Волинь - Самчук Улас

Те село — то вже його хата. Він вже не тут, а там. Сьогодні у Никона, у малій читальні. Завтра у Сергія. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди відносить свої сили, своє тепло, свою молодість. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе ті хати — всі хати, всі ті люди, що в них. Любить їх. Любить серцем, кров'ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнівається — гнівається з сльозами болю в очах... Чому ви, і ми, і я... Чому ми такі? Сам себе питає, сто разів, двісті разів... Безліч. А питаючи, сам і відповідає... Відповідь звучить, мов оскарження,— мов присуд. Слухає її та й каже: так. Ми жили погано. Жити треба інакше. Я хочу інакше жити. Прошу мені не перешкоджати...

Поволі наближається Різдво. За кілька днів перед святом Володько поїхав до міста дещо купити. Взяв на продаж два міхи пшениці. Матвій завжди сам продавав пашню але тепер йому "якась колька влізла в ребра". Старий не чув себе добре.

— Ти б, Володьку, зробив це сам...

— Добре.

Вечором Володько вертався з міста. Їхав гренджолами. Була гарна санна дорога. Коні бігли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали парою, що двома струменями розсипалася перед їх варгами . Полоззя саней легко ховзалось по вчовганій дорозі. Часом траплялись затоки. Сани з розгону летіли вбік, вдарялись об твердий сніговий вал, але коні підхоплювали їх і відносили.

Навкруги безлюддя. Сонце зовсім ховалося, і останні його промені освічували верхи дубів діброви. Часом повівав вітер, хитав поволі дерева, ніби пробував свою силу. Кілька непорушних, мов велетенські пурпурові крижини, хмарин вперто стояло на заході й сонце ледве виривалось з них.

Мороз поволі міцнішає, щипає за ніс, вуха, щоки. На санях порожньо. В'язка соломи, опалка, мішки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками.

Біля Чугалів дорога йде вниз. На Трьох Кіпцях піднімається догори. Коні йдуть хода. Спереду йде якась жінка. Одягнута в чорне пальто з котиковим коміром. Тонка, висока... Хода рівна й швидка. У руках несе пакунок.

Володько її пізнав. Наталка. Нагнав її, придержав коні й привітався.

— Звідки йдете, Наталко?

— З міста,— відповіла коротко.

— Хотів би вас підвезти. Дозволите? — придержав коні.— Отут.— Розправив мішки біля себе.

— О-о! Дякую. Це буде добре.— Сіла, посміхнулася. Володько закрив їй дергою ноги.

Вйо! Коні рушили. Виїхали на рівне. Володько шарпнув віжками. Коні весело, рівно побігли. З-під копит відпадає на боки збитий сніг.

— Маєте гарні коні,— сказала Наталка. Дивилася, як їх хвилясті гриви маяли на бігу.

Уривна розмова. Коні, вечорниці, дівчата, хлопці. Хотілося сказати багато, але не виходило. Час біг швидко. Темніло. Назустріч біжить село, й перед ним Наталка встане. Володько притримує коні, але вони біжать. Невпинно біжать коні, час, село. Дороги розходяться. Володько натягнув віжки, і коні зупинилися.

— О, як вам дякую,— сказала вона. Володько вийняв з рукавиці теплу, тверду руку й простягнув їй.

— Будьте здорові. Можливо, побачимось? — проговорив. Вона трохи незграбно подала йому свою. Притримав її довше, ніж належало, аж вона поворушила пальцями. Пустив руку, посміхнувся, цвьогнув по конях батогом і швидко від'їхав. За хвилину сховався за пригорбком.

Який у Володька добрий настрій. Добре продав пшеницю. Добре їхалось. Чи змерз. Яке там змерз. Зовсім не змерз. Говорить з батьком, з матір'ю. Ось Василинці подарунок. Як добре, що якраз сьогодні згадав про ту стрічку. Невеличка, дешева стрічка, а скільки вона робить радості... І Володькові, а ще більше Василинці. Вона розгортає свою стрічку кілька разів.

— Правда, мамо, гарна?

— Ну, певно. Хороша стрічка. Певно, дорога... Володько тільки посміхається. Ну що ж... Іноді, буває, людина якраз щось добре зробить... Без цього не можна.

Володько ліг спати. Ні. Не спиться. Вона має чудові очі. Дивляться просто на нього. Обернеться на другий бік. І тут вони дивляться. Усмішка її також гарна. Хто б подумав, що одна усмішка може так гріти, так тішити, так підносити...

У цих роках скрізь настала зміна. Навіть Різдво вже не те. Колись було Різдво свято. По всьому світі, здавалось, є свято. Тепер ні. Тепер тільки люди святкують, а уряди так само, як завжди, урядують. У родині Матвія також є зміна. Так само варить Настя кутю, взвар, вареники. Так само пече. На Свят-Вечір родина так само сходиться до хати. Всі моляться... Але Володько вже не так тішиться. Хведот не такий цікавий. Вони вже виросли. Василинка, хоч мала, але надто поважна. Вона помагає матері, мов доросла.

І ще одна зміна настала у Матвієвій родині. За стіл до куті всі сідають, як і колись. Урочисто, поволі, побожно. Тільки тепер між Матвієм та Володьком одно місце порожнє. Ніхто там не сидить, хоча перед ним на столі стоїть тарілка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка. Зате на тарілці, перед порожнім місцем горить воскова свічка, її ставить і засвічує сам Матвій. Перед тим, ніж почати вечерю, всі встають і одну хвилину мовчки дивляться на свічку, її полум'я освічує кожне обличчя, покрите смутком. Всі знають, за кого горить та свічка. Його ім'я не висловлюють, але в серці кожного горить те ім'я так само, як полум'я свічки, і світить. Одним він був сином, іншим братом. Він пішов і не вернувся, але він не вмер. Він там десь витає в просторах рідної землі. Всі вірять, що він колись вернеться на тому саме великому, каштановому коні, на якому перед роками востаннє виїхав з батьківського подвір'я.

