Українська література » Класика » Волинь - Самчук Улас

Волинь - Самчук Улас

Читаємо онлайн Волинь - Самчук Улас

Ще день, два минає, парує й протряхає земля. На взліссю виглянули перші квітки. З вирію верталися птахи. Ось закурликали десь журавлі. Довго не можна піймати їх зором. Сліпуче сонце закриває їх своїм промінням, але ось все виразніше й виразніше чути їх радісний голос, і око ловить першу низку. Летять, вертаються. Були десь далеко в гостині, але ніде не є так добре, як у рідній землі.

Нарешті й берези пустили барву. Ніжні, жовтуваті бруньки набрякли й нагадують краплинки чистого воску. На поле виходить орач і закладає в мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетіла набік скиба. Сонце ллє на неї своє тепло. Бризнули з руки сіяча зернята й опліднили її.

Матвій вийшов також на поле. Як і кожного року, так і цього йде полем, сіє своє зерно. З ним Хведот. Он підходить Іван Кушка.

— Боже помагай,— гукає здалека.— Протряхло?

— Спасибі! — зупиняється й говорить Матвій.— Рілля гарна.

— А добре сіється? — гукає знов Іван , хоч сам бачить.

— Нічого. Вітер під руку!

— А де ж Володько? Не вчиться сіяти?

— Кожний сіє, що вміє,— відповідає спокійно Матвій.— Я своє, а він своє. Аби тільки на добру землю.

Не любив Матвій, коли йому витикали Володьком. На кожному місці пригадували:

— Не помагає. Навчився. Смердить гній. Не хочеться за працю братися.

Матвієві й самому не зовсім так хотілося, як є, але що зробиш. Був один — пішов і не вернувся. Підріс цей і знову невідомо, яка доля його чекає. Доброго не можна сподіватися. Нема звідки. Але Матвій все-таки розумів, що інакше бути не може. І він так робив би. Тепер вже старий. Вік свій на ріллі проробив, то хай хоча діти за нього деінде попрацюють. А що там говорять — пусте. Самі не знають, що верзуть. Через те не любив Матвій починати тепер розмови з людьми. Навіть із сусідами. Оминав їх, як міг. Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й розмовляв з ним уголос.

— Гарно, гарно в Божому світі,— говорив Матвій.— Шкода, що сили нема. Ах, яка та землиця. Ось вже й витикається зерно. Коли б тільки не прийшли приморозки.

Був довгий, боліла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не міг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсім зблизька.

— Гарно, гарно сходить,— говорив знов уголос.— Вітрець, здається, досить теплий.

Після дивився навкруги по широкому небу, ніби чогось шукав. Його старечий вже зір оглядав небо і, здається, просив його не бути надто немилосердним до тих зовсім ще малесеньких паростків. Хай вже підростуть, хай будуть більші. Ціла надія всіх людей. Велике Боже добродійство. Вічні скарби землі. Піт і кров. Гаряча молитва.

Небо було чудове, широке, синє. Єдине небо, якого більше ніде нема. Дивилось звисока на цей земний світ, трохи згорда, трохи поблажливо... Але воно має повне право на те. Його краса, його величність... Вкриває землю навкруги, носить на собі хмарини, має дощ, росу, блискавки. Має чудове, незрівняне сонце... Чого ще треба тобі, дивна людино? Чого? Розуму треба. Розуму. Трошечки розуму, щоб вміти розумно жити, щоб щось творити, щось давати життю. Трошечки того людського розуму, що дає бажання щастя, розуміння свободи, поняття честі.

Йшло до Великодня... На полях від ранку до вечора ходять орачі. З вирію повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також приїхав додому. Кожного вечора над селом бамкає дзвін, і люди йдуть говіти.

У суботу перед вербною неділею майже ціле село йде до церкви. Мала церква далеко не вміщає людей. Гарне свято. Пригадує Христа, що їхав у Єрусалим на ослі. Народ з пальмовими гілками стелить йому свої одяги, гукає осанну... Христос їм не вірив. Велика його душа чула, що завтра вони будуть гукати "Розпни Його!" Він боліє над людською безрадністю, несвідомістю їх людського, розумного первня. Він знає їх до глибини, через те сьогодні не радіє з їх захоплення, так само, як завтра не осуджує їх. "Вони не знають, що творять. Прости їм. Отче".

Матвій дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще "за отлічіє і успєхі" даровану на іспиті в школі Євангелію і вголос читав ті глави страждання і воскресіння Христового. А після міркував:

— У житті завжди є так. Діти мої. Ніколи не возгордіться, коли вас хвалять, і ніколи не падайте духом, коли вас гудять. Робіть добро й вірте в себе.

У вербну суботу ціла Матвієва родина в церкві. Мати наперед всім насукала свічок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церкві й біля церкви повно народу. Темний, хоч зоряний вечір. У церкві співають. Тісно. Григорко Деберний вносить дві величезні в'язки вербових галузок з котиками.

Народ тиснеться. Молодий священик, що заступає хворого о. Клавдія, швидко роздає вербу. Над людьми замиготіло безліч свіжих галузок. Хто вже дістав своє, витискається надвір і засвічує свічку. Одна, дві, десять, безліч горіючих свічок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свічками й чекають кінця вечірні. Обличчя кожного якесь натхненне. У темноті ночі воно ніби горить і світить... Всі рухаються. Малі. хлопчики біжать ззаду й б'ють один одного вербою. "Не я б'ю, верба б'є, Великдень за тиждень..."

Володько був також у церкві. Він стояв у тісноті на крилосі в товаристві Олега, Романа й інших своїх товаришів. Він | не належить до церковного хору, але став на крилос, бо в церкві нема місця. Крилос трохи підвищений, і він може дивитися понад голови народу.

