Волинь - Самчук Улас
Трохи до води далеко, але потім, з часом можна отам нижче дістати воду... Глибоко тут вода, але дістати можна... Тимчасом буде возити воду з долини.
Любить він того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого, але зостався братів. Його діти не такі. Розходяться, куди можуть. Не чують так землю, як він сам. Він би міг її цілувати. Обняти старими руками й цілувати. Оцю саму, що топче ногами, що наступає кожний день. Шкода, шкода! Ах! Так роки втікли. Ще хотів би змагатись. Ті діти... Що вони? Не зовсім довіряє їх силі. Якісь такі все перечулені, панькуваті... А з панськими руками до діла не підступай. Діло робить мозоль, твердість...
Пішов у напрямку долини. Там, здається, суглинок. Коли б отак викроїти його... Ну, але не біда. Погноїти — родитиме. Тут земля — земля. Пригадав старий Володькові слова: "З рук вирвуть". Які дикі слова. Людині вирвуть з рук власний шматок хліба, а її випхнуть... Куди? І не спитають, куди. Йди, куди хоч — у воду, у далекий світ, вішайся на банти...
Але... Тут старий зупинився і випростався. Подивіться! Він ще все-таки великий. Він ще має силу. Він вже постарів, так... Одначе навкруги нього ростуть пасинки — сини й дочки з його крові й кості, що вийшли з цієї землі, на якій стоїть він, його дід і прадід. Це, мабуть, і є закон! Той найбільший, найсильніший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба, думає старий, сили... О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону мала річ, то сам закон без сили — нічого... Так воно є...
Потім старий пішов до пана Рони. Той вже встав.
— Здєсь какой-то мужік прішол,— доложив Марко.
— Кто там? — гукнув з кімнати пан Рона, але Матвій вже протискався незграбно у вузькі двері.
— Це я,— сказав він.— Добре утро!..
— А-а-а! Дядько Матвій! Здрастуйте! — казав пан Рона, зав'язуючи краватку.— Що скажете?
— Чув, знаєте,— казав повільно Матвій,— що продаєте землю.
— Продаю.
— От я й прийшов... У мене, знаєте, племінник Василь, син мого брата. Так він ото хоче...
Пан Рона зав'язав краватку й обернувся до Матвія.
— Я вчора казав Володькові про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо діло. Землю продам. Не вмію на ній робити... Матвій затупцяв.
— То знаєте... Що кому... Воно так. Хочу, значить, довідатись ціну.
— Триста рублів. Золотом,— коротко сказав пан Рона.— Ні, ні, ні! — казав далі пан Рона, хоч Матвій йому нічого не перечив.— Ніяких інших грошей не прийму. Тільки золото.
Матвій згоджувавсь:
— Золото так золото. Землі за марки не купиш. А от що триста рублів... Воно...
— Дорого? — перебив пан Рона.— Не дорого. Остання земля. Дякуйте, що продаю. Не продав би вам — прийшли б інші й забрали б...
Матвій це сам знає. Перечити тут зайве, а до того ціна можлива. Сам колись дорожче платив.
— Ну,— проговорив він.— Я нічого. Будем брати. А за гроші не бійтесь...
Згодились. Хай тільки приходить Василь і відкроює, скільки потрібно. Матвій вдоволений. Вийшов від пана Рони осяйний і щасливий. Все-таки ще вирвав шматок землі з нероботящих рук і передав у роботящі. Це йому не первина. Вирвав її на своєму життю досить, але не за дурно. Своїм потом, працею й золотом... Не хотів би інакше. Хотів, щоб було то його за всіма правилами...
А Володько все йшов і йшов. Цілий день. Через ліс — просто так, як бачать очі. Часом тільки виходив на дорогу. Дорога піщана, копка. Пісок розігрівся сонцем і пече в ноги.
Самота викликає безліч думок. Пригадуються минулі роки. От тут не раз ішов, отам спочивав. Знає, коли і як то було. Пригадує виразно той настрій приємно-меланхолійний, бо йшов переважно восени, коли спадало листя та шелестіло під ногами. Завжди з радістю йшов туди, на північ. Там все-таки якось інакше... Завжди це виразно відчував.
Трохи інакше і тепер. Весна, все зелене, співають птахи. В сосновому борі сильний запах живиці. Сам вже не той — майже мужчина з довгими ногами й міцними м'язами. За собою лишив село, а там його любов. Ось вийде вона сьогодні в село й ніде його не побачить. А вечором також даремно чекатиме.
Так воно тепер. І багато воно тепер змінилося. Навіть дерева, здається, не ті... І небо... Не так промовляє до тебе, інакше дивиться, не ті думки викликає. Аж дивно, яке то було тихе життя. І верби, і біла хатка, і лагідний захід сонця... Зорі з неба лагідно дивились. Де те все ділось тепер? Нічого нема. В очах все ще розбурхані хлопці, спів учорашнього вечора, сердитий Йон. З його уст вискакують слова, мов жарини. Кожне болить і пече. Знов ті різні уряди. І ті також сердиті. По всіх містах при бюрках люди, й ні одного лагідного обличчя.
Чим далі йшов Володько, тим більше пробирала втома. Перш усього ноги. Вже від Зеленого Дуба почали поболювати. Коли вийшов за Мости, боліли зовсім. Але йшов. Сонце ховається, а спереду шмат дороги.
