Волинь - Самчук Улас

Що, ми вмирати мусимо, чи що?

— Но, но! Що це ти того... Не дівка ж... — говорив спокійно Сергій.— Сідай, сідай. Лий, Никоне! Дай-бо-здоров'я! Ще одну! Одразу по дві. Загрітись треба.

Володько випив одразу дві шклянки, сильно крякнув і почав швидко закушувати салом з часником.

— Молодець! — заревів знов Кіндрат.— Знаю, що маю діло з чоловіком. Лий, Никоне! Дядько Тараско чекають...

Але Тараско не чекав. Він вже сам наливав собі повну шклянку, виливав її спокійно в широкий, зарослий дикою рослинністю рот і наливав другу. Після ставив спокійно пляшку й так само спокійно закушував. По часі тільки буркнув:

— Е-е-е! Чарка, варкою. А все-таки не та... І самогон був ліпший.

Після випили Сергій, Кіндрат і Никон. На Кіндраті пляшка спорожніла, але зараз же з'явилася знову повна. Кіндрат взяв її, стукнув дном об ліву долоню, і корок полетів між образи. Володько одразу почав п'яніти. Робилося тепло, настрій піднімався, язик ворушився й хотілось говорити.

— Ну! Чорт з вами! П'ю! — почав голосно,— Але завтра всі до Крем'янця.

— А що там? — пробурчав Тараско.— Ярмарок? Як буде могорич, то й я піду.

— Підем! — рішуче викрикнув Кіндрат.— Буде там віче! Козак заявив — хто піде, попаде до жандарів, але ми раз і на козака плюємо! Ось вип'ємо, а після на весілля. Гей, козаки! Хто не п'є, не наш брат!

— Правду, Кіндрате, кажеш! — ожив Тараско.— Ех! Це як колись було. За Миколки! Я ще тоді чувсь молодим. До Антоновець, бувало, підеш, а там корчма над шляхом стояла. Блатваки туди заглядали. Часом п'ять коней за ніч спустять! Грошей було! Ех, було! Що тоді бракувало чоловікові? Нема грошей, пішов у ліс, проробив день, і руб в кишені. П'ять пляшок є — не пий, а купайся! От були часи!

— Да! — хрипів Кіндрат.— Дураки були, що революцію робили. Цар був все-таки наш брат. Ні? Кажуть, дурак був, але всьо-таки человек. А це саме главне. Водка була, хліб був, сало було! Якого чорта ще хотіли? Слабода! Вот тепер маєм слабоду!..

— Но, но! Досить там. Весілля втече... — казав Сергій.

— Не так весілля, як Мокрина. То ти йди. Нам і тут добре,— перечив Тараско.

— Ні! — озвався Никон.— Хто як хто, а я не опущу весілля. Йдеш, Кіндрате?

— Кіндрат не ваш брат. Коли Кіндрат ходив по весіллях, ти ще на припічку кашу їв,— додав Тараско.

— Нічого, Тараску! — встав і зазначив Кіндрат.— Тут ще маєте, пийте, а наше діло парубоцьке. Підем, хлопці!

Зібрались і вийшли на двір. Ніч була темна. На дорозі ще не висохла грязюка. З високого неба миготять зорі. З другого боку долини доноситься виразно гра музик. Реве труба, квилить дрібно кларнет, бубонить бубон.

Володько був п'яний. Хотілось співати, кричати, бігти. Затягнув якусь пісню. Хлопці підхопили її, взялися попідруки та, не оминаючи болота, пішли хитаючись вниз.

"Ой, там зібра-а-а-а-лась бідна голота

До-о коршми гулять!"

— виспівує Володько. За ним реве Кіндрат, Никон, Сергій. Йдуть поволі, часу мають досить. Дійшли в долину, перейшли річку, влізли порядно в болото. Кіндрат лаявся. Далі йшли під гору. Музики все гучніше грали. Почали попадатися люди. Ось коло перелазу парубок з дівкою стоять. Поприлипали одно до другого й стовбичать хто зна як довго. Товариство пройшло коло них, навіть не глянувши.

