Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Справників помічник розпитував, чи судили семінариста, який оголошено вирок, доки триватиме заслання. Слухав відповіді, перевіряв їх достеменність, заглядаючи в папери, привезені городовим, і невдоволено супив брови. Так тривало досить довго. Зрештою махнув рукою:

— Іди додому, живи в матері, а коли викличемо — негайно приходь. Щось тут...

Чого він супився? Невже є якась плутанина в харківських матеріалах? А може, Колупай додав щось своє, хоч би про непошану до царя... Той здатен на все.

За роздумами Грабовський незчувся, як його наздогнала підвода.

На залубних санях, напакованих сіном і пристелених вовняною пілкою, сидів Кузьма Одновухий.

— Здоровий був, козаче, — натягнув він віжки, стримуючи жеребців. — Сідай.

— Спасибі. А ви ж оце звідки?

— З Охтирки.

— Чого їздили?

— За дурною головою.

— Хто послав?

— Пушкар, Денис Іванович. Одвези, каже, цидулку кумові та роздивися на ярмарку, почім продається різне збіжжя. Бачить, сучий син, що вже до різдва хилиться, мужик міцніше затягує очкура, витрушує спорожнілі мішечки, а ціни набухають, як гарна розчина. Після водохреща почне позичати людям на одробіток дерті...

— У Пушкаря наймитуєте?

— Наймитую. І, видать, до самого скону наймитуватиму, якщо не провалиться земля або не настане страшний суд. Геть онукам, далебі, успадкую те наймитування, бо, віриш, якби зовсім не їв та голий ходив, то й п'яти років не вистачить, щоб чистим вибратися з боргів, якими він мене обснував. Он що діється на світі божому — серед білого дня розпинають чоловіка і кричати не дають. Ну, та, може, колись і на їхній голові окошиться...

— Можливо, — докинув Грабовський, умощуючись на сани.

— А я ото, чуєш, віддав тому кумові цидулу, про людське око майнув ярмарком і поїхав до фурдиги, знавши від матері, що там сидиш. І що б ти думав — той гицель обдурив.

— Який?

— Колупайченко. Та ще й нагримав на мене, боюся, Пушкареві перекаже.

— Що перекаже?

— Ну, спинивсь я, значить, напроти тюрми, дав коням їсти, ходжу поміж людьми, роздивляюся. Коли бачу — йде Матвій. Я — до нього. Питаю, де ти і чи можна тебе забрати додому. А він як визвіриться на мене, не доведи господь. "Це, — гукає, — худобою Дениса Ивановича возити того, хто супроти царя?! Для нього сани так гарно вимостив? Ще музики взяв би з собою. Геть звідсіля! А той царевбивця тут і згниє".

— Так і сказав — царевбивця?

— Так, аж досі страшно. То я й поїхав, а він, виходить, обдурив. Думає, як набреше, то воно по його й буде. Їсти хочеш?

— Трохи, — відповів Павло, хоч відчував, що в животі уже кишки злипаються.

Кузьма витягнув з торбинки вівсяний корж, розламав на дві рівні половини і одну подав Грабовському.

— За сало вибачай, ще нагулюється на Пушкаревій кучі.

— Спасибі. Хай нагулюється, і без нього смачно.

— Еге, смачно, — зітхнув Кузьма. — Бодай їм, багатіям, такий вік, як цей хліб.

На тому й замовкли, гризучи замерзлий корж. Так проїхали зо двоє гін. Першим обізвався Кузьма.

— То ти, Павле, таки справді проти царя, чи, мо', й це брехав Колупайченко?

— Цього не брехав. Ви також проти.

— Я-а?

— Ви.

— Бог з тобою.

— І ви, і Іван Огнивенко, і Петро Плохута, і моя мати, і Микола Савченко з Полівки, і ваш старосіль-ський Бодяк, син якого, вигнаний з третього класу Охтирського училища, поневіряється при охтирській тюрмі, і...

