Забіліли сніги - Сиротюк Микола

— Проте... Пригадуєте, якось ще влітку я жартома натякав, що вам, мабуть, доведеться залишити Вілюйськ. То був не випадковий жарт. До мого вуха дійшли чутки про деякі Гіммерові заходи в Якутську супроти вас. Але передати їх вам не міг — то ж були тільки чутки. Гіммер домагався, щоб вас і Гаврилових видворили з Вілюйська в різні і притому далекі наслеги. Як там далі обернулася справа, як пощастило Гавриловим потрапити в Якутськ, не відаю, а от ви мусите їхати в Мархіно.

— Коли?

— Готуйтеся. Після першого снігу й вирушите.

Кочаровський надягнув шапку і вже в сінях майже пошепки сказав:

— Зробіть мені, Павле Арсеновичу, одну послугу.

— Яку?

— Пообіцяйте, що про ці мої відвідини і нашу розмову ніхто не знатиме. Ви ж поїдете, а мені доведеться стрічатись з Гіммером.

— Обіцяю.

* * *

Несподівана новина приголомшила друзів Грабовського. По довгій і гнітючій мовчанці першим обізвався Ромась.

— Негідник! Живоріз, — лаявся він. — Дивіться, які коники викидає. Ох і лютий же я зараз на того, хто перешкодив нам звершити самосуд. Чого вихопився, наче Пилип з конопель? І сам не довів діла до кінця, і ми, можна сказати, пошилися в дурні.

Мисливець почервонів, мов рак в окропі, і мовчки чухав потилицю, низько схиливши голову.

Дулемба міркував уголос:

— Не гарячкуй, Михайле. Суд можна буде влаштувати, коли Гіммер повернеться. Ти ж сам казав...

— Казав, казав, — не вгамовувався Ромась. — Він випер Гаврилових у один бік, Грабовського — в другий, скоро, далебі, ще когось випре. Хто ж його, гада, тоді судитиме, коли нас тут не буде?

Дабиит, глухо кашлянувши, докинув:

— Знайдуться такі. На перший раз вийшла помилка, а вдруге...

— Так, — підхопив Генрик Адамович. — Я теж думаю, що люди знайдуться. Зараз справа не в суді, а в тім, куди запроторять Павла. Це мене найбільше тривожить. Хоч би у Мархіно залишили.

— А чому в Мархіно? — здивувався Байбал. — У Бордонський наслег треба. Там свої люди, юрта. Я також поїду з Павлом. Удвох не пропадемо.

— Егекеен , і мене візьміть у наслег, — обізвалася Аанис. — Там гарні книжки читатиму.

— Ой дитино моя, — тяжко зітхнула Балбаара. — Скінчилося вже твоє читання, назавжди скінчилось.

— Таки поїду. Правда, дядьку Павле?

— Я охоче взяв би тебе, коли б мама пустила.

Балбаара витерла ріжком хустини затуманені сльозою очі.

— Не поїдеш ти, доню. Далина ж то яка. Та й що я робитиму без тебе? Може, Павла Арсеновича скоро знову пустять до нас. Тоді й продовжиш свою науку.

— Я доти зовсім забуду читати й писати.

До дівчинки підійшов Дулемба.

— Не журися, мала, не забудеш. У тебе гарна пам'ять. Замість дядька Павла, я вчитиму тебе. Чи ти, може, не хочеш такого старого вчителя?

— Хочу. Але хай і дядько Павло зостається.

— Якби ж то наша воля.

4

Двері причинилися, і в юрті запала густа тиша. Тепер Грабовський ще більше, ніж перед тим, відчув утому. Не спромігся навіть покласти на стілець біля ліжка книжку, з якої тільки-но диктував, — вона сама випорснула з рук на долівку. Рука безвільно впала на груди, така важенна, що й дихання забиває. І підняти її не було сили.

