Волинь - Самчук Улас
Той найняв підводу, парадно одягнувся... їхав на високо вимощеному й застеленому килимами возі. Вернувся з добрим настроєм, повний надії.
— Дозвіл буде,— казав він урочисто.
Це всіх підбадьорило. Праця пішла ще жвавіше. На селі рух. Під вікнами читальні товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений і невдоволений.
— Що з тобою? — витає його Володько.
Йон замість відповіді сплюнув набік. Потім вирік:
— Ет... Все те дурниця!..
— Що дурниця? Чому дурниця?..
— Бо дурниця! — казав він рішуче й сердито.— Вистава! Велике діло! Поможе це нам, як мертвому кадило.
— Але ж, Йоне! Хіба ти не бачив, що творилось минулої осені? Ту радість, те захоплення... То не була вистава... То було свято. Ти ж бачив...
— Ну, й що ж?.. Бачив! Тобі свято... Нам гнуть карка, а ти свято... — І Йон презирливо глянув на Володька.
— Йоне. Кажу тобі! — рішуче проговорив Володько.— Це людей ушляхетнює, вчить. Люди бачать, крім будня, щось інше. їх думки збуджуються, голови думають...
Йон розреготався.
— Ушляхетнює... Ха-ха-ха! Нам не шляхетності, а сили треба. Сили! Не розумієш? А ще й вчився!
— Ну, як собі хоч... Я не можу відняти народові крихту розради. Це роблять всі... Хочу сказати, всі народи, що звуться культурними. А з тим самим народ росте! Так, так... Можеш не кривитися. Росте й потужніє! Вростає в силу...
Так і розходились. Володько на своєму, Йон на своєму. Не розумілися. Йон відмовився грати на сцені. Добре. Може не грати. Натомість Йон все ходить до Крем'янця та збирає біля себе різних хлопців. Він щось говорить з Никоном. Никон приходить раз до Володька й швидко, спльовуючи через зуби, розповідає:
— Знаєш? Той Йон... (чвиркнув). Він мені говорить: заложім комуністичну ячейку. "Що за ячейка?" — Така, кажу. каже, мала група людей. Як ти думаєш? Сергій не хоче...
— І я не хочу,— просто відказав Володько.
— Ну, але... (Никои мнеться). Там, за границею... Йон там був...
— Йон був там? — швидко запитав Володько.
— Але ти мовчи. Він мені сказав так собі... Просив мовчати... А може, правда... Володьку? Ти подумай: там все-таки наші. Ні? Наші ж... Як щось — до кого звернешся? А там, знаєш, таке... Йон приніс цілу купу. Газети — ось такі! (Никон широко розвів руками). По-українськи. Їй-бо'! Книжки. Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всіх, каже, школах по-українськи... Ну, а це ж що?.. А там...
Володько не знав і тут, що сказати. Він нічого не знає Звідки він може знати, що там і як там? Границя близько, але вона зачинена. Заходив до пана Гліба. Гліб був рішуче проти:
— Не вірте! Москві не вірте ніколи. Де Москва, там не може бути України! Ось поговоріть ви з нашим Сашою...
— Саша чорносотенець.
— Не чорносотенець, а москаль! — рішуче казав пан Гліб.— Цей тільки дурний, а там розумніші...
Це все Володька мучило. Де правда? А що, коли б так піти та все власними очима побачити? Та сходити всю Україну вздовж і впоперек? Та доторкнутися ран її? Та відчути її цілим нутром? Приваблива думка. Володько не може з нею розстатися. Бачити Київ! Київ! Над Дніпром! Справжній Київ! При цьому в нього загорялися очі, ніби в малого хлоп'яти.
В цей також час Матвій розпочав будову нової хати. Копали фундамент, прийшли мулярі, рух, гармидер. Ціле подвір'я завалене цеглою, дошками, колодами. Володько в подертих, заляпаних штанах, без сорочки, у патинках на босу ногу мішає вапно, підвозить цеглу, носить з батьком дошки, будує. риштування. Прийшли гарячі дні. Сонце смажить, обпікає спину, руки, обличчя. Шкіра стала гнідою, волосся вилиняло, щоки запали. Він зовсім змінився. Став костистим, худим, витягнутим. Спина гнучка, випинається хребет і ребра.
Але все-таки він щасливий. Так. Він весь заповнений. Не чує часу. Ось він дістав якусь книжку. Передав йому її Лазюк з міста. Спеціально йому... Нікому іншому. Хай прочитає й поверне. Написав листа. "Ця книжка дечому вас навчить і допоможе розв'язати питання, що вас сьогодні хвилюють".
Володько читає. Під час снідання, в обід, у перервах. Всі —дивляться на нього, як на дивака. Але він весь у тій книзі.— Англія. Вісімнадцяте століття. Невелике приморське місто. Море рибалки, пірати, кораблі, брудні шинки й сильні, суворі люди. На вітрильних кораблях вони пливуть через океан у всі кінці світу Для них відкрита Канада. Для них доступна Індія. Крок за кроком вони підгортають Африку... Підгортають собі, мов купу виграних грошей.
У тому містечку живуть два приятелі: Джонатан Блек і Гораціо Нельсон. Обидва ще малі хлопці. Перший не має батьків. Він прислуговує в шинку своєї старої й сварливої тітки. Другий є сином поважного морського старшини, й він ходить до школи. У школі вчать його не так граматики, як почуття гідності, обов'язку й витривалості. Сварлива тітка часто нагороджує Блека стусанами, але він на це не зважає. Він дуже захоплений гостями, що приходять до шинку, придивляється до них, прислухається до їх розмови. Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповідають цікаві пригоди. Між ними трапляються пірати. Одного разу Блек підслухує розмову таких піратів. Довідується, що на рейді стоїть корабель з вантажем золота. Власник корабля намовив піратів перенести золото на другий корабель, а той затопити. За нього можуть дістати від забезпечельні Лойд десять тисяч фунтів.
