Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Магазинів, лавок, шинків, ресторацій, багатих салонів, заїздів — не злічити. А ще — фабрики, різні майстерні, великий завод сільськогосподарського машинобудування, що належить Гельферіх-Саде, залізнична станція, з якої рейки біжать у різних напрямах — до Києва, Одеси, Севастополя, Ростова, Курська...

Склавши вступні іспити в духовну семінарію, Грабовський того ж дня двічі обійшов головну вулицю, надивився на розкішні вітрини, побував на обох берегах Лопані, Уди, забрів на Москалівку.

Наступного дня схопився з ліжка раненько і зразу подався на Холодну гору, про яку чував раніш. Тут найбільше вразив його похмурий будинок арештантських рот, у якому, говорили, кілька років тому відбував покуту один охтирський чиновник за невдалу спробу вбити слідчого.

Був також у Лозовеньці, бачив ветеринарний інститут, випадково познайомився з студентом того інституту Олексою Макаревським.

Уже під вечір оглядав знаменитий Покровський собор та дзвіницю Успенського собору, споруджену на честь перемоги над Наполеоном...

До кінця першого навчального року в семінарії місто відкрило перед Павлом свою історію, своє тогочасне обличчя. Дізнався, що воно засноване Харитоном-Харком та іншими козаками-переселенцями з Правобережжя ще за гетьманування Богдана Хмельницького і служило фортецею для захисту Слобідської України від грабіжницьких наскоків кримських та ногайських татар.

У Харкові, цьому економічному, політичному і культурному центрі Слобожанщини, в різні роки жили, працювали, вчилися або ж бували композитор Артем Ведель, артисти Карпо Соленик, Михайло Щепкін, письменники Григорій Квітка-Основ'яненко, Петро Гулак-Артемовський, Амвросій Метлинський, Михайло Петренко.

Сам недавно бачив похорон вченого-славіста Ізмаїла Срезневського.

У місті майже два десятиліття діє жіноча недільна школа, заснована Христиною Алчевською, а в ній неофіційно вивчають українську літературу та народні пісні.

Вивчив Павло також історію своєї семінарії. Виявилось, її генеалогічне коріння сягає до знаменитого Харківського колегіуму, заснованого понад півтораста років тому за зразком Києво-Могилянської колегії, хоч вона нічого не успадкувала від свого прабатька. Таки так — не успадкувала. Адже колегіум протягом майже століття служив основним вогнищем освіти всієї Слобожанщини. Там здобували знання представники всіх суспільних станів, вивчалися не тільки граматика, піїтика, риторика, філософія та богословство, але й французька, німецька мови, математика, інженерна справа, геодезія. А семінарія обернулась на навчальний заклад для самого духівництва — готує попів для сільських парафій.

Там, у колегіумі, викладав якийсь час поет, філософ і просвітитель Григорій Сковорода, а тут, он уже скільки років, орудує протоієрей Різногірський, невіглас з унтерофіцерськими нахилами, що суворо заборонив семінаристам навіть між собою розмовляти рідною мовою, люто переслідує за читання українських книжок, співання пісень...

Правда, домогтися того йому, протоієреєві-держиморді, нелегко, бо семінарія все-таки не бурса. Семінарист має більше волі й незалежності, ніж бурсак, над ним менше понуки й кари. його не ставлять у класі на коліна з каменюкою над головою, не залишають без обіду, йому можна жити на приватній квартирі, ходити в бібліотеки, на публічні розваги, займатися репетиторством. Та й вихованці семінарії порівняно з бурсаками набагато поважніші, самостійніші і свідоміші: на уроках, опріч Вельзевулових, не грають у карти, не сплять.

