Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Сам батенько підібрав на бандурі. У нього дебелий голос, часами й півчу забиває.

— От бачиш — поет, співак, композитор, а ти ремствуєш.

— Я не ремствую, але...

— Він, очевидно, без поезії та пісні жити не зможе.

— Авжеж. Однак усе написане ним по шухлядах валяється, а при переїздах нерідко й губиться. Якби ж було де опублікувати...

— Надрукувати... — зітхає Грабовський. — Це, Петре, велика трагедія української літератури, всього духовного буття народу нашого. Знаєш царські циркуляри, на які посилається ректор, забороняючи нам читати і розмовляти рідною мовою?

— Знаю, хай їх грім поб'є, і ті циркуляри, і ректора, і самого царя. Через оті циркуляри-кайдани українська культура не живе, а поневіряється, не дихає, а сопе, як з кляпом у роті. І силу-силенну чудових талантів змарновано. Про Порфира Кореницького чував?

— Хто такий?

— Колишній вихованець нашої семінарії.

— Ну?

— Недавно замерз уночі посеред вулиці п'яний. Був дияконом при холодногірській церкві. Про нього мені позавчора розповів священик Мартинович, який колись разом з ним учився. Каже, Порфир був обдарованим поетом. Ще в семінарії написав поему, де нещадно висміяв ченців Курязького монастиря. Потім — поему "Вечорниці". За них і був виключений з семінарії. У тому прислужився наш Вельзевул.

— Правда?

— Казав Мартинович. Тоді Аристарх Никодимович ще не викладав латинь, а секретарював у ректора, сватаючись до його дочки. Обидві поеми ходили в рукописах, і семінарське начальство не знало автора. А Вельзевул, вивідавши, сказав ректорові.

— От негідник!

— Зате ж і Кореницький помстився своїм ворогам.

— Як?

— Виходячи з семінарії, він на дверях квартири, в якій разом мешкали сивий ректор, його повісплений секретар та хлопченя-келійник, крейдою написав:

Отут цілісінька сім'я —

Сірко, рябко та цуценя.

— Дотепно! — зареготав Цимбалюк. — Значить, за латиністом здавна фіскальство водиться. Колись служив тестеві, а тепер зятеві. Нелегка служба, але прибуткова та ще й...

Білі двері одчинилися, і показалась прилизана голова Субчика.

— Чому не йдете на вечірню відправу? Запрошення чекаєте?

— Зараз, зараз, — встав Грабовський, ховаючи зошит.

По дорозі до церкви Цимбалюк скаржився:

— Далі не можу жити в корпусі. Кругом підслухують, шпигують, нема де книжок тримати. Завтра переходжу на приватну квартиру.

— Хіба можна?

— Треба взяти дозвіл у ректора або інспектора.

— А дадуть?

— Мусять, бо корпус малий. Навіть більшу половину грошей за квартиру для казеннокоштних платить семінарія.

— А де ж решту взяти?

— То вже справа кожного окремо. Хлопці заробляють.

— Як?

— Беруть переписувати різні папери, наприклад, ролі для артистів. Дехто займається репетиторством. Я теж маю двох учнів.

— І я б хотів на приватну, але...

— Іди, десь підроблятимеш. Ти любиш писати, а тут є газети, можна й до них звернутись.

— Спробую.

19

Коли семінаристи вийшли з останнього уроку, падав перший сніг. Білий, пухнастий, він легкою ковдрою поволі встеляв тротуари, панелі, дахи будинків, і місто молодшало, бадьорішало.

Широке семінарське подвір'я виповнилося веселим галасом. Хлопці ліпили сніжки і з реготом кидали один на одного. Скоро годі було розібрати, що робилося. Всі нападали, не оборонявся ніхто, і в центрі подвір'я іскристий сніг геть перемісився десятками завзятих ніг, обернувшись на розмішану сіру масу.

— Bellum omnium contra omnes! — лунало над подвір'ям.

