Волинь - Самчук Улас

Ти ж знаєш.

— Ах, Наталко! — пристрасно викрикує Володько.— Я дуже багато люблю. І то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батьків. Люблю світ і люблю тебе. Я все люблю!

Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його це підсилило. Він не тільки мріяв, але й хотів. Його мрія спліталась з планами, як досягнути вимріяного. Навкруги стоять "обставини". Нема грошей.

Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну? Що робити?| А треба щось робити. Так не можна.

Володько живе свої дні напружено, радісно. Все буде добре. Він знайде вихід з цього положення. Одначе за його обрієм вже збиралися хмари. Щось буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, він чув щось непевне. Іноді йому снились турботні сни. Він тікав, за ним бігла стежа. Він ховався, відбивався від напасників. Все це збільшувало його підсвідомий неспокій. Але не було часу піддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько прийшов на пробу, до нього підступив Ілько.

— Слухай,— сказав він.— Наталка більше не прийде на проби.

— Чому? — швидко запитав Володько і насторожився.

— Ти сам знаєш. У неї скоро весілля. А ти запиши її в спокої. Я так хочу. Це Володька обурило.

— Але ж, Ільку! Зрозумій. Ми перед самою виставою. За тиждень все готове. Ми не сміємо самі розбити це. Стільки праці.

— Сестра не може,— понуро й твердо проговорив Ілько.

— Наталка грає головну роль. Ніхто її не заступить.

Пан Рона здивований і сердитий. Всі обурені.

— Як то? Чому? Чому не піде Наталка? — налягали на Ілька.

— Не піде і все! Не мушу вам казати! Він знає! — викрикнув Ілько й тикнув рукою на Володька.

Більшість знали, про що йде. Не знав тільки пан Рона.

— Посвятіть нас у ваші трагічні таємниці,— казав він напівжартом.— Ми сплетем дві драми в одну... Любов?

Ніхто не засміявся, тільки дехто підсміювався. Між ними був Кіндрат. Він вже давно знає "що в світі робиться". Але не моє, не лізь. Він знає, де Володько по вечорах зникає...

Але що робить Ганка? Вона забилась у самий кут, трошки почервоніла, споважніла й мовчить. Потім вона непомітно висмикнулась і зникла. Володько навіть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чім справа. Вже й так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацікавився.

— Володьку,— сказав він вже серйозно,— Хочу з вами поговорити.

Володько вийшов і проговорив прилюдно:

— Андрію Андрійовичу! Нічого нема. Скажу вам всім:

Ілько боїться за свою сестру. Це дуже дивно. Вона вже не дитина, а скоро має весілля...

Вечір пройшов напружено, цікаво, схвильовано. Центром уваги був Володько. Наталки не було зовсім. Володько дуже хотів її побачити й не знав як. Пан Рона вже надворі, коли розходились, підійшов до Володька й почав говорити:

— Володьку. Краще признайтесь. Що сталося? Володькові неприємно, що втручаються в його справи.

— Нічого! — різко й коротко відповів він.— Просто Ілько збожеволів.

Володько дійсно не знав, що сталося. Покликав Сергія, але й той не знає. Тільки догадується: Наталка, напевно, не хоче Івана. Але що собі думає Ілько? Вистава мусить відбутися! Ми будемо вимагати.

— Ільку! — гукнув Сергій.— Ходи сюди. Ілько залишив товариство Антона й Демида й підійшов до Сергія. Всі троє — Володько, Сергій та Ілько пішли дорогою.

— Що тебе напало, Ільку? Здурів? Вистава. Хочеш її розбити? Боїшся за сестру?

— Ні. Не боюсь,— проговорив Ілько.— Але Володько сам винен. Він закрутив їй голову. Батьки сердиті. Вона знов робить веремії. Не хоче Івана... Ви ж знаєте, що вона мусить вийти заміж...

Володько мовчав. Ішли дорогою в напрямку до Сергія. Зрівнявшись з дяківською садибою, з-під Григоркової брами хтось неголосно покликав Володька.

— Хто там? — сказав Сергій.

— А тобі нащо знати? — почувся знов голос. Там було темно й не видно, хто говорить. Голос дівочий... Володько подумав, що це напевне Наталка.

— Я йду,— сказав він. Попрощався й відійшов. Але помилився. Кликала його Вірка Григоркова. Вона повела Володька в сад, і там побачив Ганку. Сиділа на перелазі, загорнута в хустку, й мовчала. Вірка одразу відійшла. Навмисне лишила їх самих. Це Володькові неприємно. Та ж він зовсім не знає, що має казати цій дівчині. Зовсім не знає. А казати щось треба.

— Нічого, Володьку,— проговорила дівчина.— Я нічого. Я тебе не буду держати. Я... — але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем, зірвалась і хотіла кудись бігти. Володько схопив її за руку. Вона шарпалась і все казала:

— Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!

— Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сіла знов на перелазі, тяжко хлипала, втирала очі хустиною, що тримала в лівій руці. Володько все повторяв:

— Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?

— Ти... зна...єш,— хлипала вона, мов мала дитина. Володькові зробилось її шкода. Підступив до неї ближче, обняв і пригорнув. Вона не боронилась.

— Ганнусю! — сказав він тихо й ніжно.— Не плач, люба! — гладив її рукою по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину біля очей. У саду зовсім темно, й Володько не може бачити її. Потім вона встала.

