Волинь - Самчук Улас
А тобі що?
— Правильно! — хрипів від напруження Кіндрат. Йому вже й в горлі висохло, і випити він хотів, і закурити не мав чого. Але терпів, говорив, розмахував своїми довгими руками, хвилювався.
— А кому що до того, що між нами робиться? — кинув котрийсь між хлопцями.— Ми є ми, а інші хай собі по-своєму.
— Ех, там і говорили! — кинув ще Кіндрат, сідаючи коло столу. Всі звернули на нього очі.— А комендант! — добавив по хвилі... — Ні! — мотнув головою.— Не забуду! їй-бо не забуду! — А ще по короткій перерві додав: — А пісню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!
Решта хлопців не розуміли, що він там говорить, але розуміли, що коли вже Кіндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.
— Володьку! Співай! — кричав по часі Кіндрат і зірвався зо свого місця.— Співай!.. — І він сам затягнув хриплим, порваним голосом...
— Ні, Кіндрате! — говорив спокійно Володько.— Не тепер. Не тепер! Іншим разом.
Пізно вночі розійшлися. Володько пішов додому також. З ним ішов Антін. Говорили дорогою про різні речі, а коли мали біля Гершка розходитись, Антін сказав:
— За тобою сьогодні питала Ганка.
— Так? — проговорив Володько, розпрощався й пішов далі. Думав про Ганку, але одночасно пригадував собі ту, що зустрів на весіллі, її великі карі очі, її червоні уста... Не міг забути за них, але був утомлений, розбитий. Хотілося скорше дотягнутися до якогось свого місця, десь там схилитися, й заснути.
Прокинувся пізно. Соромно було ввійти до хати. Боявся, що зустріне батька, і не знав, що має йому сказати. Але батька не було ні в хаті, ні на подвір'ї, ані в полі. Ще раненько він від'їхав з Хведотом до млина. У хаті була сама мати, а Василинка була в школі.
— А де батько? — запитав Володько.
— До млина поїхав. Зовсім не було муки. Чекав, чекав, поки ти не прийдеш, і не дочекався. Поїхав з Хведотом. Вчора цілий день ходив по полю. Він нічого про тебе не згадує, але як дивиться. Як він дивиться... Боже, як він дивиться! Скільки-то він побігає по тих полях, по скибах. Скільки він пополітає там. Так все те любить, так страшно любить. Для нього то все, що є найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змінити? Вчора кажу; та посидь трохи дома. Чого бігаєш? Чого? Ось, каже, поля мої, як пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому їх передати, каже. Нащо ціле життя дерся, як той останній каторжник? Так страшно, сину, нарікав, що Господи.
— Що ж я можу зробити? Що я поможу? — сказав Володько.
— Що? Хіба не знаєш, що? Ти вже дорослий. Батько твій у твої роки женився. Земля є, господарство... Все маємо. А підросте Хведот, віддамо його в приймаки. А господаря треба. Він старий, а не так старий, як недужий. Ні одної здорової кісточки не має. Подивися, як він рано зводиться... Я ось також ледве руками ворушу. І я помічницю потребую... Василина? Що вона. Мале ще, дитина. Правда, рветься воно до всього, кидається на працю, але воно ж мале... Аж страх бере, коли воно набере оті повні відриська води й несе... А ти все ходиш, все ходиш... Ось десь там вийдеш, а мені вже й туркають у вуха: а він там. А він те робить. А він за тою бігає... Кажуть, он ти цілу ніч на весіллі гуляв та пив. Чи правда те? Та мені краще ніж у серце, ніж слухати про тебе таке.
Володько мовчки їв і слухав. Настя вичитувала своє горе, дивилась на сина благальним поглядом, а коли вже не мала більше слів, стулила щільно тонкі, сухі уста й чекала, що скаже він. Володько довго не знайшов слів для відповіді, І аж коли скінчив сніданок і мав відійти з хати, спокійно й байдуже промовив:
— Ні, мамо! Господарем я не буду.
— А чим будеш? — піднесла голос Настя.— Жебраком? Підеш у світ? Своє кинеш, а підеш тулятись по чужому? Що? А для кого то батько ціле життя тягнув, як віл? Для кого?
— Не знаю, для кого. Для мене ні. Я того не потребую. Піду у світ, знайду для себе роботу.
Ці слова вдарили Настю, мов грім. Не знала, що сказати, й безнадійно стояла, опершись на комин. Володькові стало її шкода. Підступив до неї.
— Мамо, Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають своє, я своє. Я не хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мої діди. Не хочу. Хочу жити краще. Не хочу сіяти й орати. Хочу щось інше робити. Не хочу заграбатись тут на трьох десятинах і починати каторгу спочатку...
— А що будеш, дитино, робити? Куди підеш?
— Щось буду. Знайду місце. Світ великий. Піду до міста.
— Але всі панами не можуть бути. Хтось мусить і свині пасти.
— Для свиней є свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.
Після того Володько вийшов надвір. Не знав, за що взятись. Все, на що падав його погляд, здавалось йому чужим. Обійшов ціле подвір'я. Ось дровітня. Купа грабових полін. Одно з них, сучкувате й раз коло разу порубане, лежить на землі. На ньому рубають дрова, й через те воно порубане й через те майже наполовину вгрузле в землю. Ось і сокира стоїть сперта на поліно. Володько пізнав ту сокиру. О, вона знайома йому. Це стара, давня батькова сокира. Ось як її старе, вичовгане долонею топорище. Воно аж жовте, здається, вигризене. Це вичовгали його батькові руки, батькові мозолі. Скільки разів тримали вони його, скільки разів махнули цією тяжечою, старою сокирою...
