Волинь - Самчук Улас

Прийшли всі. Настрій трохи натягнутий, але нічого. Проба пройшла добре. Після проби вирішили остаточно день вистави. Далі тягнути не можна. На цьому особливо настоював Володько. Вистава в наступну неділю.

Вечором у дібрі на подвір'ї Юхима заграли музики. Парубки та дівчата пішли туди. Володько пішов також. Мав добрий настрій, без огляду на вчорашній вечір. Всі дівчата дивились на нього з незатаєною цікавістю. Мабуть, ціле село знає, що сталося вчора в читальні.

Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював кілька разів з тією самою Віркою, що вчора ввечері покликала його біля Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дівчина, їй, видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповідає йому, що казала їй Ганка.

— Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталці не подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Ні?

Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всі видатніші хлопці. Йон також тут. Він ходить, піднявши голову. Так само й танцює. Здається, і тут він сердитий. Сердито крутить дівчиною й міцно притупує великими, вичищеними чобітьми. "Комуніст",— думає Володько. Після танцю біля Йона гуртується кілька хлопців. Вони тримають себе зухвало. Мають в собі щось Йонівське. Вони відрізняються від решти хлопців, хоч, крім Володька, ніхто того не помічає.

У відчиненому вікні хати стоїть невелика нафтова лампа. Вона кидає дещо світла на подвір'я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молоді без перерви ворушиться. Сміх, вигуки, миготять і зникають у темноті обличчя, бовкає великий бубон і все заглушує.

Кіндрат вже встиг випити. Він мне під ясенком якусь дівку, а біля нього стоїть Роман. Де він тут взявся?

— Оксано.

— Мовчи. Чого кричиш, ніби тебе ріжуть! — каже Роман. Він також п'яний.

Володько побачив Мокрину й підступив до неї.

— Хочу з вами поговорити,— сказав він. Відійшли набік.

— Де Наталка? — питає Володько.

— А хресто-святий, не знаю,— співчутливо відповідає Мокрина.— Вона ж була в читальні?

— Була. Куди пішла — не знаю. Не можете її викликати?

— Сергію! — гукнула Мокрина. Підійшов Сергій.

— Побудь тут. Я скоро прийду,— сказала вона. Сергій не питав, куди й чого йде. Він тільки сказав:

—Добре.

— Підем,— сказала Мокрина. Володько пішов з нею. Мокрині подобається ця таємнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона любить Наталку, так само, як Сергій

Володька. Вона охоче їм поможе...

Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.

— Добривечір!

— Дайбо здоровля!

Потім звернули на вигін до колод. Дійшли до річки. Хтось у темноті йде.

— Агов! Хто йде?

Володько стрибнув і одразу був біля Наталки. Це вона. Пізнав її по ході й по голосі. Вона його також пізнала.

— Йшли за тобою! Де провалилась? — грубувато казала Мокрина. Але в її голосі чулась велика приязнь.

Потім Мокрина пішла назад на музики, а Володько з Наталкою зістались. Темнота, безлюдця... Там у діброві бовкає бубон і гудуть труби. Потім хлопці заспівали пісню. Чути хрипкий голос Кіндрата. Він псує ту гарну, буйну пісню. "Ой, на горі вітер віє... Та жито половіє... А козак дівчину та вірненько любить, а зайнять не посміє..."

Володько веде Наталку трохи далі від стежки. На вигін лягла роса. Від річки тягне вогкістю. За річкою вільшина зливається з горою, гора з садом Рони. Все те чорне. Видається, що там чорна безвість і в неї, не дивлячись на ніщо, йдуть ці двоє людей.

Наталка оповідає, що сталося.

— Нічого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А куди я ходжу? Ти-но мені дивись, І почали сваритись. Потім прийшов тато. Спочатку нічого, а по часі кажуть: не смій з ним ходити! Інакше буде зле. А я не видержала. Я не ваша худоба й ви не маєте права мене продавати. Ну, й після цього пішло. Ет... Я зроблю, як хочу... — закінчила Наталка.

Володько уважно її слухає. Потім мовчки горне її до себе. Серце його стискається. Знаходить її уста. Вони теплі й вогкі. Чує її пружні дівочі груди. Під рукою вигинається тонкий стан. У голові туманіє.

— Мила моя! — шепче пристрасно.— Ти!

Вона мовчки горнеться до нього, а серце швидко б'ється в грудях. У Ронівському саду голосно затьохкав соловей. З другого боку села чути пісню. Але це вже не та пісня, й співають її на горі біля Демида.

Володько пізно вертався додому. Нічого не умовився з Наталкою. Нічого не сказав їй, а вона йому. Не хотіли говорити про те, що буде. Жили тим, що є. Воно таке коротке. Він тільки зайшов до криниці й сьорбнув кілька разів чистої, холодної води. Був майже п'яний, і це трохи освіжило його.

До вистави все-таки не дійшло. Повітове староство не дало дозволу. Це сталося в останній момент. Все було готове. Розліплені плакати — у Тилявці, на Угорську, в Жолобках, Башківцях і Людвищах. Готова сцена. Готові перуки. Готові ролі. У суботу вечором ще була надія, але приїхав Сергій і привіз відмову.

Під читальнею ще більше людей, ніж звичайно. У читальні також повно. Вісткою, що її привіз Сергій, всі були приголомшені, але найбільше пан Рона. Він був так переконаний, що дозвіл буде. Володько встав і сказав кілька слів.