По хвилині мовчанки Матвій голосно, поволі, виразно говорить: "Отче наш, іже єси на небеси, да святиться ім'я Твоє, да прийде царство Твоє, да буде воля Твоя, яко на небеси, так і на землі..." По закінченню молитви всі хрестяться, сідають і поволі починають їсти. Тиша. Свічка горить. Обличчя у всіх поважні. Настя деякий час не їсть. Вона витирає чистим фартухом очі, але не може витерти. В них виступають все нові сльозини й поволі стікають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити урочистості, горнеться до неї і пошепки каже:

— То було за Україну... Не плачте, мамо...

Всі чують той шепіт. Володько дивиться на сестру. Йому хотілося б обняти її, поцілувати, але не відважується. Все-таки вони мужицькі діти, й пестощі їм не личать.

А надворі така сама, як завжди, ясна різдвяна ніч. Так само світить місяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують від місяця ласиці у вікні.

Скоро всі лягають спати. Завтра всі йдуть на всеночну. Зістанеться дома один Володько. Він би також пішов, але хтось мусить дома бути...

На другий день до Матвія приходить Катерина з Миколою. На столі з'являється пляшка, їдять, п'ють. Настрій підноситься. Микола рветься політикувати. Він все ще переконаний, що буде війна, що німець так не погодиться, що большевики попруть на Варшаву... В Україну він ще не вірить, бо в неї вірить Володько.

Матвій з ним не погоджується, бо взагалі не любить свого зятя. "Не з нашої кості, м'який і хлюстуватий..." Не хотів, щоб Катерина за нього виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. "Хай собі... Тепер всі те й роблять, що політикують... Але по-дурному... Коли треба було — мовчали..." Володько перечив батькові: "Хай хоч говорять. І це вже добре. Колись і того не було". Тут Матвій змовчував.

Над вечір Володько пішов до Левинських. На Різдво приїхав Олег. Роман знову розносився з випивкою. Має якесь там вино. Приїхав Лінкерт. Випити необхідно.

Володько не мав наміру входити в те товариство, але до нього прив'язався Роман, і той погодився. Пана Гліба не було дома. Він пішов відвідати учительку в Башківцях. Ключа від кімнати мала матушка.

Роман попросив Олега, щоб він дістав ключа. Олег дістав. Пішли до школи. Олег, Роман, Володько, Лінкерт і Саша. Сіли біля маленького столика. Випили. Над столиком на" цілий зріст портрет Шевченка. Саша довго на нього дивився, І після встав, взяв з ліжка простирало й завісив портрет.

— Нєчево єму на нас сматрєть,— проговорив задоволене. І Володько обурився. Деякий час не знав, як реагувати. "Встати й дати йому в морду",— думав. Ні. Зчиниться бійка, розголос, скандал для пана Гліба.

— Так. Йому нічого дивитись на таких людей,— проговорив Володько. Хотів бути спокійним, але не міг. Обличчя його вже горіло, очі блищали.

— Хахлацкій бог... В шубє і папахє,— казав далі Саша.— І Настаящій Пугачев,— додав.

Володько ледве втримався. Олег зірвався на ноги.

— Ви, Саша, не імєєтє права аскарблять маїх гастєй!

— Нє тваїх, а маїх! — перебив його Роман.

— Тим гірше,— перейшов Олег на українську мову.— Ти дозволяєш, щоб твоїх гостей ображали. Ви! Освічені!.. Рускіє!.. Фуй!

Саша зареготав.

— Чого, Олег, скачеш, як півник. Мені плювать на всі ваші етікети.

"Чого я тут? Чого я з ними?" — думав Володько.— "Геть звідсіль!" Він встав.

— Я відходжу! — проголосив він рішуче.

— Ні, Володьку! Почекай,— швидко казав Олег.— Не ми, а вони мусять відійти. Я дістав ключа... Саша його перебив:

— Хто? Ми? Ми відійдем? — при цьому відкинувсь на стільці й витягнув ноги.— Спробуй мене вигнати,— проговорив нахабно.

Лінкерт був цим заскочений і мовчав. Після він відійшов набік і почав низьким басом співати:

"Русь, і ти била прєкраснай,

А тєпєр гнійот твой труп..."

Це обурило Сашу.

— Пане Лінкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росії. Такою піснею ви її ображаєте.

Лінкерт витягнувся на весь довгий ріст, заложив руки до кишені й підступив до Саші.

— Пане Олександре Нуждін! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви ображаєте Росію. Так. Ви! Ви син полковника, ви скінчили середню школу, ви були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте мені за мого бувшого колегу Олександра Нуждіна,— При цьому він підійшов до Володька і церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лінкерт круто повернувся й також зробив крок. Роман кинувся між них, Володько та Олег лишилися збоку.

— Панове, панове! — кричав Роман.— Та лишіть! Годі! От знайшли!.. У мене нова пляшка!..

Саша й Лінкерт лишили бундючні, бойові постави й розійшлись. Виступив Володько.

— Я все-таки відходжу! — проговорив він швидко й без прощання вийшов. За ним вийшов Олег.

— Володьку! Куди йдеш? — кричав він навздогін.

— Хоч зо мною? — відповів Володько швидко й рішуче...

— Куди?

— Побачиш.

— Я йду, але в мене ключі.