Ця справа приголомшує малого Блека. Він не може прийти до себе. Пірати дали йому фальшиві гроші, але він того не помічає. Тітка б'є його за недогляд і викидає на вулицю. Але й це його не пригноблює. Він весь під враженням новини. Біжить з цим до свого приятеля. Але той у школі. Викликав його через вікно й оповів все, що знав.
— Поїдеш зо мною? — питає.
— Куди?
— На той корабель.
— Не можу. Джонатане. Мене не пустять...
— А пам'ятаєш нашу умову? — каже Блек. Кожний з них мусить один одного послухати. Не послухає, дістане бокс.
Гораціо пригадує умову й погоджується. Йдуть. Беруть чужого човна й підвечір виїжджають на море. Гребуть по черзі. По часі знаходять корабель і по линвах видряпуються на нього. Вилізли. Обидва засапані, з обох сочиться піт. Дивуються, що корабель порожній, але побіч нього на прив'язі другий корабель. Ходять по чердаку, але нікого не бачать. Нарешті з доку вийшли люди. Хлопці сховалися. Бачать власників корабля, бачать піратів. Потім бачать, як пірати перекладають золото. Хлопців після помітили. Почали за і ми бігти. Ті пострибали в воду й поплили. За ними стріл але даремне.
По довгих зусиллях хлопці виплили на сухе й заховалися в очеретах. Що тепер? Треба сповістити про це забезпечальню Лойд у Лондоні. Але це за сто миль. Як туди дістануться
— Пішки,— сказав Блек.— Інакше ні.
Нельсон не погоджується.
— Забув умову? — знов сказав Блек.
Добре. Нельсон погоджується. Вони підуть.
На другий день Блек чекає Нельсона на умовленому місці. У нього за плечима на палиці клунок. Він готовий в дорогу. Нельсон довго не приходить. Блек терпеливо чекає, але ось і Нельсон. Він одягнений зовсім не по-дорожньому. Подає приятелеві руку й з жалем говорить:
— Небожу, Блек, з тобою. Мене віддають на службу. Буду моряком і буду воювати іспанців.
Це причина важлива. Блек жалкує, що Нельсон не може, але погоджується.
— Добре,— каже він.— Тоді я йду сам. Будь здоров!
— Але... — мнеться Нельсон.— Я порушив умову. Ти мусиш мене вдарити.
— Ні. Не можу тебе вдарити,— каже Блек.
— Мусиш! Я вимагаю! Бий! — гнівається Нельсон.
Блек легко вдаряє його в щелепи.
— Слабо! — каже Нельсон.
Після прощаються й розходяться.
З великими трудами дістався Блек до Лойду. Його там приймають, нагороджують, пояснюють, що таке Лойд.
— Наша велика країна тримається торгівлею. У всі кінці світу сягає наша торгівля. Але все то побудовано на честі й солідності,— кажуть йому там.— Тільки чесна й солідна праця дає великі наслідки. ,
Блек слухає ці засади. "Так! — вирішує він.— Я буду працювати чесно й солідно". З тим він віддається праці. Він думає, як поліпшити інформативну службу. Він винаходить перший, примітивний телеграф. Він наражується на небезпеку й висліджує таємниці ворожої Франції, що намагалась знищити потугу Англії. Він рятує від переслідувань наполеонівських гвардійців жінку великого аристократа, закохується в неї, закохує її в себе. Він закладає в Лондоні власний картель, здобуває велике майно. Він бореться з власним громадянством, що намагалося змусити міністра флоту, щоб той дав наказ воєнним кораблям охороняти торговельні кораблі.
Блек перечить цьому. Воєнний флот не сміє бути розділений. Треба з'єднати всі сили й змусити Францію залишити переслідування англійської торгівлі. Громадянство з ним не погоджується. В рішучий момент Блек пускається на обман, їде через Ла-Манш і подає фальшиву звістку: французький флот розбито. Всі приймають звістку з захопленням. Флот лишають цілим. В той час адмірал флоту скупчує всі свої морські сили, змушує французький флот до бою й розбиває його. Це сталося під Трафальгаром, І адміралом тим був ніхто інший, як колишній приятель Блека Нельсон. У тім бою Нельсон був смертельно ранений, але сила, потуга Англії врятовані назавжди. При цьому багато помогла Блекові жінка, що його кохала. У критичний час вона віддала для його картелю все своє велике майно, щоб спасти його від упадку...
Володько проковтнув цю книжку за раз. Між його вапном, цеглою, між мулярами миготів у його очах Лондон, забезпечальня, море, бої... Дужі, могутні люди... Великі пристрасті, великий спокій, великі наміри й великі наслідки.
Це все оповідає Володько Сергієві, потім Наталці. Наталка любить таке слухати. Він оповідає їй зрозуміло. Вона дивиться йому просто в рот і живцем вириває слова. Потім Володько каже:
— Ну, от... Ти бачиш, І я хочу бути таким Блеком чи таким Нельсоном. Думаєш, не можу?
— Чому? Можеш,— відповідає Наталка.
— Але я мушу звідсіль іти. Тут нема місця.
— Куди ж ти підеш?
В це питання Наталка вкладає можливо більше спокою. Але слова не виходять рівними...
— А-а! Наша країна дуже велика, Наталко. Дуже велика.— Він намагається їй пояснити, яка велика його країна. Вона не зовсім це уявляє. Вона ніколи не була далі, як у Крем'янці. Хто зна, яка та країна.
— І ти мене покинеш? — питає потім Наталка... Володько боїться їй відповісти.
— Ти все одно не будеш моя.
— Коли б ти тільки хотів.
