Волинь - Самчук Улас
А ми йдемо. Сергію? Йдеш? Мені ще до двора треба. Завтра бариня встане: "Макріно! Оп'ять за парнямі бєгала! Сматрі в міня!" Ха-ха-ха! Добраніч!
— Мокрино! Куди? — крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було. Зірвалась, гукнула Сергієві "лови" й побігла в місячний туман здовж річки. Сергій також побіг за нею...
І ось вони самі. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому місці, де були у вербну суботу... Думки пролітають, крутяться. Що сказати? Сталося це несподівано, як і все, що цікаве. Підступив до Наталки й взяв її за руку. Не вирвала, навіть не поворушила. Від цієї близькості, від хвилювання, від непевності його рука затремтіла.
Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очі, яки і так в темноті не було видно, і мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала інтимність, родила надію, а одночасно творила ледве помітну непевність. Варто тільки потягнути за руку, пригорнути і все... А як образиться? Сполохається? Втече? Ні. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка інша. Ця зовсім відмінна, й не може робити з нею так, як радила Мокрина. Він знає, але не може. Руки відмовляють послуху. Серце міцної б'ється в грудях... Почуття набралися повні груди. Ціле тіло в його владі й навіть язик не хоче повертатися... Але не видержав:
— Наталю! — Це був майже шепіт, а хотів сказати твердо.
— Що? — подібно вирвалось у неї...
— Я вас... — слово урвалось на середині. Заплутався язик. Але все-таки доказав виразно:
— Люблю.
Хвилина тиші. Великої, напруженої... Що він сказав? Що вона? Від серця догори напливає повінь і, здається, з нею підноситься само серце. В очах туман.
— Кажете правду? — ледве чує слова, що майже так само звучать, як його власні.
— Дуже велику...
А на це мов луна, з туманної далечини прилетіло:
— І я вас...
Зненацька стало ясно в його душі, голові, очах. Здригнувся... Впало слово, мов щось гаряче... Боже мій! Це ж значить... Це... Значить, воно є. Все є. Значить, можна її пригорнути й загорітись... Огнем, сяйвом, щастям...
Від неї почув глибоке, кілька разів розірване зітхання. Вона підняла голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя видно на ньому. Навіть при місяці. Очі поблискують, широкі такі, відкриті, ясні й глибокі. Заглянув у їх глибини, і йому захотілось підняти її, бігти з нею й співати пісню. Так весело на душі, так багато сили в грудях, так неуявно багато навкруги життя.
Слова, півслова, питання, відповіді. Місяць все плив і все догори. Ніч, десь пісня, срібний туман... Могло б це тягнутись у вічність, коли б так треба було...
Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:
— Ось воно те справжнє! Прийшло!
Все навкруги: і місяць, і зорі, і дерева — все то щастя, щастя й щастя. От яка ніч... Вдивіться в неї... Ах, що й казати!
Ступав широко, легко... Ніс у собі ще тепло дівчини, її ім'я звучало в ухах. Вибіг нерівною, кам'янистою дорогою під гору й тут на перехресті доріг зустрів... Йона.
Несподівана й неприємна зустріч.
— Куди біжиш? — грубо запитав він Володька...
— Дивлюсь... Володько. Стрибає, мов теля... Йон — завжди Йон. Грубий, сердитий... Хто його бачив несердитим? Вічно клямцає зубами, мов вовк. Ось вже рік він трошки зрахманів. Вже не чути, щоб когось побив, але при кожному дотику їжить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не бачив його. Десь було зник...
— Звідки? — знову впав запит від Йона.
— Не знаєш? — так само відповів Володько.
— Від дівки. Ну! — Це "ну" витиснене з уст, ніби погроза.
— А ти звідки? — запитав і Володько.
— Я? Бував скрізь... У Рони тепер п'ють. Наші там всі. Ідіоти!
"Звідки в нього те слово?" — подумав Володько. Уголос сказав:
— А ти? Тебе десь не видно... Де буваєш?
— Пити не ходжу... Бував у Крем'янці.— Хвилину помовчав і сказав: — А ти киснеш? Читальня, "Просвіта"... Петлюрівщиною зайнявся... Йшов би краще на Україну...
— А тут що? — запитав швидко Володько.— Звідки ті слова, Йоне? Це щось не наше...
— Вгадав. Наше це не є. Наше: "Просвіта", пан Рона, дівки... Такий ось ти... Вчився, вчився, а сидиш у батька на карку. Думаєш, поможе "Просвіта"?
— А хто, по-твоєму?
— Гм!.. Є трохи більша сила. Тож два кроки на схід межа, ні? Тож сила наша там, ні? Мій брат у Ленінграді командує батальйоном, а тут тебе навіть волосним писарем не пустять А ми ідіоти: "Просвіта", читальня, вистава... Може, Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевиці. Туди треба йти. Займати місця. Хай зо мною поговорять, коли за плечима сто міліонів стоятиме...
Володько не перечив. Йонові слова ясні, а Володько не має такої ж відповіді. В його голові непевність. Можливо, й так. Там все-таки сила. Цей клаптик землі... Милий він, але все-таки клаптик...
Йон провів Володька аж до дерманських хуторів і повернув до села. При цьому весь час кидав свої сердиті слова. Володько більше слухав. Після, як залишився сам, міг подумати над ними. Одночасно йому хочеться переживати те, що наповняло його сьогодні. Радість ту велику. Ось перед ним батьків хутір, цвіте молода черешня, розцвітають яблуньки. Скрізь така весна, скрізь так молодо... Можливо, не варто зараз розривати все на шматки. Треба ним пожити...