Спереду церковий хор. Він сьогодні у повному зборі. Там Антін, там Ілько, там Володьків батько. Не дивлячись на старість, він все-таки заходив на крилос, бо любив співати. З дівчат там Настя, Одарка й Наталка... Ганка також у церкві, але вона тепер не ходить співати. Вона стоїть між дівчатами серед церкви.

Володько часом поглядає на Наталку. Так рідко її бачить і ще майже не говорив з нею. Хотів би затягнути її до читальні. Там готуються до нової вистави, і добре було б, щоб Наталка взяла в ній участь. Вона напевно могла б грати на сцені.

Вона стоїть спереду й співає. Обличчя її освітлене ясно сяйвом свічок, її очі блискучі, вії довгі й рівні. Володько бачить її у профіль. Йому хотілося б, щоб вона помітила його, але вона стоїть рівно, не оглядається, спокійна й зайнята співом.

Аж коли почали давати вербу, і всі заворушилися, вона також повернулась. До неї нахилилася Настя й щось їй шепнула. Наталка усміхнулася й кинула погляд туди, де стояв Володько. Це помітив також Олег. Він шепнув Володькові:

— Гарна дівчина. Ні?

Володько не знав, що сказати. Після промовив:

— Дуже хотів би дати їй одну ролю. Але вона не хоче...

— Дай їй. Затягни її до читальні. Обов'язково! — сказав Олег.

Потім всі почали виходити. На цвинтарі повно народу. Володько слідкував, куди піде Наталка. Хотів підійти до неї й заговорити, але як? Ось вона стала в гурті дівчат під дзвіницею. У кожної дівчини верба й свічка. Щось говорять, сміються. Наталка також сміється.

— Володьку,— каже Роман.— Зайдім до нас...

— Ні. Я мушу переговорити з дівчатами... А ти куди,

Олеже?

— Додому. Заходь. Будеш у читальні/

— Певно. До побачення! — Володько це говорив, але думав про інше. Він бачить, що до дівчат підходить Кіндрат і кожну б'є вербою. Хоче підійти до них також, але в той час чує удар верби.

— Не я б'ю, верба б'є... Це Ганка.

— Це ти? — здивовано питає. Ганка сміється.

— Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де буваєш? Давно тебе не бачила. Може б, мене провів...

— Добре,— каже він. Йому було приємно. Сердився сам на себе. Біля нього дівчина. Вона весела, вона сміється, вона щось його питає. Чому ж він не радіє з того? Чому не заговорить з нею як слід? Але він все-таки її проведе. "Не побачусь з нею",— промайнула тимчасом думка.

Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви "біля козака" натовп людей. Течія людей, що пливе поволі від церкви, тут роздвоюється. Одні йдуть направо, вниз, інші наліво. Ще інші зупиняються біля натовпу. Скрізь свічки, огники, тихий гамір. Ганка також несе свічку. Вона закриває її правою долонею, щоб не погасла.

Володько провів її аж додому. Тут біля перелазу прощається.

— Ти якийсь дивний,— казала Ганка.— Я не розумію... їй-Богу!

Володько не відповідав.

— Ви ходите туди? На гору? — казала далі Ганка.— Я знаю. Мені казала Одарка.

— Часом,— промовив Володько.— Ми тепер нікуди не ходимо. Часом заходили до Насті. Але рідко.

— Ну... — казала химерно Ганка... — Так добраніч... Твоя свічка погасла...

— Ха. Все одно не донесу. Добраніч!

Володько повернувся й пішов назад під гору. По дорозі зустрічав людей. Зустрів також Наталку. Вона йшла з Ільком. Свічка її горить.

— Здоров! Куди біжиш? — гукнув Ілько. Володько підійшов до них.

— Додому. А де твоя свічка?

— А твоя?

— Погасла. Зате як гарно горить у Наталки... Вийняв свою зім'яту свічку й засвітив її від Наталчиної. При тому глянув на неї. В той час надбіг Демид. Він вже минув свою хату, а куди йде, невідомо.

— Куди? — знову гукнув Ілько.

— Як хочеш — хода! — кинув на ходу Демид. Не зупинився.

Ілько, видно, зацікавився.

— Куди?

— Ходи, то побачиш! — казав далі Демид.

— Слух'!.. Чекай! — Ілько зірвався й побіг за Демидом.

— Куди, Ільку? — гукнула за ним Наталка, але він не відповів. Скоро зник у темноті.

— Знають вони, куди,— додала Наталка..— Через те так побігли.

— А вам шкода? — запитав Володько.

—Чого?

— Що він вас лишив.

— Хіба я дитина?

— О, ні... Але ви так завжди... з братом... Скрізь з братом...

— Не я з братом, а він зо мною... Боїться... — але тут вона осіклася.

— Чого боїться? — питав далі Володько.

— Ет,— кинула вона байдуже,— Не варто казати. Але чого ми стоїмо? Ходім.

— Провести вас? — питав Володько.

— Ви вже провели. Ні? Надокучить багато. У цих словах Володько щось відчув. В той час дмухнув вітер й свічки обох згасли.

— Ой! — крикнула Наталка.— Боже!

— Чого ви злякались?

— Це недобрий знак. Подивіться. Обидві свічки... Нараз... Ваша і моя.

— А ви вірите в забобони...

— Це не забобони. Я вірю. Це буде недобре.

— Не лякайте мене, Наталко. Я так хочу, щоб все було якнайкраще... Особливо тепер...

Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала. Йшли в долину. Володько казав:

— У церкві на вас дивився... Маєте гарний голос. Люблю слухати співи... Бувало у Дермані, ще малим, завжди ходив з матір'ю на вечірню... Там є монастир. В той час співав семінарський хор.

Відгуки про книгу Волинь - Самчук Улас (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: