, Барнаула йому не бачити — міністр внутрішніх справ погодився з Горемикіним. Кінець. Далі нема куди рипатись, нема перед ким клопотатися.

— Годі, — мимрить. — До бога високо, до царя далеко...

Що ж далі? Куди податися? У Балаганськ разом з Гавриловими? Гарні вони люди — з ними не страшно їхати. Уже й Ольга, окремо від Костя Семеновича, благала пристати до компанії.

Так, так, без жодного перебільшення, — благала крізь сльози. Але невже вона не розуміє, що і тут уже нема сил дивитися на неї здалеку, каратись, мучитись ночами, жити подвійним життям, грати якусь дивовижну роль між нею та її чоловіком? А що ж буде в Балаганську?

— Тю, бий тебе лиха година, — плюнув спересердя, побачивши недалеко від себе Сержа, який махав йому капелюхом. — Тільки цього бракує.

Про що говорити з цим підступним слимаком та ще й психопатом? Слухати його самохвали про те, як до нього липнуть місцеві дівчата та молодиці, чи похулки на старих політичних засланців?

Щоб уникнути небажаної розмови, Грабовський встав і квапно почав одягатися. Але пізно.

— Салют, Павле Арсеновичу, — сунув свою спітнілу руку Серж. — Салют і золоті побажання. Куди так поспішаєте? Давайте покупаємось разом.

— Спасибі, я тут уже давненько, а мені перегріватися не можна.

— Чому не можна? Повірте мені, лікареві, — вам на сонці треба бути найбільше. Сонце, річкове повітря, міцні вина і гарні дівчата...

— Ні, ні, Гусєв радив оберігатися.

— Гусєв, — кисло скривився Серж. — Теж мені спеціаліст. Костоправ, коновал, ескулап нещасний. Не вірте шарлатанові. Сучасна медицина таких невігласів викидає на смітник. Крім того, я давно вже збираюся поговорити з вами.

— Про що?

— Маю до вас справу.

— Яку?

— Та-а, — трохи зам'явся Серж, але за мить опанував себе. — Воно ніби й не справа, просто дружня розмова тет-а-тет... — Він оглянувся, набрав жертовного вигляду і продовжив: — Талановитим та сміливим людям, по-справжньому освіченим, самі відаєте, живеться нелегко. А найприкріше, мабуть, те, що часто лиха завдають їм не супротивники, не вороги, а свої — політичні засланці. Взяти хоча б мене. Звісно, знаю я більше, ніж інші, далі за них бачу. Але, дозвольте спитати, в чому ж тут моя провина? Хіба це дає резони старим пенькам вороже ставитись до мене, зневажати, ображати? Не дає, звичайно, проте саме так виходить. Готові в ложці води втопити, в багно затоптати, на порошок стерти.

— Кого маєте на увазі?

— Та чимало всіляких там... Ну, бог з ними, залишимо їх, тим паче що їхня катеринка вже не грає і ніколи не гратиме. Ми з вами освічені, молоді, красиві, у нас є свої інтереси, нам треба жити по-новому і вволю. Давайте разом підемо на вечір.

— Куди?

— В гімназію. Там сьогодні випуск. Кажуть, буде пікнік, за чаркою, звісно, і безпремінно танці. А коли б ви знали, які там апетитні гімназисточки — пальчики оближеш. Я запитав Антоніну Михайлівну, чи можна прийти, і вона не заперечувала, хоч і здивовано потиснула плечима. Вважайте мене запрошеним, а ви зі мною не пропадете. Гайда?

— Не піду. Мене, правда, одна випускниця запрошувала, але не можу.

— Запрошувала? Котра ж це?

— Хіба неоднаково? Словом — не піду.

— Виходить, і ви відпихаєте мене, тягнете руку за старим луб'ям?

— Я вас не відпихаю і руки...

— Знаю, — перебив Серж. — Сердитесь за Дмитра Адольфовича, але я з ним ніколи не мав нічого спільного.

— Хоча й обіцяли відплатити.

— То брехня Гаврилових. Цього вже так не залишу. Я...

— Забудьмо це, ніби ми й не розмовляли. Вибачте, мені час додому. Бажаю гарно провести вечір.

— Дозвольте на днях забігти до вас?

— Якщо дуже треба, то...

10

Ішов поволі, машинально переставляючи ноги. І незчувся, як забрів з Берегової на Велику, як пересік Собранську, обігнув залишки дерев'яного острога і опинився на березі невеликого ставу. Присівши на дерев'яну колоду, задивився на плесо, посріблене північним сяйвом. Он посередині водоймища ліниво похитується, наче п'яний, човен. На човні маячать три темні силуети, і чути пісню.

Слів тієї пісні він не знає, ніколи не чув, здається, також мелодії, але вона чимось ніби знайома. Хто її співав, де, коли? Звідкіля вона запала в серце і зараз тихо бринить? Може, тому на душі так тихо. Тільки десь у найглибшому закуточку її ворушиться неспокій, у якому переплелися і радість, і жаль. Розуміє: інакше й бути не може — адже завтра з Якутська вирушають Віташевські та Зубрилови.

Нарешті дочекалися свого щастя — їдуть у Росію. Хіба ж не радітимеш за них? І все-таки важко. Важко й сумно, коли подумаєш; можливо, з ними вже ніколи не зустрінешся, не почуєш їх голосів, не побачиш заклопотаних очей.

А ще сумніше, як згадаєш: тобі залишається калатати тут ще понад дев'ять років. Дев'ять пекельних зим, дев'ять болотистих осеней та весен, дев'ять парких, спекотливих літ. Чи виживеш, чи перетягнеш? Нема надій, ой, нема. Та цур їм, тим надіям. Попрацювати б хоч трохи пером — більше нічого й не треба.

А де та моя "Доля"? Що з нею? Чи дійшла до Львова, чи отримав її Кость Паньківський, чи готує до видання, а чи десь загубилася на розгіллі сибірських доріг?

Уже й "Хому Баглая" час одсилати. Але кому? Знову Паньківському, Франкові чи Павликові? Ні, одішлю, мабуть, Грінченкові, може, тому пощастить видати. Треба, як радив Віктор Краніхфельд, шукати видавців і на Наддніпрянській Україні...

У Віташевських поки що не було нікого з тих, які мали прийти на прощальну вечерю, — самі хазяї поралися, закінчуючи збори в далеку дорогу. По кутках сіней і просторої кімнати горбилися набиті домашніми речами мішки, кошики, валізи. Господар, зігнувшись над столом, складав та зв'язував папери. Був замислений і трохи розжалоблений.

— Оце, Павле Арсеновичу, — показав на два паперові стосики, — нотатки з сибіряковської і алданської експедицій, у котрих я брав участь, коли ви жили на Вілюйщині. Дуже, знаєте, цікаво було подорожувати. То не забудеться ніколи. Та ба, якби ж була спромога знайдене під час тих нелегких мандрівок якось передати людям, опублікувати. У мене тут все записано — і з географії, і з топографії, і з етнографії, і навіть дещо з археології та антропології. Зараз, переглядаючи нотатки, навіть сам дивуюся, як багато було побачено й передумано тоді. Та що з того — лежить воно напівсировиною, неопрацьоване і незужите.

— А чому не опрацювали?

— Легко питати, та важко відповісти. Звісно, можна б довести, як то кажуть, до розуму, аби ж була надія надрукувати його.