Однак у семінарії не легше, ба навіть важче, ніж у бурсі. Важче і учням і вчителям, які часто іменуються тут професорами. Бурсак, а надто в молодших класах, — дитина, що живе виключно інтересами живота і виконує уроки лише з примусу, під канчуком, а семінарист — юнак, котрому іноді перевалює далеко за двадцять. Він думає не тільки про майбутню парафію, але й про політику, може потрапити в якийсь протиурядовий гурток чи й організацію, жбурнути бомбу в губернатора, поліцмейстера, начальника жандармського управління, читати заборонені книжки, писати й розповсюджувати прокламації, відозви, йти на демонстрації... Тому за ним слідкують удень і вночі, в класі й на квартирі, лякають не стільки карою божою, анафемою, скільки виключенням із "вовчим білетом", в'язницею, арештантськими ротами, сибірською каторгою.

Звісно, не всі семінаристи такі, як Любинський, котрого, як і в бурсі, ніщо, крім харчування та лінивої дрімоти, не хвилює. Його найсвятіша мрія далі паламарства не годна й не силкується сягнути.

Приходько із шкури пнеться, аби після закінчення курсу вхопити найприбутковішу парафію. Ночей недосипає, гнеться над підручниками, вислужується перед начальством, професорами, фіскалить.

Передову молодь семінарії представляють такі, як Петро Цимбалюк — юнак непокірний, буйний, кипучий. Подібні до нього тримають семінарію немовби на вулкані, не дають спокою правлінню, ректору, інспекторові, субінспекторові, котрого тут іменують коротко й просто — Субчик.

Цимбалюк перший з-поміж старшокласників заговорив з Грабовським, сколихнув, розбудив Павлову душу після п'ятилітнього бурсацького нидіння. Під час перерви Петро запитав:

— Книжки любиш?

— Люблю.

— Багато читав?

— Підручники, хрестоматії, лексикони, житія святих.

— І все? А Бокля?

— Якого Бокля?

--— А Спінозу?

— Кого?

--— І Дарвіна не читав?

— Ні.

— А Герцена?

— Теж.

— А Чернишевського, Бакуніна, Лаврова, Плеханова?

— Хто вони такі?

— Еге, ти, братику, бачу, зовсім темний. Жаль мені тебе...

Дзвоник перервав розмову. Наступного уроку Павло не слухав. Від сорому палахкотіли вуха, а в голові плуталися названі чубатим другокласником прізвища.

Після уроків сам підійшов до Цимбалюка.

— Слухай, у тебе є книжки?

— Які?

— Та того ж, Бокля... і другого...

— Спінози?

— Еге. І інших.

— Хочеш почитати?

— Хочу.

— Приходь до мене в неділю.

Павло став ходити у той корпус, де жили старшокласники. Там, у Цимбалюка, не тільки діставав книжки, але й познайомився з студентом університету Михайлом Рклицьким.

Так почалось читання... А потім... Перечитавши деякі писання Баруха Спінози, відчув, як його віра нараз похитнулася а чи навіть розкололася навпіл. О, Петро... А ще пекучі думки про зневаженого хлібороба, міського трударя…

Народ — от за кого можна і треба піти на найтяжчі тортури, зректися всього, навіть самого себе.

18

Перегортав сторінку за сторінкою, хапав очима рядок за рядком, і серце мліло від щастя. В думках уже лаяв себе за те, що неохоче брав цей грубезний зошит з потертою палітуркою. Не сподівався чогось путящого. Думав — звичайнісінький альбом чи рукописний пісенник сільської панночки-мрійниці; таких немало перечитав ще в бурсі, а потім у семінарії.

А тут — творчість, виважена роками праці. Історичні бувальщини, поеми, байки, ліричні вірші. Таки справжня лірика, яка може скласти честь й відомому співцеві. Отже:

Лети, моя думо, в вечірню годину

Далеко, далеко звідсіль...

Лети, моя думо, у тую хатину,

Де слухає казку топіль.

Жила в тій хатині дівчина кохана,

Коли ще живе — поклонись,

Скажи їй ти слово, болюче, мов рана,

Що я вже не той, що колись

Що гасне мій погляд, і тихне мій голос,

А зморшки покрили чоло...

Поволі, поволі сивіє мій волос,

А терня у серці вросло.

