Волинь - Самчук Улас
Я! Йон, що оцім кулаком зіб'ю з ніг озимка . А він прийшов. Як сміє?
— Бо ж чому ні. Село наше не святе.
— Брешеш! Святе! Не сміє ніхто до нього торкнутись чужий. Відколи воно на цьому клапті землі — ніхто не сміє у нього вступати без дозволу нашого. Звичай такий!
Наталка кинулась шукати Ілька. З'явився Ілько.
— Хто? Хто там розбивається? — кричав Ілько.
— Я! — захрипів з кута Йон.
— Ти, капустяна голово? Хочеш і мене до холери вмішати? — відповів Ілько.
Йон шарпнувся, мов опарений, і кинувся на Ілька. Але Володько затримав його. Взяв його за руки, зо всіх сил напружився і втримав.
— Йоне! Холеро! — сичав сапаючи Володько.— Тихо! Тобі боротись з биками. Дужий чорт.
— Не можу! Не можу! — хрипів розлючений Йон.— Серце моє не видержить. Трісне, як черепок. На мене нападають, по мені топчуться. А я що? Терпіти?
— Ні! Не терпіти. Чекай, Йоне! Ходім набік! По часі Йон все-таки скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп і відійшли. Іван, Наталка та Ілько зосталися на місці.
Починало сутеніти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сіє дощ. Йон з Володьком довго про щось говорили. Після навинувся до них Кіндрат.
— Кіндрате! Голубе сизий! Знайди оцьому харцизяці хоч кварту якої запіканки. Серце його палає образою, і треба гасити.
— Ходім,— сказав Кіндрат...
Зайшли знову до комори. Кіндрат знайшов півпляшки. Розлили й випили. Володько почав просторікувати.
— Не розумію,— казав,— чому ми одні з другими маємо увесь час, мов барани, товпитися. Тільки через те, що той з іншого села. Дурниця, хлопці! Сором! Там такі самі люди, як і ми. Битись. Розумію. Не мусимо бути, як ягнята. Але треба знати з ким битись і за що битись. Треба...
— А-а-ах! Кинь то! — перебив Володька Йон.— Ти мудрий, але й ми не хвости собачі. Іванові морду наб'ю і кінець!
— Але за що? — питав сердито Володько.
— Бо так хочу! Зрозумів? — і Йон поліз у глибоку кишеню штанів за махоркою. Вийняв і скрутив цигарку.— Маєш, Кіндрате, сірники? — кивнув головою на Кіндрата. Руками шукав по кишенях сірників, крива цигарка стирчала в зубах.
— На! — сказав Кіндрат і подав сірники.— Але ходім звідсіль. Батько не любить, коли в коморі курять.
Встали й вийшли. У хаті грали музики. Густою масою йшли всі до танцю. Душно. Володько знайшов Ганку й також пішов у танець. Ганка почала випитувати, що там було, чого кричав Йон, Володько відповідав виминаюче. В його голові вертілась якась думка. Ноги його танцювали, але ж очі й думка були десь інше. Вони виривалися від Володька, відділялись від нього, лишали його, летіли повільно над танцюючими людьми, вилітали у вікно і линули десь туди — далеко, дуже далеко у невідому, чудову країну. І аж по хвилі помітив, що з тими думками вітає також ще хтось... Хто? Придивився, прислухався... Ага! Знаю... Посміхнувся і труснув головою. Одночасно сильніше стиснув Ганку, так, ніби це була та, яку щойно бачив у своїх думках.
Йон також "гуляв", після ходив сюди й туди по хаті, по сінях, чіплявся до кількох дівок, спіткнувся на ногу, що йому підставив Антін, сунув його кулаком під' ребро, але більшого не зробив нічого. До Івана зовсім не підходив. А той весь час тримався Наталки, час від часу водив її в танець. Часом підходили до нього Ілько або Демид, щось говорили, сміялися... Дарка весь час також танцювала та кидала погляди на Йона. Всі знають, що вона кохає його, але це все одно, що кохати хмарину або вітер.