Поле бою з кожною хвилиною ширшало, сягаючи до самого муру. Тепер, здавалось, ніяка сила не спинить розпаленого юнацтва.

Захоплена грищем, молодь не помітила, як на ганку навчального приміщення виросла суха й трохи згорблена людина.

Вона стояла, склавши на грудях руки, і уважно стежила за бійкою-грою.

— Панове! Панове! — бігав поміж семінаристами розлівреєний швейцар. — Що ви робите? Панове! На нього ніхто не зважав. Усі ніби ошаліли.

— Ре-екто-оррр! — нараз шугнуло подвір'ям.

Гра, що досягла найбільшого розпалу, швидко вщухла. Лише в найдальшому закутку ще змагалися Павло Грабовський та Петро Цимбалюк.

— І Всевишнього не боїтесь? І совісті не маєте? — гримав з ганку ректор, протоієрей Різногірський. — Безбожники! Антихристи! Каторжники! Хто дозволив богохульськими криками оскверняти святий дім? Особливо стараються Цимбалюк та Грабовський. Давненько помічаю за ними недобре. Завтра... — він не закінчив фрази і зник за дверима.

Швейцар, що також уже вибрався на ганок, мовчки розводив руками. Мовляв: казав же я вам, а ви, господа, не хотіли послухати...

Семінаристи почали швиденько одягатися.

— Приходьте, хлопці, завтра без сніданку, — зареготав Любинський. — Частуватимуть березовою кашею з дубовим салом. А вам, Петре й Павле, подвійна порція.

— Не лякай ляканих! — кинув Цимбалюк. — Я не дамся. Годі! Поїхали.

За семінарською брамою хлопці розходилися хто куди.

— Павле! Зажди хвилинку! — гукнув Цимбалюк. — Злякався протоієрея?

— Чого б то? — знизав плечима Грабовський. — Бачили вже таких і не осліпли.

— Вірно. Нам з ним не вікувати і дітей не хрестити... Діло є до тебе.

Петро оглянувся. Близько нікого не було.

— Значить, збираємось о дев'ятій?

— Звичайно, — тихо відповів Павло.

— Гаразд. До нас на збори хочуть прийти дівчата. Дозволиш?

Чорні брови Грабовського зійшлися на переніссі.

— Хто вони?

— Улановську знаєш, а ще просяться курсистки з жіночого пансіону та учениці з акушерської школи. Славні, надійні дівчата. Люблять літературу. Одна знає напам'ять усього Шевченка. О, якби ти тільки почув, як вона декламує...

— Хай приходять. Тільки декламаторів нам не дуже бракує, досить і Рклицького. Нам треба таких, щоб жили нашою справою. Людей, які шукають просто веселої компанії і розваг, нема чого збирати.

— Вони, здається, не такі...

— І ще одне. Не треба заходити цілими роями, а по одному, аби не привертати уваги жандармського ока. Бо вже й так моя хазяйка косо поглядає. А потім, сам знаєш. Субчик може і на приватну квартиру заскочити.

— Маєш рацію.

Попрощавшись з товаришем, Грабовський рушив вулицею. І не помітив, як опинився на Москалівці. Подобалася йому ця околиця Харкова, бо чимось нагадувала і тиху Охтирку, і рідне Пушкарне. Тут не було, як у центрі, великих будинків, розкішних вітрин магазинів, шумних ресторацій, фаетонів, запряжених баскими кіньми, вишукано одягнених людей, що знічев'я бродили вулицями. Тут жила переважно бідніша частина населення: робітники, ремісники, дрібні чиновники, перекупки, в хатах яких квартирували бездомні гувернантки й студенти.

У садах, що оточували низенькі будиночки Москалівни, вечорами буяли пісні. В такі хвилини Грабовський залишав на столі розгорнуту книжку, виходив з хати і слухав. Це були найщасливіші, найдорожчі для нього хвилини. Людські голоси, безпосередні, щирі, будили в його душі стільки почуттів і думок, що, повернувшись до кімнати, уже не був здатен до праці, а потім довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, вдивлявся в темноту ночі, і все, про що чув недавно в пісні, пропливало перед ним.