Та й хіба тільки це? Всюди, в переважній більшості писань, проблискує міцний і самобутній талант. Мова — щиро народна, вірш — плавний, гнучкий, як добра лоза, образи — яскраві, добірні, звороти — короткі й виразні, думки — вагомі, почуття — багаті й правдиві.

Роздуми Грабовського перервав Цимбалюк, який досі, готуючись до завтрашніх уроків, за сусідньою партою мовчки штурмував "Патристику" .

— Вигоріли б ви, словоблуда, без вогню, — жбурнув книжку на підлогу.

— Кого так немилосердно шпетиш? — запитав Павло, не одриваючись від читання.

— Та отих же святих отців, дурисвітів проклятих. Вони повигадували всілякі абракадабри, а семінарист мусить мізки свої викручувати.

— Хочеш бути попом, викручуй...

— Не дуже й хочу, то все батечко та матінка наполягають. Мене до хімії тягне, динаміту б наробив, бомбу Кибальчича вдосконалив... Правду кажучи, мене тільки казка про страшний суд займає. Думаю собі: як-то воно насправді буде?

— Доживеш — побачиш.

— Кортить перевірити, брешуть а чи правду кажуть оці святі словоблуди. Ти тільки послухай. Він підняв книжку, розгорнув.

— От. "Вопрос: Како стати человеком на воскресение и которая детища умроша, детски ли им возстати? Ответ:

Вси изменимся, и на воскресение стати всем человеком тридцати лет, в един возраст, и во единой одежды облекутся". Второпав?

— Виходить, і Вельзевул, і Різногірський, і я, і ти, і ті, які ще не зачаті, словом, усі станемо на отой страшний суд тридцятилітніми, навіть у строях однаковісіньких, мов солдати.

— От йолопи. А ще — Василь Великий, Григорій Богослов, Іван Златоуст...

— На те й Златоуст: як ступне, то й брехне.

— Попалися б вони мені, христопродавці косаті... Ну, є там щось путнє? — показав на зошит.

— Ото!

— Невже?

— Де розкопав це багатство?

— Дома. У батька тихенько підхопив.

— Він же, здається, попує?

— То такий піп, з якого вийшов би добрий козак або гайдамака. Ніяк не може нагріти місця. Візьме парафію, ще й не звикне до неї, а вже, дивись, розлається з місцевим начальством і мандрує далі. Так ми побували і на Львівщині, і на Одещині, і на Херсонщині, а позаторік притирлюжились на Харківщину. Як цигани, не маємо ні кола, ні двора. Ото вже мати набралася лиха з ним. А я таки люблю старого. Бо чесний, справедливий, нікого ніколи не скривдить і не підставить шию в ярмо. Не можу простити йому лише літературної сверблячки.

— Чому?

— Вона забирає в нього всі сили, час, отруює життя, а по суті нічого не дає, особливо ж українське віршування. Пам'ятаю, колись він писав статті, фольклорні розвідки, друкувався в московських газетах та журналах, За них його іноді й хвалили, а потім занехаяв усе те і взявся виключно за українську поезію.

— Твій батько, Петре, має оригінальний і розмаїтий літературний талант.

— Признаюсь, мені також подобаються деякі його твори, а люди легко запам'ятовують їх. Ти прочитав вірш "Лети, моя думо"?

--— Уже.

— А оцей?

Цимбалюк перегорнув кілька сторінок.

Чого сумувати, голубко моя,

І долю свою проклинати?

Он глянь, подивися, надворі весна,

І пташечки будуть співати.

З-під снігу прогляне барвінок хрещатий,

Бузок у саду розцвіте.

І з теплого краю соловей співучий

Нових нам пісень принесе.

І все оживе, і ти знов заспіваєш,

Голубко, в зеленім саду,

І серце твоє знов життя зажадає,

До тебе в садок я прийду.

— Гарно!

— І цей, і "Лети, моя думо" уже пішли між люди, стали піснями.

— А хто музику написав?

— Ніхто.