Так буває майже після кожного уроку. Доки учні пишуть, читають, жебонять, він ще якось тримається, збирає в собі всю снагу, аби не виказати безсилля, пекучого болю. А як тільки хлоп'ята підуть, тоді вже зовсім губить владу над собою. Не годен навіть кварту дістати, зволожити пересохлі губи. Коли дома Байбал, він допомагає, а коли нема, то Павло колодою лежить, зціпивши зуби й заплющивши очі, доки спочине і бодай трохи набереться сил.

Набереться сил. Та чи ж прибавляються ті сили? Чи міцніє тіло? Ой, ні, здається, ні. То він тільки тішить себе рожевими сподіванками, що одужує, що таки видужає. Тішить, розважається, бо так ніби легше. Насправді ж сили вичерпуються з кожним днем, і світлі надії меншають, наче священний талісман. Скільки вже часу збігло відтоді, як переїхав з Вілюйська в Бордонський наслег і зліг, а здоров'я не поліпшується.

Тричі, залишаючись сам у юрті, пробував підвестися з ліжка і написати листи, що нароїлися вже давно, та нічого не виходило. І тепер щодня пише їх подумки, бо по тих невдалих спробах недуга ще жорстокіше мстилася йому. Не допомагають ні навари пахучих трав, якими щедро напуває його Байбал, ні ведмеже сало. ні риб'ячий жир, ні тепле молоко Арамаанової корови...

Листи. Цілим натовпом юрмляться вони. Такі рясні, скорботні, що сльози навертаються на очі. І нагальні. Кожен щомиті підступається, нагадує про себе, благаючи найперше одіслати його. І треба б. Та що вдієш, як одішлеш, коли всі вони тільки в голові, в думках, не вимережані на папері.

До Миколи Ожигова, Михайла Павлика, Костя Паньківського, Івана Франка. Колись, далебі, змережаться і розлетяться в різні боки світами дальніми, несучи вісті невеселі. Колись... А поки що він лише перегортає їх у пам'яті, мов самоцвіти на долоні, і виколисує, як мати немовлят своїх.

Думка стрічається з думкою, сперечаються, а нічого путнього не виходить. Невже назавжди зачахли й перестануть існувати одразу два часописи в Галичині? Та ще й які — "Народ", "Житє і слово"! І подумати страшно. Павлик занедужав, вирішив поступитися місцем молодшому поколінню. Франко не зміг зібрати потрібне число передплатників. От тобі й маєш — галицька преса звужується. Що ж далі?

А чому "Житє і слово" розгубило читачів? Чому? Нелегко це визнавати, проте ми не страуси, щоб ховати голову під крило. Мусимо дивитися правді в очі і казати, як воно є. Передплатників розгублено, либонь, і тому, що "Житє" недостатньо цікавилося живою сучасністю, її щоденними потребами, надаючи багацько місця умершині, всіляким давнім легендам. Звісно, були й інші причини. Але хіба від того, що ми знаємо їх, легше?

Думки знову й знову повертаються до Івана Франка. Дивний чоловік. Навіть збагнути важко. І соромно перед ним за свої тілесні болі та душевну розпуку, особливо за той травневий лист, що написав йому з Вілюйська, виливши всю свою пекельну муку. Боявся, чи збагне, чи зрозуміє все те, а він, Іван Якович, не лише збагнув, на сторінках свого журналу явив ту сердечну зливу читаючому громадянству. Сам придумав назву тій зливі — "Із дневника невольника" — та ще й від себе додав кілька рядків. І яких рядків!

О, ті рядки, вони й зараз бринять у пам'яті: "Одержавши від одного земляка оцей твір — не твір, а документ важкого психічного настрою одного з молодих талановитих українців, загнаного на Сибір, ми друкуємо його з деякими пропусками. Може, шановний автор, котрого ім'я тут не підписуємо з причин легко зрозумілих, поремствує на нас за те, що друкуємо не самі вірші, а й прозу, призначену, мабуть, для приватного вжитку.