На подвір'ї, де було весілля, повно людей. Стоять підводи, бігають і кричать парубки. Володько й товариство одразу подалися на тік, де танцюють. Протиснулися через юрбу дівок, Володько загорнув котрусь і пішов ходором.

Дівчина не знала спочатку, з ким танцює, але поглянула й здивувалась. Ніхто не сподівався бачити Володька на весіллі. Всі дивляться й очам не вірять. Всі знають його, Матвієвого сина, але ще ніхто не бачив його на весіллю. А гуляти вміє. Добре танцює. Що б сказав Матвій, коли б побачив сина-гуляку? Що б? Нічого б не сказав. Сам був молодий і сам гуляв. Ні?

Коли скінчився танець, до Володька підійшли хлопці. Десь взявся Антін і так приязно положив свою руку на Володькове плече, що те мало не відкололось. Але Володько не моргнув й бровою.

— Де в лиха взявся тут? — запитав.

— А що? Хіба тільки вам тут місце? — відповів хвацько Володько.

— Так! Правильно! — загуло кілька голосів. Ось і Ілько з Демидом. Обидва недавно з Торуня вернулись, в гарматниках були, ще навіть рогатих шапок не змінили. Ходили між дівками, перебирали їх та співали то-рунські "Гусі-сюсі...". Здорові козарлюги... Володько звернувся до них:

— А, чорти! Як там йде?

— Йде! — кинув Ілько.

— Мелеться! — додав Демид і почав говорити по-торунському...

— Ой, щось не розумію тебе!! — сказав Володько.— Не розумію по-панськему. Кажи вже краще по-мужицькому. А може, хлопці, затягнем що? Знаєте "Ой, на горі"?

— Тягни! — крикнув Антін і, не чекаючи поки хто зачне, затягнув сильним, сирим басом. "0-о-ой, на г-о-о-рі там женці жнуть!" — протягнув він два рази, а решта підхопили:

"А попід горою, яром долиною,

Козаки йдуть!

Гей, долиною, гей, широкою

Козаки йдуть!"

Всі, що були, парубки прилучилися до співаків. Пісня гриміла на ціле село. Сильні парубоцькі груди напиналися як могли. Володько брав першого тенора й виводив його десь під самі зорі...

У хаті йшов перепій.

— Тихо в ліс! — кричав сват.— Послухайте, люди добрі, що то буде за мова! Десь тут має бути пані молодої й пана молодого тітка, Олена! Живе близько, перелаз низький, скрипучі ворота й рябий собака! Молода, сто літ живе й хліб жує... За чужими сватами бігає, свого чоловіка частує макогоном. Гарна, мов писанка! Моторна, говоруха-лепетуха, тоненька, що поки навколо обійдеш, цигарку викуриш. Обсилає її пан молодий і пані молода подарунком дорогим, шовком і золотом. Хай підходить, за себе промовить, нам покажеться! А ні, то віддам на запорожців! — викрикує слово високо й голосно.

Хлопці всі як один уривають пісню і ревуть: — Г-у-у-у! Двері й вікна хати відчинені. Там повно людей. Понад головами видно дві лампи, оздоблені рушниками образи й руку свата, що високо над головою тримає тарілку з подарунком.

Брязнули знову музики. Хлопці пішли в танець, а Володько також. Перш-ліпшу піймав й закрутився. Сергій і Никон десь зникли між людьми. Сергій все одно не танцює, а йшов він на весілля тільки, щоб побачитись з Мокриною.

Кіндрата також не видно. Він завжди тримається там, де попивають. Ось він якимсь чином "за стіл" втесався, сидить спиною до дверей і, обнявшись з жінкою свого кума Малая, уминає смажену капусту. А Малай — підвідчик з підбитим правим оком, сидить за столом коло мисника й також їсть. Піт ллється йому з чола. Їхали з церкви й на звороті коло Тараска віз пішов шкереберть, а дівчата висипались у грязюку. Сам Малай мало ока не стратив...

Після танцю вийшла з хати якась сваха, знайшла Володька й потягнула також "за стіл". Трохи соромився, але йшов. За столом молода, коло неї... Ганка. Це вона шепнула молодій, а та покликала Самійлиху, і Володько опинився коло Кіндрата.

