Забіліли сніги - Сиротюк Микола

— Ну чому ти такий неслухняний, Павле?

Він дихав важко й хапливо. Губи смикались, наче мимрили щось, та чути не було.

Взяла під пахви, як дитину, підвела до ліжка, поклала і вкрила верблюжою ковдрою. Збивши подушку, торкнулася рукою чола.

— О-о. в тебе жар! Ну, полеж тихо.

Метнулась у другу кімнату і за хвилину повернулась з мокрим рушником. Обв'язавши ним хворому голову, взялася готувати ліки.

— Олю, Олюню, — заговорив тихо-тихо, випивши ліки. — Вислухай. Ти ж мені зараз найдорожча і найрідніша у всьому світі, нікого й нічого, крім тебе, не маю. Ти... словом, так далі жити я не можу. Не можу, — повторив. — Підшукай мені яку-небудь квартиру, хай маленьку, бо ж на путящу не стягнуся. Аби було де спати й працювати. Я перейду туди.

Вона знову суворо звела брови.

— Це я вже чула. І ще раз питаю — тобі в нас не подобається?

— Олю, друже мій, не кажи цього. Я не можу знайти слів, щоб передати вам свою вдячність.

— А все-таки силкуєшся втекти?

Ковдра на його грудях тривожно заколивалась.

— Хіба ж не бачу, що став для вас зайвим тягарем? Треба бути або сліпцем, або непоправним нахабою, щоб не бачити цього.

— Тобі не соромно?

— Анітрохи, бо все розумію. Доки ж ви будете тулитися в тій комірчині, тратитись на мене? У тебе ж і Кость немічний, за ним маєш наглядати, а тут ще я. Знайди мені квартиру.

— Добре, — журно хитнула головою і глибоко зітхнула. — Зроблю тобі таку послугу, коли вже так наполягаєш Тільки більше не нагадуй про це. Але як і знайду, то відпущу тебе туди лише після повного одужання. Домовились?

— Спасибі. Може, колись забіжиш до мене, оглянеш, а я подивлюся на тебе.

— І будеш щасливий?

— Ну...

— Олю-у, — долинув з сусідньої кімнати кволий Костів голос. — Де ти? У печі казанок збіга.

— Іду, йду, — відповіла.

А сама нахилилась до Павла, палко поцілувала в чоло, ніжно погладила чуприну.

— Добре, забігатиму, оглядатиму, а тепер постарайся заснути, — і зникла за дверима.

Постарайся. Не так легко, кохана моя, зробити це навіть уночі, а вдень і поготів. Здається, тисячі багнетів уп'ялися в серце і розривають його на шматки, і воно квилить, як чайка над холодним осіннім морем. А тут ще й легені мучать — набрякли, гниють, дихати важко. Ревматизм шашелем свердлить кожну кістку.

Коли вгамуються оці пекельні тортури, коли? Та й чи вгамуються? З кожним днем певність усе меншає. Пощо марно тішити себе рожевими надіями? Хтозна, чи дотягну до літа, чи побачу ще хоч раз талі води і проліски? Може, навесні вже виросте наді мною лопух! Лопух, а над ним — чорні пазури зловісного Крука чигатимуть на світ, на сонце, на людей...

І в Бордонському наслегу було погано, а тепер ще гірше. Мабуть, далека дорога взяла своє. Так, так, вона, бо ж коли разом із Байбалом сідав на Арамаанові сани, то почував себе непогано. І на тракт вибралися благополучно, і кілька станцій поминули гарно. Лихо трапилось на останньому прогоні. Він був довгий, а дорога — грузька. Їхали поволі. Почав замерзати і зліз, щоб нагрітися. Але не ступнув і десять кроків, як враз закашлявся і з горла потекла кров. Тоді знову всадили в сани, і Арамаан погнав коней щодуху.

До Якутська дісталися вже поночі. Завернули в улусну. Там, на щастя, знайшлась вільна кімната. Тяжкою була та ніч для всіх трьох, особливо для нього — у грудях пекло, бракувало повітря, голова розпадалася. Хвилинами здавалось, не витримає, не дотягне до ранку, ось-ось назавжди обірвуться його муки. Стискував кулаки. зціплював зуби, заплющував очі, аби не стогнати, не закричати. І якось таки вижив.