— Товариші,— сказав він.— Не сумуйте й не падайте духом. Це тільки початки!

Можливо, що його й не всі зрозуміли. Потім він сказав кілька слів до людей під читальнею. Говорив через відчинене вікно.

— Прошу уваги! Вистави не буде. Повітове староство не дало нам дозволу!

Надворі зчинився гамір, але Володько його не слухав. До слова прийшов Рона.

— Так, панове! — казав він.— Тимчасом до побачення... У Другу неділю влаштуєм шаховий турнір. Будемо змагатись без дозволу. А тепер підем.

Відходячи він ще звернувся до Володька.

— Перекажіть вашому братові, що я продаю землю. Він був у мене, але я ще тоді не знав... Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись...

Він подав руку й мовчки вийшов. За ним виходили інші — хлопці й дівчата. При цьому кпилися з себе самих. Настрій не був пригноблений. Навпаки. Кіндрат, мабуть, пригадав собі минулорічні вибори й затягнув хрипливим голосом "Ще не вмерла"... Йому дехто підтягнув. Впало кілька непристойних вигуків, але Володько втихомирив.

— Спокій! Без істерики!

Він залишився останнім. Мав намір відійти за Наталкою. Вона там напевне десь його зачекає. Але до нього прив'язався Йон. Був він, як звичайно, напханий сердитими словами і всі хотів одразу висипати перед Володьком.

— А що? Не казав тобі? Бачиш!.. Треба іншого...

— Ну, що? — сердито питав Володько. Це вже йому докучило.

— Організації... Опертися на силу. Кажу тобі: не сиди тут. Йди туди. Займай там місце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, і ми матимем опору. Не розумію, чого ти ждеш...

Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далі.

— Тут вже є велика організація. Ми мусимо включитися до неї... Невідмовно мусимо. Ти все: "Просвіта", "Просвіта"...

"Просвіта" не поможе. "Просвіту" можна придушити за один день, а тут треба...

Він все говорив і говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його словах безліч ненависті. Володько мовчав, слухав нічого не перечив. Здебільша він годився з Йоном. В його вухах тільки звучали слова, сказані колись Глібом. Не міг переказати їх Йонові. Той ще не розумів Москви і не-Москви. Його чуття було ще чисто земляне. Його брат був десь там бригадиром, писав гарні листи, багато обіцяв, прислав навіть світлину. Це Йон розумів. Все решта в нього — "петлюрівство" й "сентименти" — слова, заучені на партійних сходинах у Крем'янці.

— Все це сам знаю, Йоне! — накінець казав Володько.— Тільки воно не таке просте, як ти думаєш...

Йон на це сердито сплюнув. Він покинув Володька й пішов. Обіцяв, що буде сам організувати хлопців. Тоді побачить, хто переможе.

Події останніх тижнів поважно вплинули на Володька. Мусив думати. Враження від книжки. Наталка. Ранка. Йон із своєю сердитою мовою. Заборонена вистава. Стільки вложено праці, напруження, надій. Це змушує думати про будучність. Що буде далі? Дні летять, роки йдуть. Він сам, ніби в повітрі. Так. Він жив своїм великим коханням, але життя робить удар за ударом і змушує дивитись на світ тверезими очима. Необхідно відважитись і зробити якийсь рішучий крок.

Переказав батькові слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.

— Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?

— Казав записуватись...

— Ну, добре... Але ж... Якраз такий час. Як ми йому скажемо? Може, ти підеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки?

Матвій хвилинку подумав і сказав ще рішучіше.

— Піди. Це треба. Я тимчасом сам зайду до Рони. Василеві земля потрібна.

Потім Володько сказав батькові про заборонену виставу. Це його менше торкнуло.

— Ти-но пильнуй більше землі. Це главне,— сказав він.

— А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як впильнуємо, коли нам її вирвуть. З рук рвуть.

— Думаєш, поможе вистава!

— Поможе собі свідомий народ.

— Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогодні збирайся та йди! Якраз неділя... І скоро вертайся, бо всюди повно праці.

Одночасно сказав Насті:

— Зготуй йому що на дорогу. Скоро!

При цьому він, видно, хвилювався. Йому здавалось, що земля може втікти й Василь не піймає її. Треба робити скоро. Не можна гаяти ні одної хвилини. Володько знає, що в такі моменти перечити старому небезпечно. Одразу почав збиратися в дорогу.

Збори невеликі. Документ, вузлик харчів і готово. Перед ним п'ятдесят кілометрів дороги, але знає її дуже добре. Навіть приємно ще раз пройти тими лісами, пісками... Пригадати старі стежки. Вийшов з дому бадьорий і пішов навпростець через Угорщину. Шкодував тільки, що не міг ще побачити Наталки. Хлопці будуть також без нього. Там ще стільки роботи. Все треба розбирати й приводити до порядку. "От будуть лаятись,— думав він.— От наберуться огню..."

Матвій одразу пішов до пана Рони. Той ще спав. Не хотів чекати даремно. Пішов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очі хотіли бачити ще. Вийшов алеєю з саду й зупинився. Перед ним не поле, а ласкава долоня. Сонце освічує її, і Божі дари хвилюють сюди й туди, як морська вода. Старий зняв шапку. Вітер поворушив його сивим, рідким волоссям. Очі його прояснилися. Він вже бачив свого улюбленого Василя, що йде тим широким полем, оре його і сіє. Отам може поставити хату. То добре місце. На город там також добре.