Волинь - Самчук Улас
Демид також встав...
— Ех, Іван, Іван,— вирвалось у нього, й більше не казав нічого.
Володько дивився на дівчат. Тонка, білява Настя. Чорнява Одарка... Та й друга всміхнулись йому... Зупинив погляд на Наталці... Здається, глянула також на нього... А можливо, помилився... Був це такий короткий погляд. Ось вона вже знову пряде... Права її нога ритмічно наступає поніж прядки, а тонка тканина спідниці спадає майже додолу.
— Йду! — сказав несподівано Володько й швидко встав.
— Чого так спішите? — кинула Настя.
— Їх чекає... Не знаєш? — Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому посміхнулася.
— Дякую вам хоч за це,— відповів Володько.— Вперше почув від вас слова... Йду! А ви, дівчатка, все-таки не сумуйте. Ми тільки з хати вийдемо разом. Демид та Йон вернуться від першого перелазу. Не бійтесь. А ми з Антоном вже якось почимчикуєм самі... Так, Антоне?
— Істинно так! — потвердив той басом.
— Як хочете — знайдемо й для вас місце,— жартувала Настя.— Пустимо на піч. Мама посунуться...
— Ха-ха-ха!
— Смійтесь на здоров'я. Сміх вам на користь... А вже, здається, і півні кричать, І не хочеться їм спати... Добраніч! Не поминайте лихом!..
І парубки вийшли. Ніч. Чорна, вітряна ніч. Глибока навкруги тиша, тільки час до часу переспівуються півні.
Дійсно, від першого перелазу Йон і Демид десь зникли. Парубки таким не дивуються. Володько й Антін нічого не помітили й пішли собі вниз.
Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. "Невже Йон до неї?" — питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Ні, ні. Ніколи вона не зробить такого. Ніколи!
VII
Посередині села стоїть просторий, критий зеленою бляхою будинок. "З фронту" від дороги має він чотири вікна й двері. Крайнє, східне вікно загратоване. Двері подвійні. мальовані гнідою, вицвілою барвою. До них просто з вулиці ведуть зложені з кантястих, дубових брусів сходи. Над ними бляшана вивіска з написом: "Продаж вуткі і лікеруф — І. Габель". Літери криві, а крім того літера К в слові "вуткі" виглядає як Я, бо намальована навпаки. Збоку домальована пузата, подібна на десятикілову гирю, пляшка.
Ввесь цей будинок зо всіми своїми оздобами зветься "шкальня". Є це найкращий будинок у селі, бо виставила його ще царська влада. Не була це ані церковно-приходська школа, ані якась лічниця, через те виглядала по-людському. Продавали в нім добру, царську горілочку. За війни будинок спорожнів. "Шкаликів" не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав хтось у вікнах тахлі, бляха почала іржавіти. Після поселився там воєнний біженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними цукерками й різним іншим крамом. "За України" зробили з шкальні кооператив. Продавали сіль, юхт, мило, оселедці. "За большевиків кооператив пограбували. "За поляків" кооперативна управа сходилась на свої засідання, засідали здебільша до рана й розходились зо співами. Після кожного такого засідання кооператив опадав, мов вода після повені. Засідання тривали недовго. Перед роком відбулося останнє, перевибрали управу, замкнули кілька тузинів поіржавлених голок, п'ять наперстків, пляшечку колонської води, кілька пачок шевських цвяхів і "розщитали" крамаря. Після того будинок заглух. занімів. Знову почали зникати з вікон тахлі, посипався зо стін тинк, розринулись сходи. На дверях висіла велика колодка, а сільська громада щотижня сходилась і радилась, що з тим будинком робити. Тиждень за тижнем минав, а громада радилась. Колодка на дверях висіла далі, далі зникали тахлі, далі осипався тинк. В одному куті великої кімнати стояв закурений стіл, а в столі хоронились голки, пляшечка колонської води, шевські цвяхи, старі протоколи й зовсім добрий статут. Андрій Андрійович Рона перейняв на себе головування, ходив по своїх кімнатах і думав. Тяжкі були його думи. Хотілось йому ті іржаві голки, ту воду й ті цвяхи пустити якось "в хід". Але, не дивлячись на всі його старання, все те майно лежало непорушне, мов зачароване. Не було ні людей, ні грошей. "Стара управа" після славетної діяльності заслужено відпочивала, а нової не було де взяти.