Час біг швидко. Коло дванадцятої підійшов до Володька Сергій.
— Не хотів би вже йти додому? — запитав Володька.
— Більше не маю чого тут стирчати,— сказав понуро Володько. Настрій його чогось зкапсів. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.
— А до нас не зайдеш? — сказала нарешті.
— Сьогодні ні. Втомився. Піду з Сергієм. А ти з Даркою... Після цього Володько й Сергій відійшли. Надворі чорна і глупа ніч. Мрячить дощ. З заходу повіває вітер. По всіх хатах вже сплять.
Йшли спочатку мовчки. Сергій ішов перед Володьком, чвакав чобітьми по грязюці, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тільки час від часу Володько уловлює обрис Сергієвої спини й чобіт. Перейшли перед хатою Никона, й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.
— Сергію? — промовив Володько.
— Чого,— озвався з темноти голос.
— А не знаєш, де подівся Никон? Його ж не було у Демида.
Сергій довгий час не відповідає. Дійшли до місця, де мають розійтися.
— Як хоч,— сказав Сергій,— зайди на хвилину до мене.
— А не буде пізно? — відповів Володько.
— Скажу тобі про Никона.
Хата Сергієва зараз за Никоновою. Вузенька, огороджена хворостяним плотом, вуличка веде до неї. Вправо садочок — тих кілька випадково втицьнутих деревин.
Звернули й пішли вуличкою.
— Ваші сплять... Ще побудимо,— сказав вже під вікнами Володько.
— Не графи... Не здивуються,— байдуже промовив Сергій і відчинив незамкнені двері сіней. Володько пішов за ним. Рипнули другі двері й тяжке, тепле повітря хати вдарило в обличчя Володька. Сергій черкнув сірником і, тримаючи його над головою, оглянув хату.
Батькова постіль порожня. На долівці розстелено куль соломи, на якій спить молодша Сергієва сестра Мотря, з своєю сусідською приятелькою. На лаві спить разом молодший Сергіїв брат Онисько. Він вкритий старою, витертою вояцькою шинелею.
Сергій засвітив лампу й одразу подався до печі. Відхилив посмалену затулу й дістав горщик з якоюсь стравою.
— Хоч їсти? — кинув байдуже Володькові.
— Е-е, лиши. Йду ж додому,— сказав той.
— Ні. Як хоч — бери он на миснику ложку і присідай. Володько відмовився. Сергій швидко їсть з горшка. Недивлячись на світло й гармидер, всі сплять глибоким сном. Володько оглядає хату. Нерівні, знайомі, трохи закурені стіни. Старі занедбані образи. На них кілька вилинялих ще від празника паперових квіток і кілька паперових барвистих рушників. Були й білі, але Сергіїв батько їх покурив. Після сповз очима на долівку. Сергій помітив його погляд.
— Хоч? — питає він.— Лягай ось скраю.— І тикнув ложкою на дівчат. Володько подивився на Сергія. Його обличчя було байдуже, трохи суворе і спокійне. Ні. Він це не жартує. Він каже це зовсім поважно.
— Ти мав говорити мені про Никона,— сказав Володько. Сергій не відповів, тільки все черпав ложкою в горшку і швидко жував. Була глибока мовчанка. Ось одна з дівчат заворушилася, щось пробурмотіла зі сну, й одно її коліно виглянуло з-під рядна.
Ніхто не звернув на це уваги. Сергій довго їв, а докінчивши сказав:
— Ну! Нарешті за цілий день трохи напхався. А тепер підем до клуні. Я там сплю.
Зняв з полиці електричного ліхтарика, згасив лампу, й обидва вийшли. Перейшли до клуні. У правому засторонку, на купі околоту Сергієва постіль. Рядно, зім'ята, без наволочки подушка й старий кожух. Сергій освітив свою постіль, після — тік. На току стоїть віз, збоку січкарня і кілька міхів з січкою.
— Сідай,— посвітив Сергій мішки й сам сів.— Вже, мабуть, пізно. Співають півні. Дощ, холєра, як найнявся... Не закуриш? — казав він.
— Ні. Хіба у клуні можна?
— Нічого. Я курю люльку. Понюхай, як пахне... Як Тараскова шапка... — тут, мабуть, Сергій криво посміхнувся.— Собака десь бреше. Певно, Кіндрат подався до Теклі.
— А батько ж де? — запитав Володько.
— На Угорську. Мабуть, напився й заночував. Теклю знаєш?
— Розуміється.
— До неї ціле село ходить. Цими днями хлопці витягнули від неї батька... А Никона. Знаєш? Забрала поліція... — спокійно сказав Сергій.
— Поліція? За що? — здивувався Володько.
— У тієї самої Теклі вкрали теличку... Вона твердить, що то Никон.
— А як ти думаєш? Може це бути?..
— Який там чорт! — перебив Володька Сергій вже сердито.— Теличку вкрав Никонів швагер, що також у Теклі ночував. Вони тільки всі на Никона, бо Никон не може терпіти того всього... Що там робиться, не дай Бог. Та Текля... Ти ж тільки подумай: мій батько — раз. Никонів швагер — два. Часом Кіндрат — три. А до тога всього скільки там хлопців кожної ночі попід вікнами. Ганьба! Мій батько есе до неї переносить. Я не можу через нього одружитися з Мокриною. На Никона вони тепер всі. Батько свідчить проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от і попав у злодії...
— Чому не може проти швагра? — запитав Волод&ко.
— Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали б. А в сестри його троє дітей... — Тут Сергій замовк. А по часі продовжував: — Я записався за свідка, що минулої ночі ходив разом з Никоном на вечорниці. Мушу свідчити... Ах, брате! Село наше темне, темне... Як ніч, як дерево... Тут праці треба. Тут треба страшної праці. Тут, брате, треба когось, що б не боявся всього того: бруду, розпусти, брехні, пияцтва. Я читав недавно, як один лікар лікував народ від холєри... Сам один серед безлічі трупів, де на кожному місці смерть, де кожне дихання смерть... А все-таки той не боявся. І тут треба такого. І от я тобі, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. І коли ти підеш — все залишиться, як було. Тисячі літ було так і знову так станеться. А не злякаєшся, пізнаєш нас і видержиш — ми врятовані. Нам треба тільки початку. Нас тільки рухнути треба... А далі вже піде... Коли б тільки не припинили...
— Оцього я й боюсь,— сказав Володько.— Я не піду тепер. Видержу. Я знаю, що треба робити. Але влада... Ми думаємо так, а там інакше...
— Але треба бодай почати,— понуро звучав Сергіїв голос.
— О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дроті... Ми маємо сили. Наші парубки золото. Подивись на них. Це сила, відвага, розум. Але що з того...
— Як не піднімемось тепер, не зробим цього скоро. Колись всі кидали село. Як тільки з'явився хто розумніший, одразу пішов у світ. А Росія була велика. Курко десь у Петрограді служив у банку. Мифоль Сорока у Владивостоці на залізниці. Федір був лісничим. Брат Йона у большевиків командує бригадою. Хто тут хотів сидіти? Хіба, коли б не ці відносини, ти тут залишився б? Ніколи. Та й я, напевно, знайшов би собі трохи краще місце на землі... Тепер всі до села вертаються. Федір он вже ставить хату. На його місце дали когось... із заходу. Викидають нас. Нікуди не приймають... Ну, куди йти? В бандити, хіба ні?
Сергій на хвильку замовк. Володько мовчав також.
— Це, брате, Волинь,— байдуже проговорив Володько. Серед пітьми й тиші ці слова прозвучали особливо.