Вранці Арамаан рушив додому. Грабовський радив Байбалові теж їхати, але старий від подиву й обурення аж підстрибнув:

— А тебе покинути?! Цього не буде. Ні, ні, не буде, і не говори зайвого. Піддужаєш — тоді й поїду. Не журися, я тобі не заважатиму. Та й на прожиток зароблю. Дрова людям рубатиму, воду носитиму, якось проживем.

— Я не про те.

— А коли не про те, то мовчи. Та й діло в мене тут є: хочу добратися до губернатора.

— З отим озером?

— Так, з ним.

Випровадивши Арамаана, Байбал зразу ж хотів іти на розшуки Гаврилових. Але Грабовський стримав його.

— Не кваптеся. Для чого завдавати людям зайвого клопоту: бачите ж, який я. От, може, трохи оклигаю — тоді й сповістимо, що приїхали.

Старий спершу протестував:

— Що це, Павле, з тобою? Чого ховатися від людей? Чи ми обікрали кого, чи вбили? Ну, занедужав ти... Ольга Василівна, вона...

Що мав на мислі старий, згадуючи Гаврилову, важко було здогадатися, та Грабовський твердо стояв на своєму:

— Не треба.

Після довгої розмови Байбал, здавалось, погодився. Правда, мовчки. Мовчки й клопотався біля хворого, силкуючись скоріше звести його на ноги. Рідко одривався в місто — хіба що на базар. Під кінець тижня майже врочисто оголосив:

— Уже, слава святим духам, поправляєшся. Лице порожевіло, ноги стухли, зміцніли. Можна рушати до Ольги Василівни.

Недужий тільки болісно посміхнувся. Знав, що старий перебільшує: яка там поправка? Ноги. Колоди колодами — ними й ворушити не годен під ковдрою Навіть якісь підозрілі виразки з'явилися на них, кровоточать. Чи не лепра, бува, захотіла породичатися з ним? Ще тільки її бракувало...

Цього дня Байбал довше, ніж звичайно, затримався в місті і повернувся не сам, а разом з Гавриловими. Оглянувши недужого, Ольга жахнулась, аж потемніла на виду.

— Варвари! Жорстокі вандали ви! Вампіри! — мовила гнівно. — Обидва. Хіба можна так ставитися до свого здоров'я? О боже святий, боже милосердний. Лежить, конає, а про порятунок і не думає.

— Я ж йому казав, що ви, а він... — вставив несміливо Байбал.

— Ну, зневажаєте мене як медика, хай, — провадила далі, — могли б покликати Гусєва. Той ніколи не відмовиться. І лікар тямущий. Ти поглянь, глянь, — кивнула чоловікові, показуючи Павлові ноги, що вже бралися синявою.

— Бачу, — скрушно хитнув головою Кость. — Ех, Павле Арсеновичу, бити вас треба за такі речі, нещадно бити. Далі ви тут не залишитесь. Поїдете до нас. Так же, Олю?

— І негайно, — потвердила.

Після обіду й відбулося переселення. З двох своїх кімнаток Гаврилови більшу відвели Грабовському та Байбалові, а самі оташувалися в меншій, де було зовсім тісно. В перші дні Павло протестував, незручно почуваючи себе в родині коханої жінки. Просив найняти йому окрему квартиру, але ні Кость Семенович, ні Ольга не хотіли слухати. А потім йому так погіршало, що він уже не міг і просити.

Гай-гай, скільки часу спливло відтоді — понад чотири місяці. Скоро й весна — то ж, мабуть, перед її приходом так заморозило й завіхолило. Тепер йому, порівняно з тим, як було, ніби полегшало, але ця зима назавжди закарбувала свою жорстоку печать: груди ниють, дихати важко, а ноги й зовсім зледащіли.