— Почекай, не сип усе в один міх. А чим же цар завинив перед нами, хоч би переді мною та Огнивенком?

— Тим, що ви літо й зиму робите на багатіїв, не доїдаєте, не досипаєте, грішним тілом світите, а він, цар, підтримує їх. Тому й вони — Денис Пушкар, Каленик Ткаченко, Тимоха Щербак — горою стоять за нього.

— Хіба ж Пушкареві й Ткаченкові дав землю цар? Пам'ятаю, ще коли я парубкував, у Дениса Ивановича було сімдесят десятин, а тепер, кажуть, уже всі сто. Побільшав лан і в Колупая. При земщині нажерлися дуки, аж розпирає їх, і зараз поїдом їдять мужика. Але цар, Павле, тут не винуватий, і ти дарма ремствуєш на нього.

— Не винуватий? — перепитав Грабовський. — Ой, дядьку, дядьку! Таж сам він найбільший пан на всю Росію, у нього грунтів, маєтків і не злічити. Він робить своїх найближчих блюдолизів князями, графами, роздаровує їм цілі волості, повіти.

— А чого ж наш піп на казанні говорив, що для царя, як і для самого бога, всі люди на землі мов рідні діти, він однаково про всіх думає і дбає?

— Хто зараз попує в Пушкарному?

— Обухівський, який раніш учителював. Пам'ятаєш?

— Пригадую...

— Тепер на вашій парафії сидить, а в нашій старосільській школі веде закон божий. Тієї неділі на казанні говорив, що цар-батюшка...

— Той з перепою може ще й не таке втяти.

— Свята правда, у його голові часто Данилко наскакує на Гаврилка... Але прошу тебе, Павле, не кажи нікому, що я та Йван Огнивенко проти царя. Бо, знаєш, дійде чутка до урядника, станового, справника... Один обчествений староста у вас гарний...

— Хто старостує?

— Ти його, видай, не знаєш, недавно прибився в Пушкарне — приймак Санді Бояркової. Семеном звати, а вулично величають Язикатим. Гарний чоловік — усім друзяка, завсігди веселий, за словом у пазуху не лізе, а вже як приліпить кому ймення — повік не одірветься. Сміх і сльози були, коли настановляли його.

— Чому?

— Дуки хотіли зробити старостою Колупая, а громада — Семена. Зчинилася страшна веремія. За північ воловодилися, і, дякувати богові, перетягнула громада. А вже як розходилася сходка, Семен і загнув колінце: "От, каже, розумні люди, розколупали Колупая, досі був Колупай, а вийшов розколупай". Каленик мало не луснув од великої обиди. А потім, чуєш, таки доскочив свого, одплатив Семенові.

— Як?

— А отак. На вербну неділю приїхав у Пушкарне становий пристав, Калеників ніби Матвій. Ну, після відправи кількоро чоловіків зібралися біля Щербакової монопольки. Серед них, звісно, — і Семен. Зайшли в шинок, перехилили по чарці та й давай співати. І про козака-нетягу, і про голоту, що зібралася до корчми гулять, і про того, який на заводі мідні трубочки виливає. А тут нечиста принесла Матвія. При шаблі, ліворверті, руки фертом. І почав розпікати людей. Мерзив, пінився, лякав арештом. А Семен став йому за плечима і ну гишаки справляти. То так, то сяк перекривить станового, аж доки не здогадався Колупай. Два тижні одтрубив староста в ряснянській холодній... А про царя, Павле, забудь, він далеко від нас, і ми не маємо до нього ніякого діла.

Кузьма замовк, смикаючи віжки. Знову заговорив лише тоді, коли, перемахнувши балку, виїхали на пагорб і вдалині показалася пушкарнянська церква.

— Гарний божий храм маєте, Павле, але занедбаний зараз. Нема ні дяка, ні паламаря. Що хоче, те й робить Обухівський — сам собі і жнець, і швець, і на дуду грець. З благочинним, кажуть, запанібрата, то, крім Пушкаря та Колупая, нікого й слухати не хоче.