Та для нас вірші і проза в сьому творі однаково дорогі, а навіть вірші без прози подекуди не були б зрозумілі. Звертаємо на сей окрик сердечного болю і розпуки талановитого земляка увагу освіченої громади російської — не самої тільки української. Невже нема способу облегшити його важке життя хоч легальними способами, дружнім співчуттям, листами, книжками, порадою та підмогою?"

Поремствує... Друже мій великий, оборонцю безкорисливий, натхненнику щедрий! Чим передати мої найсвятіші почуття до вас, мою вдячність безмірну? Скажу вам, як старшому братові рідному. Поява мого нерозважного листа в часописі здивувала мене, бо ж я не така значна людина, щоб привертати до себе увагу. Краще, коли тебе не знають. А то можуть говорити:

— Носилися з ним, як з писаною торбою; думали, з нього що-небудь путнє вийде, а воно ледащо...

Громада жалю не знає; раз спіткнувсь — довіку не забуде.

Ви турбуєтесь про полегшення мого життя, окликаєте громаду. А чи треба це робити? Добре, звісно, було б визволитися звідси, та не зовсім приємно, коли б хтось став клопотатися за мене, покладаючи якісь надії. Мені здається, я в такому разі почував би себе завжди зв'язаним, ніби зобов'язаним, комусь підлеглим. Таке мені не кладеться ні в голову, ні в серце.

Незабаром, кажуть, буде коронація. Може, новий цар видасть маніфеста про нашого брата, засланця політичного, і мене переведуть звідси в якесь інше місце. Ех, якби-то, хоч надії також невеликі.

Радите, друже, взятися за оповідання. Спасибі. Я й сам не раз думав спробувати хисту, та тільки його, либонь, у мене й нема: оповідання вимагає рівної, щоденної запопадної праці, а я так нездужаю, що можу працювати лише наскоками; на довгу річ у мене не хватить ні сил, ні терпіння.

От скільки збираюсь сісти за бурсацькі спомини, та ніяк не зберусь; хочу таки незабаром почати, можна б написати чимало. Та й сибірських спогадів хватило б надовго.

Тільки я не люблю писати, як звичайно оповідання у нас пишуться. "Сонце, здіймаючись понад гаєм, виблискувало проміннями... Соловейко потьохкував у зеленому садочку про те і про се... Легесенький вітрець подмухав та ласкався до полискуючої золотом травиці... Її розкішне вбрання... Її чарівна постать... Він поклав одну ногу на другу... Він був одягнений..." Одним словом, — вся та нісенітниця, що Успенський добре виразив словами: "Анна Ивановна (чи Марья Ивановна — не тямлю) полулежала на кушетке..."

По-моєму, предметом белетристичного зображення повинен бути лише внутрішній, духовний світ людини, а також ті соціально-історичні обставини життєві, що той або інший духовний світ виробили, той або інший тип людини винесли на поверх течії світової. А всі оті: "він устав... пішов... сів... почухавсь..." — просто зайва вага, яку можна без жалю викинути.

Через те я не перекладав би прозових творів цілком, а вибирав лишень те, що безпосередньо тичеться суті, викидаючи все зайве...

Хотілося б побалакати з вами також про відгуки на мої твори, але все стримую себе, бо й так забираю у вас багато часу. Чи, може, написати самим рецензентам? Так не випадає якось, тим паче, що є намір не тільки подякувати за підтримку, а й посперечатись. Еге ж, посперечатися.

Ні, далебі, вдамся до Костя Паньківського — він же видавав ті твори, то й має свою думку про них. От недавнечко прочитав у "Зорі" рецензію на збірку "З півночі". Рецензія прихильна, прихильна в такій мірі, що, може, мої вірші того й не заслуговують. Справді ж бо: критик захоплюється їх, кажучи його словами, "непідробленою щирістю, художньою формою і чесним, суто громадським настроєм".