Після Володько поклав сокиру на її місце, але вже, куди не подивився, скрізь щось побачив, чого раніше майже не зауважував, а що тепер само лізло у вічі. Скрізь щось з батькового знаряддя. Все таке ж, як сокира, старе, тяжке й вичовгане. Он під стріхою свининця кілька старих кіс. Деякі вже давно стирчать там, ніхто їх не вживає більше, але вони все-таки зберігаються. Хто зна, відколи вже вони існують на цьому світі. У деяких навіть повідпадали кульки. У тих, що кульки ще держаться, вони також повичовгувані, як те топорище. Старі батьківські речі.
Он під брамою стоїть перевернутий плуг. Старі, почорнілі, залізні чепіги, старий дерев'яний граділь, старі коліщата. Ручки чепіг так само повичовгувані та ледве держаться на своїх місцях. І плуг старий, ще з тих часів, коли Володько бігав по полях і лугах Лебедщини. Перемінили тільки кілька разів плиту, леміш, а плуг все служив без зміни. І тут, і там... Куди не глянеш... Ось дильована клуня. Кожний диль вирізаний чи обтесаний батьковими руками. Частокіл, живопліт, садок. Чепурні, яблуньки стоять рядочком і скидають решту зіржавілого листя. Хто їх приніс сюди? Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив'язував їх до кілків, щоб не вихитав вітер? Хто обчищав, обкопував, підливав? Він. Батько. Батько все ніс на своїх плечах, все тягнув своїми руками, все обійшов своїми ногами. Цілі роки, десятки років, півстоліття. Тягнув, рвав, тремтів над кожним зерном. А чи для себе?
Ні. Це не для себе робив. Сам він не має нічого й не потребує нічого. Он його кут у клуні. Оберемок соломи, тверда, напхана сіном подущина й старий кожух. Тут, коли приходить ніч, складає на відпочинок свої кості. Не любить м'якого, вигідного. Сам твердий, ціле життя мав тверде, через те й голову на твердому любив схиляти. Так і дітям казав...
Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять старі батькові одяги. Ватовий піджак з рукавами, що приняли форму батькових рук. Такі самі штани... Ось і стара, порепана, зсохла батькова попруга. Володько добре тямить її. Багато років минуло, попруга зсохлась, порепалась, але Володько пам'ятає її ще з часів, коли була нова, тверда й гнучка. Пам'ятає, як свою сувору, тверду вчительку. Взяв у руки, потримав... Бідна, стара попруга! Ніхто вже не користується твоєю силою. Стара батькова попруга...
Після Володько змінив на постелі солому. Викидав збиту мерву, а приніс і настелив свіжої. Витряс рядно, кожуха. Напхав до подушки м'якого, свіжого сіна. Все поклав на своєму місці... Після дивився, що б міг ще зробити батькові. Але нічого зробити не міг. Так, ніби батько навмисне не хотів від нього нічого. Все, здається, казало йому: бери! Бери ось ціпа, молоти. Машина он стоїть. Бери її, це твоє. Садок, поля. Бери! Твоє це... Твоє, Володьку! Все аж руки до нього простягає, просить. Ні, ні! Володько не чує того голосу, а хоч чує, закриває вуха. Не хочу, не можу. У всьому чує дух батька, дух дідів. На всьому лежить їх знак. Довгі, довгі покоління, що відходять у безвість минулого... Безславні, страшні роди й покоління. Рабство, рабство й рабство... Коса, серп і рало. Нагнута вічно спина й схилена голова. Праця, піт і смерть у муках. Німа безмовність, страх перед всім. Безправність, погорда, сваволя. О, ви мої далекі покоління! О, ви батьки й діди мої! Ви всі тут коло мене. Бачу вас і чую ваші скарги, болі. Чую ваш біль і ваші скорботи. Беру їх на себе й піду з ними на суд, але тут вже не зостанусь... Прощайте! Не кличте мене даремно! Прощайте навік! Ні, ні! Не кричіть! Не послухаю!
Володько вийшов у поле й пішов межею до Угорщини. Вітер віяв, сяло сонце, синіло небо. Розлягався синій, далекий простір. Гаї й ліси облиті золотом. Поля, мов озера топленого заліза. Купаються у них листочки, скиба, мов хвиля біжить кудись. Вітер дзвенить, мов дика струна. Тисяча осінніх скрипок там і тут виграють. Обертається все навкруги, коло сонця, коло Володька, коло батьківського грунту, що стелиться ось під ногами, мов покірний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, ріж його, бери його! Мовчатиме в німій покорі... Ах, ви лани мої! Ах, ви мої болючі! Це ви вмовляли моїх дідів бути такими. Це ви, лани мої! Ану пройдуся ще по вас уздовж і поперек. Хочу, щоб кроки мої відчули. Може, відчуєте те, що йде за мною... Га? Армія йде там, військо велике! Вгинайтесь і тремтіть, лани! Майте, мов прапор бойовий! Ви — золото моє, ви — небо моє високе!
Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо межами. Ось рівна, поскороджена рілля. На ній видно ще широкі батькові сліди. Оглянув їх, зміряв оком, хотів сам по них ступати, але сліди скоро стратились. Ні. Далі треба йти по-своєму. Далі тратиться батькова стежка. В цей час щось в собі відчув. Щось поворушилось в його душі й забриніло. Почув в собі силу велику. Здавалось, у нього виросли крила — широкі, довгі крила — і ось він махне ними, підніметься над полем... Все вище й вище летітиме над своїми полями, над своїми межами, над долинами та лісами, над борами та гаями...