Не везло Андрійові Андрійовичу, зате повезло громаді. Навесні минулого року прибув до села один чоловік. Мав расового, орлячого носа, просторого, від вуха до вуха, рота й завдатки на добре черево. Одягнений був у сірий, потертий піджак, полатане на колінах галіфе, взутий був у старі вояцькі черевики з вовняними панчохами, в які запускав "галіфе". Говорив він поспіхом, любив покпитися, бути цинічним, пускати в вічі туман, оповідати невдалі дотепи, з яких сміявся тільки сам та дядько, до хотів дістати "наборг" пляшку.
Всі довідались, що за якогось царя Гороха виступав він "на перших ролях" у малоросійській трупі Гаркавенка чи іншого Перерепенка. У нього закохувались самі графині, княгині та різні принцеси. Під час війни він з нашої планети зник і якось вигулькнув... аж в легіонах. Тут він завзято воював на всіх фронтах... В нагороду за це дістав концесію на "продаж вуткі і лікеруф". В цій фазі свого життєвого шляху прибув він до села під прізвищем Габеля. Знайшов собі грошовитого спільника... Ти — гроші, я — концесія; винайняв від селян "шкальню", найняв Семена, що привіз йому кілька скриньок "шкаликів", і на поличках старої монопольки знову виглядало по-царському. Габель радів, спільник також, раділи й селяни.
Габель погладжував спокійно черево й посміхався. Після витягнув з-під постелі скриньку з брудною білизною й, дивлячись на спільника, казав:
— Ну! У суд! Можеш у суд! Може, висудиш оце?
Спільник плюнув і поїхав, а Габель лишився. Через кілька днів Габель пішов до своєї "спулкі", позичив гроші, найняв Семена й на полицях шкальні знову з'явились шкалики. До нього йшли дядьки, молодиці. Несли гроші, кури, яйця. Габель жив собі в меншій кімнатці шкальні. Мав збиту з дощок постіль. На постелі лахміття й бебехи. Посередині кімнати на хистких ногах столик. На столику тютюн, яєшні скаралущі, бляшанка від сардинок, бараболина й різне сміття. Габель жив щасливо. По часі прибула до нього з Варшави Габелиха. Товстенька, добряча, з виглядом павіяна, пані. Очі мала зелені, глибоко вкладені. Лоб весь сховався під волоссям, барви попелу з сажею. Говорила на всіх мовах нараз, але що її ніхто не розумів, уважала за краще мовчати. І це було її найшляхетнішою рисою.
Щастю панства Габелів не було меж. Кожного вечора в них повно дядьків. Сидять на ліжку, на стільцях, "з-під поли" попивають "познанську", слухають Габеля й регочуть. Габель оповідає свої пригоди з грецькими принцесами в Одесі, свої хоробрі вчинки в легіонах. Перший був герой. Зате тепер, як тільки появиться де в місті чи в столиці, всі "грубі риби"... беруть його "на розхват". Біда та й годі. Зайде до одного, сердиться інший. Зайде до іншого, сердиться ще котрийсь.
А дядьки слухають і дивуються.
— О-о-о! Що не кажи! Це, куме, чоловік!
— Го-го! — піддержує інший.— Це сила! З таким краще не заривайся!
А щоб віддячитись Габелеві, вони також щось йому розкажуть. Про село, про останні новини.