— І зараз пиячить?

— Ще більше, ніж колись. Одне посміховисько, а не пастир. На покрову так нализався в Старосіллі, що поночі не зміг потрапити додому та й заночував серед поля, поклавши голову на псалтир і часослов. Люди вранці розбудили. Казали, земля під ним була мокра, як під породіллею...

28

Давно відлинули в минувшину величальні різдвяні хорали на честь вершителів "судеб небесних"; одшуміла щедрівка — земна, весела, дотепна. Зарвійно прогуло на гринджолятах розхристане водохреще; лунко відгорлали весіллями зимові м'ясниці.

І весь хрещений світ обліг зимовий піст — тихий, без скороминки в роті, з каяттям та ревною і благальною молитвою на устах. Тривалий, сумний, він нелегкий для всіх, а надто для молоді, завжди охочої до вечорниць, пісень та ігрищ.

Цьогорічний піст не пошкодував снігу: старанно повстеляв землю. Стріхи, скирти, стіжки пообгортав білісінькими простирадлами; на дерева, коминки, стовпці понадягав пишні єпіскопські шапки. Ця суцільна білина викликає враження тяжкої, гнітючої одноманітності, наганяє холодний смуток і журбу.

Сьогодні Павло обійшов майже всю слободу і ніби вперше побачив, яке його рідне село велике і бідне. Вулички криві, хати нужденні, коло них рідко трапляються тини, ворота, а ще рідше — клуні та хліви. Раніш, коли бував на літніх вакаціях, ця страшна злиденність менше впадала в очі. Може, влітку її приховують буйні бур'яни та листаті дерева, може, просто не придивлявся і не замислювався над тим усім.

Сумно надворі. Сумно і в хатах. Уже в кількох з них побував — роздивився. Тіснота, задуха, кашель, нежить. Черствий хліб, пісний борщ, картопля, каша, квашені огірки, капуста — ото і всі харчі. Про книжки, окрім шкільних підручників, які також водяться лише де-не-де, про журнали, газети — люди й не чували.

Найбільше бідність вразила в Івана Огнивенка. Діти голі-голісінькі, на всю родину одні чоботи, свита і сачок, хліба на столі — ні крихти.

...Невесело також дома. Хата напівпорожня. Та й та поки що не зовсім своя, за неї ще не один рік треба виплачувати. Бо батьківська згоріла восени. І хоч від пожежі минуло коло півроку, а мати, писавши листа в Харків і йому, і Михайлові, і Марії, навіть не згадала про те найстрашніше селянське лихо — не хотіла тривожити і печалити дітей.

Мати. Таких, далебі, небагато на світі. Матір божа? Ні, то — міф, легенда. Ніобея? Ні — більше. Страдниця? Ні — більше. Шевченкова Сова? Некрасовська Орина — матір солдатська? Ні. Інша. Нема слова, щоб точно назвати. Вона — Грабовська, Ксеня Григорівна, яку слобожани шанобливо називають паламарихою. Так, так — шанобливо і за чоловіка Арсена, котрий багато років був паламарем, тримав церкву, мов божу світлицю, і за те, що до нинішнього різдва пекла смачну проскурку (коли до Пушкарного прийшла звістка про Павлів арешт, Обухівський готувати проскурку доручив іншій жінці).

Мати. Дивиться Павло на неї — а його серце повниться і пекучим болем, і великою гордістю, їй тільки-тільки перейшло за сорок, а вона вже давненько доглядає онуків. Спрацьована, згорьована, коси сиві, щоки запалі, в глибоких орбітах замість очей — самі задавнені смутки та жалі.

Мудрі кажуть: життя прожить — не хоровод веснянок проспівати, не вечір з милим під вербою простояти — колючу ниву треба перейти ногами босими. І вона перейшла ту страдницьку ниву. Їй ледве чи довелось справляти хороводи, слухати шепіт верб та милуватися зорями й місяцем.