Поки вибрався з лісу, настала темнота. Повіяло рідним вітром. Все-таки це багато значить. Тут воно не так. Ось і дерманські поля. За цей час, що їх не бачив, вони ще більше промовляють до душі. Йшов, трохи похитувавсь, але знайомі, дорогі місця надавали сили й бадьорості. Підходив до того місця, де народився на світ. Глибока ніч. За кілька годин буде ранок. Все навкруги спить міцним сном. Ішов стежкою "від Могили" через поля до Запорізьких городів. Оточені високим живоплотом, сади стоять непорушне в темноті, мов чорні, фантастичні замки. Стежка хвиляста, втоптана. По ній не раз колись бігли його малі, дитячі ноги. По ній не раз ступали ноги його рідної матері, дитячі, коли ще його зовсім не було на цім світі. По ній ходили його діди й прадіди... Навкруги старі, вироблені, сполосовані на вузькі нивки, поля. Межі біжать, мов дві колії дороги, одна коло другої, і там зараз на пригорку зливаються. Тісно тут тим полям. Вузькі, тонкі, мов черви, сповзлись під самі городи й, здається, домагаються, щоб їх визволити з цієї тісноти. Виразно чути їх пригнічену мову, їх тяжкий, безупинний стогін.
Зате сади чудові, розлогі, обсаджені від західних вітрів живим розрослим плотом. Непроглядно густо сплелось грабове, липове, ясенове пруття й творить високий зелений мур. Отам на розі, мов вежа, зіп'явсь догори тонкий, підчухраний ясенок. Ряд старих, череватих черешень, ніби фортеці, потужно стоїть і хоронить ті мирні, спокійні рядочки яблунь, що вже давно одцвіли й поволі вагітніють. Ніякий вітер не прорветься туди... Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут під мурами.
Володько пройшов дорожиною під живоплотом, а після звернув направо у вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвір'я. Колись тут бавились дітьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та стінах малювали крейдою або вуглем страшного Діда-Рачинця. Приглянувшись вдень, напевно, можна помітити ті дивовижні малюнки. Від брами вбік, між хлівом і шопою, вузенькі, темні суточки. Від Тетяниного саду відгороджені плотом і зарослі густою бузиною. Там колись Володько провалився в яму. Це рештки дідівської гончарні, що були прикриті й забуті...
Від брами просто дорога на подвір'я "Панка" Івана, а наліво "до дядька". Великий, мурований з каменю хлів. Фаціят з дверцятами, до яких приставлена драбина. На хліві сіно, там влітку сплять. Там і Володько спав колись.
Володько звернув на подвір'я. Проти нього стояла велика біла, крита чорною бляхою хата. Направо шопа, наліво клуня й свининець. Здоровенна, широка яблуня й сливовий садок заступили північ. Перед вікнами хати широкий квітник і розлогий, молодий горіх. Прокинувся старий собака Дунай. У дядька від давна-давен всі собаки звуться Дунаями. Володько пам'ятає вже два Дунаї... Собака кілька разів ледачо брехнув, але пізнав Волоська, підбіг до нього й почав розмахувати товстим, кудлатим хвостом. Володько погладив його по голові.
— Ну, що, старий? Ще служиш? — сказав уголос. Дунай не відповів нічого, але виразно дав знати, що йому мало одного хвоста, щоб висловити своє вдоволення.
Тут, де тепер стіжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина. Та широка яблуня вже й тоді закривала її, мов хмарина. Там народився Володько. Там вперше побачив світло сонця... Звідсіль вийшов у світ, обійшов шматок життєвої дороги, але це місце завжди тягне, мов магніт... Дороге, благословенне місце на землі... Далеко від великих шляхів, заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пішов... Де б не був, думки завжди до нього вернуться... Тут страждала мати муками пологів... Тут вперше забилось твоє серце... Тут вперше промовив слово... Величне, рідне, святе матірне слово.
Благословенна будь! Прийми від меве тепле, добре слово, Рідна Земле! Ти дала мені його через уста, через серце моєї матері... Вертаю. На! Кладу у стіп Твоїх, Пренепорочна і Свята... Я більш нічого не можу дати... Це все моє багатство. Виймаю з уст святі частинки й кожну з них я радісно із чистим серцем кладу на жертвенник Тобі, болюче кохана, Тобі, кровно-рідна.
Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти волі. Не міг стримати себе. Любить! Це все, що бачать очі, це старе, це прапрадідівське... Он під шопою той великий камінь. Він вгруз у землю, бо лежить тут більш ніж століття. Володько присів до нього. Можливо, трохи відпочине. Перед ним ліг старий Дунай. Має підняту голову й виглядає на чорну, висічену фігуру.
Довго не сидів. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами, підліз по драбині на горище хліва, знайшов на сіні місце, ліг і незабаром заснув сном здорової, втомленої людини.
"У дядька" багато змін. Володько не може призвичаїтись до них. Він був тут колись, як вдома. Тепер тут інші, здається, чужі люди. Ота привітлива, білява молодиця. Це Василева жінка Маруся. У колисці малий хлопчик. Це син Василів Михайло. Андрій підріс, витягнувся. Палажка вже давно на своєму господарстві. Сам дядько значно постарів, але так само веселий, так само співає татарську пісню, так само сипле чужими словами. Дядина ще більше схудла, але завжди на ногах... Ходить, клопочеться, молиться Богу й постить.
Хатні меблі ті самі. Той сам стіл, барвлений жовтавою барвою, біля якого Вододько завжди вчив свої шкільні завдання. Ті самі довгі з поруччям лавиці. Бувало, в революцію на них. не раз сиділо багато людей. Ті самі ліжка й полик. Тільки на стінах мала зміна.