Кричав прокляття ворогам підчеплений ребром на гаку безстрашний лицар Байда. В корчмі провчав козак Нетяга дуків-срібляників. Густою безлюдною тайгою, стежками диких звірів пробирався бродяга. Чи не Кармалюк то?

За Сибіром сонце сходить.

Хлопці, не зівайте...

Поминувши роговий будинок широкої вулиці, Павло порівнявся з базаром. Тут завжди, від раннього ранку до пізнього вечора, не вщухали людський крик, іржання коней, безладний передзвін ремісничих молотків, глухий гуркіт биндюжних коліс.

Зупинився, щоб послухати оте розмаїття звуків.

— Геть з дороги! — нараз почув позад себе розлютований окрик і тонкий висвист батога.

Хутко оглянувся. Пара баских коней у золоченій збруї мчала за собою розцяцьковані сани-козирки. На передньому сидінні сидів погонич, на задньому — двоє дітей-паненят. Люди тікали з дороги, тулились до тинів.

Коли коні сховалися за рогом, Павло побачив юнака, який, спершись на шевську будку, витирав з лиця кров. Його враз обступила юрба. Одні подавали допомогу, другі співчували, треті погрожували в той бік, де зникли сани.

— Ой-ой-ой, так і пересік батогом лице, — бідкалась якась молодиця. — Мабуть, осліпне, неборак.

— У поліцію його, негідника! — гув чийсь обурений бас.

— Еге, в поліцію! Що йому поліція? — махнув рукою чоловік у засмальцьованій фуфайці. — Це ж кучер банкіра. Під дудку його хазяїна вибиває гоцака ціла зграя фабрикантів, а поліція танцює, як у решеті, і на дірки не попадає.

Чоловік витягнув загаслий недокурок з-межи жовтих вусів, сердито кинув на брук.

Два юнаки, взявши під руки потерпілого, повели до найближчої хати. А люди не розходились, продовжували розмову.

Павло пробравсь усередину натовпу.

— І бога на них, бусурманів, нема, — зітхала жінка з дійницею.

— Не бога, а шибениць потрібно, — запаливши нову цигарку, сказав чоловік у засмальцьованій фуфайці. — —Пани, фабриканти, поліція — одної сучки цуценята, одному богові моляться. Треба усім голови скручувати. Так, як недавно зробили в Основі.

— Що?

— Коли?

— Один лихвар там за позичку забрав підряд чотири садиби, а людей пустив на світ білий. Порозвалював глиняні хатки, повирубував садки і втнув собі там такий будинок, як палац. Почав орудувати всією вулицею — життя від нього людям не було, навіть єдину криницю, з якої брала воду вся вулиця, відгородив собі. Просили, благали — що об стіну горохом. А позавчора знайшли його в тій криниці догориніг.

— А в нас на тому тижні щось пана, прости господи, вбило і маєтки спалило.

— Що там ваш пан? У Полтаві чи Адесі, кажуть, губернатора ухнули. Так би побільше.

— Чшшш... тихіше!.. — зашепотіла сполохано жінка з дійницею.

— Чого тихіше? Ми уже й так тихі, наче ягнята, — не вгамовувався чоловік у фуфайці. — Ми тихо, а їм це на руку. Стук, стук, стук по одному, по два — отак треба.

— Легко сказати — стук, стук... — гірко посміхнувся чоловік у ковальському фартусі. — Їх когось одного стукнуть, а вони потім як бацнуть — цілі волості летять. Хіба ж не знаєте, скільки торік лише за одного, — промовець наголосив останнє слово, — зазнали шибениці, сиру землю їдять та в тюрмах гниють або дзвонять кайданами по Сибіру.

— За кого ж це?

— За царя Олександра.

— А-а...

— Треба якось інакше робити, — озираючи людей, вів далі чоловік у фартусі.