— О-о-о!

— О-о-о!

— Здоров! Як маєш? Дивись, яка кума! Як ягода! — показував Кіндрат свою сусідку.— Сідай з другого боку!

— Володьку! — гукнула з покуття Ганка. Володько кинув на неї погляд, посміхнувся, але Кіндрат вже підносив йому під самий ніс налиту чарку.

— За здоров'я моєї куми! — ревнув Кіндрат.

— За здоров'я пана молодого й пані молодої,— сказав Володько й вихилив чарку.

— А куму минув?

— Ви! Кручений куме! — червоніла, ніяковіла й відбивалася кулаками Малаїха. Сама гарна, повновида, з високими, сильними грудьми.

— Що? Кепська кума? — шепче з другого боку поза спиною куми Кіндрат до Володька.

— Кума двадцять п'ять,— відповідає Володько, заїдаючи капустою. Та чує, їй приємно й вона голосно сміється.

— Ви-но не того,— звертається вона півзворотом до Володька.— У мене там чоловік ззаду...

Володько обтер уста й потиху заспівав їй на вухо:

"Набік, хлопці, набік,

Бо чорт мужа несе!"

Кума голосно засміялася. Кіндрат також. Ганка подивилася на Володька, почервоніла й прикусила нижню губу. Молода й молодий спокійно, як личить у таку годину, сиділи, нічого не їли, дивилися на гостей і тільки час від часу когось зблизька припрошували:

— А заживіть, тіточко! А попробуйте! Свату! А ви чого ложку відложили? Ану, ще трошечки!

— Їж, брате! їж! — ревів через куму Кіндрат.— Всякоє даяніє благо і всяк дар совершен звише! А через те їж. А де чарка? Е-е, щось воно...

"Гей, хто п'є, тому наливайте!

Хто не п'є, тому не давайте!"

— заспівав Кіндрат. Йому допоміг Володько. За плечима вирувало, як у кітлі, сват все обсилав. На дворі співали хлопці, у хаті молодиці. Скоро мають відводити молоду до комори й переодягати. Кіндрат почав закидати їй натяки.

— Ей, ей! Не садиться нашій молодій! Комора тягне. А ти, Сидір, чого надувся? Злякався? Не бійся. Попроси мене, все обтяпаю!

Володько випив ще кілька чарок. У голові стуманіло. Стіл починає підніматись, стеля також. Кіндрат по часі виліз і десь зник. Володько зістався з його кумою. Вона була зовсім привітлива, ближче підсунулась, говорила, підспівувала, підливала горілки. Ось рука її під столом доторкнулася до Володькової руки, але він одразу свою вийняв і, ніби нічого не помічаючи, почав співати веселої. Кума плеще в долоні й виспівує:

"Сидоруньо грушки тряс,

Маланя збирала,

А Маланя не йшла заміж,

Сидора чекала..."

— Гоп, г-о-о-о весілля! — кричав щосили за плечима сват. Володько не міг більше видержати за столом. Йому все підливали горілки й силували пити. У голові й так шуміло, хотів вирватись і тікати.

Коли заграли музики, викрикнув:

— Ех, в танець! Підем, Ганко!

— Почекайте! — кинула вона йому через стіл, хоч це не належалось. — Після!

Вона мусила досидіти, поки молоду не поведуть до комори. Володько залишив куму, виліз і мало не через голови потягнувся до сіней. За ним потягнулась і Малаїха. Ось він вже на дворі. На току грають. Взяв Малаїху й пішов в танець.

Танцював, мов скажений. Ноги ходили самі, був легкий...

Носив Малаїху навколо себе, що та ледве встигала за ним. Тільки спідниця її розвівалась.

— Поля! Поля! — гукав Володько.— Гей, поля! Танець все збільшувався. Парубки не хотіли відстати від Володька й гнались, мов вихори. Піт заливає їх, дівчата вже кричать, але хто на це зважає. Весілля! Поля! Гуляй душа без кунтуша!

І коли скінчився танець, Володько почув спрагу.

— Ей, дівчата! Котра подасть води! Зацілую! Не встиг оглянутися, як вже котрась подавала йому кварту з водою.