— Ходім,— ледве чутно проговорила.— Проведи мене. Володько її провів. Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Він, зрештою, розумів її мову, але як міг відповісти. Нема відповіді. І, аж прощаючись, запитав її:

— Будеш ходити на проби? Вона довго не відповідала.

— Не буду. Не можу з нею... Не хочу її бачити... — сказала по часі.

— Але ж вона нічого не винна. Винен я.

— Вона знала, що ти ходиш зо мною...

Володько почував себе дійсно погано. У ньому боролось дві сили: добра й зла. Він хотів би віддати себе цій дівчині, а з другого боку, не міг. Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути? Підлесливість, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справді велике й справді святе почуття мусить вноситись цей бруд. Він не шукав Наталки. Він не хотів зраджувати Ганку. Це прийшло само від себе. Це було гарне й він не міг відгорнути від себе його. Нічого, що перечило б його сумлінню, не знаходив у своєму поступованні.

По часі Володько відкидає підлесливість.

— Ганко,— сказав він звичайним, спокійним голосом.— Май розум. Сталося. Я не хотів так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи вішатися? Розпочали виставу. Мусимо її кінчити. Ти ж сама знаєш... Подумай і скажи: підеш чи ні? Ти була завжди розумна дівчина. Вірю, що зісталась такою й тепер...

На цьому скінчилося. Вона сказала, що подумає. Розпрощались, і Володько пішов у темноту.

Йшов швидко під гору. На горі зупинився й подивився на протилежний бік. Нічого не видно, але думка Володька була там "під черешнями". Можливо, й вона тепер там. Дуже можливо, чи не піти? Ні. Вже пізно. Це було б божевілля...

Зайшов натомість до Сергія. Той вже спав у клуні. Збудив його.

— Хто? — спросоння крикнув Сергій.

— Не лякайся. Я! — сказав Володько.— Вже спиш? Чуєш

мене?

— Ну? Що хоч'? Де ти був? У мене була Наталка...

— Була? — Володько схопився. Мало не викрикнув.— Я хотів сказати, щоб ти завтра пішов і вмовив Ілька...

— Не треба,— сказав Сергій.— Наталка казала, що все одно буде ходити. Була зовсім спокійна й поважна. Думала, що ти прийдеш.

Голос Сергіїв хрипкий і заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стіною шелестить листя горіха.

Володько пішов додому.

IX

Цієї ночі, мабуть, Володько все обдумав і вирішив. Довго не спав, довго ходив по саду, довго думав. Ніч спокійна. Молоді дерева навкруги. Ліг над ранок і заснув міцно.

Рано його не будили, бо неділя. Спав, скільки хотів. Встав, був підсилений. Його костисте, змарніле обличчя відсвіжилося. Добре помився холодною водою й поголився.

Матвія не було дома. Був у церкві. Хведот і Василина в полі, біля худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увійшов до хати, вона довго мовчала. "Мабуть, гнівається,— думає Володько.— Всі встали, тільки він спить...." Потім Настя заговорила:

— По цілому селі ходять про тебе чутки... — казала непевно.

— Хай собі ходять,— сказав байдуже Володько. Мати бачила, що він не хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, які чутки, і вони його не цікавили. Йому все одно. Ось тільки треба виставу докінчити.

Потім Володько пішов з дому. Зайшов, як звичайно в неділю, до Левинських. Відвідав пана Гліба й Ольгу. Олег ще в школі.

Пан Гліб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла. Стан її не погіршився й не поліпшився. Здебільша лежить у кріслі-гойдалці де-небудь на соняшному місці, читає або, закривши очі, думає. Обличчя її все таке ж повне. Вона зовсім не загоряє. Шкіра блідувата, суха, хоч часто на чолі з'являються дрібненькі краплинки поту.

— Ну, як ваша вистава? — питала вона Володька... — Всі ми під враженням вистави... Навіть Галя. Ач, як змінилося від минулого року. То було все ми, а тепер роблять інші, а ми збоку. Один Роман там... Але він не має що робити... А вчора він оповідав про вас. (Володько спустив голову). Гарна та дівчина? Ні. Я не так хотіла сказати... Чи цікава? Гарна, то гарна... Бачила її не раз у церкві...

— Як кому,— відповів Володько.— Мені цікава.

— Але вона виходить заміж.

—Так.

Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потім повільно казала:

— "Не всі тії та сади цвітуть, що весною розцвітаються..." Чи не правда? А вам гріх, що ви її зводите...

— Тяжко вам це пояснити,— сказав Володько. Дивився вбік. Виминав її погляду.— Ви самі казали колись, що треба любити.

— Певно. Але любити вільну...

— Люблю те, що можу... Люблю не для втіхи. Люблю, бо бачу в ній те, за чим тужив... Але життя життям. Можете казати, що це гріх. Бог цього напевно не скаже.

— Ну... Можливо. Ми цього не знаємо... Це дійсно Божа річ: любов, кохання, щастя, нещастя... Життя і смерть... Все йде, минає... Приходить щось нове. Але жити треба відважно. Навіть перед смертю.

Потім прийшов обід. Володько залишився обідати. За обідом пан Гліб оповідав за інспекторську візитацію школи. Мав добрий настрій, через те оповідав зі сміхом...

— Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити,— сказала між іншим Галя. Вона говорить по-московськи. Питання ці її не цікавлять. Вона зайнята зовсім іншим. Саша має намір від'їхати, й це її хвилює.

Обід тягнеться довго. По обіді Володько йде в село. Була гарна погода. У читальні почали збиратись учасники вистави.