Він чудово розуміє: без Ольги навряд чи зможе змагатися з своїми недугами, а надто — перемогти, здолати їх. Але й розуміючи все це, не може далі залишатися тут. І не залишиться. Не дозволяє сумління, любов і повага до господарів. Адже зараз квартира Гаврилових нагадує шпиталь: у цій кімнаті лежить він, а в другій — Кость, якого теж мордують сухоти.

Важко Ользі: кожного дня треба тричі нагодувати обох, кілька разів напоїти чаєм, ліками, поставити банки, грілки. Вона намагається не виказати своєї перевтоми — бігає, жартує, бадьорить їх. Але Павло добре бачить, як вона вибивається з сил, марніє, як ширшають і густішають синці під її очима, а самі очі від того гублять свій колишній блиск і або меншають, або ж глибше занурюються в орбіти...

Віташевський зайшов збуджений і веселий.

— Є, є! — гукнув ще в сінях, зірвавши з носа окуляри, які враз змокріли в кімнаті. — Таки знайшов.

І подав книжку в брунатній обкладинці

— "Поэзия славян", — прочитав Грабовський уголос. — О-о-о! — вигукнув. — Велика, безмежна дяка вам, Миколо Олексійовичу. Для мене зараз це — прямо-таки ліки, бальзам, порятунок.

— А я це й сам знаю, — задоволено посміхнувся гість, надягаючи протерті окуляри. — Чув же, бачив, як ви побивались, як мріяли про неї.

— Де ж ви її взяли?

— У тутешньої вчительки Антоніни Михайлівни Якуцевич. Вона працює в жіночій гімназії, любить поезію і має непогану бібліотеку. Колись познайомлю з нею, думаю, будете задоволені.

— Спасибі.

— Маю для вас ще подарунок.

— Який?

Віташевський поглянув на трохи відхилені двері.

— Квартиру вам напитав. Недорога й близько звідси — на Береговій вулиці, у Габишевих. Хазяїв двоє та донька. І люди порядні, чесні. В них буде добре. От лиш потерпаю, чи не розсердяться на мене Кость Семенович та Ольга Василівна.

— А таки будемо сердитись, Миколо Олексійовичу, — сміялася Ольга, заходячи в кімнату. — Навіть розгніватися можемо. Ми з Костем уже почули ваші секрети. За книжку дякуємо, а Павла Арсеновича в такому стані не відпустимо, поки не одужає. І не наполягайте.

— А я й не кажу, Ольго Василівно, зараз, — мовив Віташевський. — Так, після одужання цілковитого й гарантованого, квартира почекає. Габишеви не квапляться. Маю до вас, Павле Арсеновичу, одну невеличку справу, але про неї скажу, мабуть, потім.

— Для чого ж відкладати? Кажіть.

— Так, так, — докинула Ольга. — Замахнувшись — бийте. Чи при мені говорити не можна? Чоловічі потаємини?

— Можна й при вас. Ви, Павле Арсеновичу, якось говорили, що взяли б собі учнів. Учора, коли я був у Якуцевичів, Антоніна Михайлівна просила підшукати для однієї гімназистки репетитора. Та дівчина в цьому році має закінчити гімназію, але довго хорувала і відстала. Ну, вчителька, звісно, хоче...

— Часом, не для доньки осадчого? — перебила Гаврилова.

— Для неї. Здається, Анфісою звуть.

— Так, так, Анфісою, — ствердила Ольга і якусь мить подумала. — Невелике щастя. Дивна вона, ця дівчина. І вродлива собою, і розумом бог не скривдив, але чогось ніби їй бракує. Кажуть, дуже химерна, не має ні характеру, ні сили волі, ані твердих переконань. Та ще й з міщанськими забаганками...

7

Цього разу повернувся Байбал, коли в хаті вже блимало світло. Мовчки скинув шапку, роздягнувся, грузько сів на лаву і втупив очі в долівку, наче йому було соромно. Кучмата голова низько схилена, плечі згорблені, весь якийсь жалюгідний. Коли б не важке дихання, час від часу перериване зітханням, можна було подумати — старий скам'янів.

Що з ним? Не запитав про здоров'я, як завжди.