Все, що говорив Йон, було дуже важливе, але Володько не надав йому великого значення. Він дуже жив... Жив своїм молодим тілом, своєю свіжою душею, своїм нерозвиненим розумом. Навкруги так добре. Батько й Василь ходили оглядати землю. Потім Василь відійшов. Вечором Володько подався в село. Був захоплений і це захоплення передалось на хлопців. Через те взялися завзято до вистави. Треба було дівчат — знайшли. Звели з Башковець, з Угорського, прийшла Наталка, Настя, Ганка... Грали, співали, танцювали... Вечорами Володько виминав Ганку й зникав несподівано... Можливо, він недобре робив. Дуже можливо. Але він не міг інакше. Ще в читальні Наталка казала:
— Я вийду під черешні...
Володько добре знає, де ті черешні. Там за городами, де починається широке, до самих Людвищ, поле. Черешні старі, широкі. Під ними довгий хвилястий пліт, під плотом молода, зелена трава. Далі поля, засіяні яриною, й межі, що біжать далеко, майже до обрію... Не можна було не йти туди, хоч Наталку проводив додому Ілько, а дома часто чекав на неї Іван з Людвищ.
І Володько, і Наталка крали своє щастя. Тільки Сергій та Мокрина знали про це. Часом Володько приходив "під черешні", сидів там довго, вдивлявся в темноту, тратив віру, що прийде, але все-таки сидів. Завжди приходила. Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась ціла — гаряча, гнучка, тріпотлива... Часом знов Мокрина викликала її "на колодки". Тоді були вони всі разом — Володько — Наталка, Сергій — Мокрина, мов дикі птахи, зривалися й відлітали в темноту. Звідти чути було дзвінкий Мокринин сміх. Вона не боялась сміятись.
А ті, що лишались? Наталка не вміє й не може так сміятись. Вона трагічна. Коди навіть сміється — через сміх проривається щось поважне. Вона тепер ціла горить. Коли цілує, напружується, мов струна, і тремтить. Вібрації її тіла передаються на Володька. Він тоді забувається й йому здається, що земля під ним вгинається.
Додому верталися пізно.
— То нічого,— казала Наталка.— Висплюся.
— А прийдеш завтра? Прийдеш! Правда, прийдеш? Володько вертається завжди далиною. Сюдою найкраще йти. Тут не ходять люди. Свіже, передранкове повітря охолоджує його розпалене чоло... Часом заходить до криниці, сідає на цебрині, черпає долонею кришталево-чисту воду й п'є. Навкруги велика тиша. Думає про себе й Наталку. Що буде з нею? Ще кілька тижнів, ще місяць, і вона не його. Вона належатиме іншому. Як буде він без неї? Як? Любить її, не може бути без неї. Колись цього не розумів, але тим краще розуміє це тепер. А чи може з нею одружитися? Ні. Що з нею робитиме? Куди піде? Ні батько, ні мати не дозволять цього, І сам він знає, що це неможливе. Про це навіть не сміє ніхто знати. Ні Ілько, ні Ганка, ні Іван, навіть Йон. Цей ніби з презирством ставиться до жінок, але все те брехня. Він любить Наталку. Можливо, він і Володька через неї ненавидить. Він не знає, що між тими є, але знає що є щось...
І це помічають інші. Вони зустрічаються вечором у читальні. Вони разом грають. Часом вони непомітно сходяться й щось говорять. Ілько уважно слідкує за своєю сестрою... Він знає її. Може бути погано...
Ще гірше з Ганкою. Вона також ходить до читальні, але чому Володько уникає її? Чому відмовляється провести? А як проводить, чому такий байдужий і холодний? Колись того не було...
Але Ганка розумна й горда дівчина. Вона не хоче виявити своїх сумнівів. Вона тільки іноді каже:
— Володьку. Ти мене вже не любиш. Правда, ні? Ну, скажи... Це ж правда...
Що їй відповісти? Мила, добра, весела Ганка. Знає її від дитинства. Любив її. Ходив з нею прилюдно.
— Не кажи так, Ганко,— говорить він.— Не кажи так...
— Але то ж правда,— налягає вона...
— Ні.
— Можеш забожитись?
Починає говорити їй про все, що разом пережили. Згадує минуле. Як може її не любити?
Вона слухає уважно, не перебиває... Увага її аж надто велика. Так, ніби хоче вловити в тих словах все, що між ними заховане. А потім каже:
— Вірю. Ти любиш мене... Але ти мене не кохаєш. Ні, ні... Мовчи!
Після цього й сама мовчить. Він також не знає, що сказати...
— Ах! — зрезигновано перериває мовчанку Ганка...— Інакше й не могло бути...
Ці слова найбільше ранять Володька. Він спокійно, але певно каже:
— Не можу себе перемогти. Я, Ганко, інший. Не такий, як всі. Мене навіть і любити не слід...
Ганка довго мовчить. Передумує слова, що вирвались у Володька. Потім, ніби сама до себе, каже:
— Але... Володьку! Я тебе так люблю... Так люблю! Ти, може, не віриш. Але скажи мені: "Ганко! Скоч у ту річку!" Скочу! Я не знаю... Сама не знаю, що це таке... Я знаю, що ти зо мною не будеш, що ти... Ах, цього навіть не хочу висловити... Ти знайдеш собі іншу, не таку просту... Я проста і... дурна. Так.
У неї на очах з'являються дві сльозинки, відриваються й спадають. Голос її тремтить.
Після таких слів Володько ніяк не може сказати їй правду. у нього не стає відваги. Йде з певним наміром сказати, а вертається ще з більшою непевністю, ніж було до цього часу.
Тимчасом ішли проби вистави. Треба знову дозволу. Володько дуже був вдоволений, що цю справу взяв на себе пан Рона.