— Щось там, ніби, отой... Матвіїв скубент... Читальню якусь, ніби,— починає Семен, не докінчує речення словами, а сплюваком.
— Еге! — підкидав трісочку Габель.— Хоче, бачте, вас вчити...
— Коли б ото узяв його та перегнув через коліно... та всипав двадцять п'ять... Пам'ятав би. Учитель знайшовся. Ге!
— Колись, бувало, за Миколки,— провадить друвий кум,— і не читали, і не вчили, а жили...
— Ще й як! — підхоплює сусід.— Пішов у ліс, заробив руб і хліба на місяць маєш... Сиди на печі та їж. А тепер. Е-е! Що й казать!..
— А де це вони ту читальню роблять? — між іншим докидає Габель.
— Е-е! Та хто зна! Десь там... — махає дядько рукою на захід.
— Не знаєте хіба? — з'являється більший знавець.— А у того... у Макаревого... Щовечора, кажуть, повно! Як оселедців... Там їх штаб... Ге!
Довгий зимовий вечір поволі собкає вперед. Дядьки попивають, слухають, курять. За дверима цієї кімнати спокійно стоїть пусткою інша, велика. Там схоронені знані голки, колонська вода й шевські цвяхи. А ще далі від півночі в кухні живе в наймах Томко. Це також дуже поважна в селі особа. Говорить часом з московська, має сварливу жінку, капелюх, краватку і є членом кооперативної управи під головуванням Андрія Андрійовича Рони.
Будинок під назвою "шкальня" жив собі дуже щасливо, але не довго. З заходу, десь звідти з-за школи, від Макарової хати, висунулась і з кожним днем наближалась велика загроза. Чесний, порядний будинок ніколи такого не сподівався. Багато років виконував він сумлінно свою, самим царем визначену роль й не чув за собою ніяких свідомих чи несвідомих гріхів. Але загроза була невмолима. Сунула неухильно, крок за кроком, вперед і, як тяжка Божа кара, повисла над будинком.
Одного вечора несподівано зайшов до Габеля Володько. Габель зрадів, розтягнув ще ширше свого рота, ніби разом з усмішкою бажав проковтнути й Володька.
— А-а-а! Моє поважання, моє поважання! — заспівав Габель.— Давно, Володимире Матвійовичу, не мав шани вас у себе бачити. Сідайте, сідайте! Ось тут краще... Дядьку, Трицю. Подайте мені отого стільця. Прошу! Сідайте... Чув, чув... А-а-а! Яка шкода, що моя Розочка від'їхала. А як вона грає! У-у-у! Як вона грає! Ні! Ех, минулося!.. І я колись грав, та ще й як. Бувало, як виведу тобі в "Наталочці" Петра — публіка мліє!
— А я до вас у справі,— сказав Володько.
— О-о-о! — витягнув наперед голову Габель.— Це мені тільки приємно. Дуже, дуже прошу. Буду радий вам послужити.
— Наші хлопці й сільський староста доручили мені передати вам оцей лист,— сказав Володько й передав Габелеві пописаний безліччю підписів листок. Габель почав читати.
— Ого! — сказав він і заклав ширшу нижню губу на верхню.— Листочок цей хтось мудрий складав, але вийшло немудро. Це звучить, як погроза. "Пропонуємо вам до трьох тижнів вичистити помешкання, у якому живете", й так далі... А знаєте ви, кому те помешкання належить? А чи знаєте, з ким я робив умову? А також, чи ви знаєте закони, як і коли вимовляється помешкання? "В разі невиконання нашого бажання будем змушені шукати більш радикальних засобів". О-о-о! Це вже зовсім-таки по-бандитськи, пробачте за слово. А що, коли я отак передам оце все до суду? Чи подумали ви над цим, шановний Володимире Матвійовичу?
— Можете передати його, куди хочете,— відповів Володько спокійно.— Хлопці всього села так бажають, а староста, як бачите, також.
