Волинь - Самчук Улас
Не розуміла його.— У нас, знаєте, просто: прийшов, обняв, вщипнув. Захотів, поцілував... Що хотів, сказав. Ми ж не панянки... Пужалуста, пужалуста... Ми вам не пужалуста. Прості дівчата. Що на думці, те й на язиці, і так добре. Менше брехні...
У клуні знову почали грати, але ні Володько, ні Ганка не квапились туди йти. За плечима лоскотав холод. Ніч темна, мов вугіль, але та темнота сьогодні приємна й чарівна. Такі ночі не трапляються часто. Такі свої, довірливі... Тримаєш руки тієї істоти з двома довгими русявими косами, синіми очима, з тонким гнучким станом і, хоч її не бачиш, але чуєш кожним нервом, віддихом. Чарівна темнота пливе навколо тебе, а ти тримаєш чиїсь руки й думаєш якраз так, як часом марив в ті найкращі, найяскравіші дні молодості. Так. Це "вона". Вона і є. Близька, доступна, пружна, мов тятива, й п'янка, мов добре вино. Таку тільки бачиш у снах; у мріях, а тут вона на яві... Тут вона в твоїх руках — та величезна дорогоцінність, що тільки молодості дається зовсім даром.
А Ганка оповідає далі. Оповідає про себе, про своїх приятельок, про досвітки, що там роблять, що говорять. Вона бажає розповісти йому всі дні й години свого цілого дівоцтва, щоб він знав її і більше не боявся. Час все йде поволі, ніч відходить все далі й далі. У клуні грала музика, то знову вмовкала. Люди входили, виходили, танцювали, бавилися...
І от Ганка,здається, сказала все. Володько знає, хто до кого залицяється, хто за ким плаче, хто сміється...
— Ах, як гарно було там! — завершує свою думку Ганка. Під "там" вона розуміє сцену, декорації, співи.— Так би й я хотіла жити. Я плакала разом з Оленою.
Володько посміхається. Він розуміє її та її плач. Це не плач, а радість. Але треба все-таки розходитись.
— Ну,— каже нарешті Володько, потягнувши Ганку за руки,— підемо. Там нас чекають.
Вона погоджується, але ставить умову:
— Прийдете до нас? Направду? Дурите! Не вірю! Ну, побачимо.
Розійшлися. Володько спішить на сцену. Тут уже розходяться, прощаються з Володьком. Женя жартівливо йому погрожує. Габель забирає свою Розочку, хоч це не до вподоби Романові.
Володько почав розплачуватись. Заплатив Яковові. Той не спав цілу ніч, все навкруги обійстя бігав та відганяв напасників. Дістав за своє. Після підійшли музики й просять "на дві пляшки" для кожного. Подивився на них сердито, але розплатився.
— Йдіть! Пийте!
— Підем,— сказав "бідний чоловік" Симон.— Може, й ви з нами?
— Йдіть самі. Я не п'ю. Потребуємо ось на "Просвіту"...
— То знаєте... "Просвіта" "Просвітою", але наш брат мусить зайти до Габеля. Такий, бачте, закон.
— Дурний закон. Розстріляти його варто.
— Но... Не ми його встановляли, не ми й будем розстрілювати... — завершив Симон.
Після підійшов до Володька Антін і говорить потиху:
— Там он чекають хлопці. Знаєш... Вони стільки для тебе попрацювали. Дай їм. На другий раз ще підуть. Хоч "по пляшці" дай.
Володько не стримався:
— Для мене? Працювали? Хіба то для мене. На, дай їм! Хай п'ють... Чорт з ними. Але працювали вони не для мене.
— Ну... — затупцяв Антін.— Хто там буде розбирати, для кого... Що виробили, то виробили. На чарку стане...
"Говори з кобилою отченаш,— думав Володько.— А це ж найповажніший парубок..."
Володько нарешті розплатився зо всіма, а решту сховав на "Просвіту". П'ятдесят тисяч зісталось, і то добре. Розпрощався з Олегом і Сергієм і пішов сам додому. На вечірці були Василина й Хведот, але ті вже, мабуть, давно сплять дома. Ніч уже минає. Ось на сході починає ясніти... Володько ледве ступає. Втома, враження, плани на будуче навантажили його тягарами, а він несе все, мов добрий бендюжник. Ноги ступають по землі, а вона, здається, гнеться від його тягару. Але він йде, все йде, все ступає туди на схід, назустріч сонцю... Перебирав у думці всі вражіння, посміхався не раз, зупинявся і, здавалось, з кимсь говорив. Може, з'явилася перед ним синьоока Гануся, може, весела Женя, можливо, згадав ті слова, що чув сьогодні...
Але все те разом — добре. Тепер, здається, зрушилось, тільки треба впертості й бажання. Коли дійшов до свого хутора, зупинився й ще раз глянув на село. Добраніч. Підем відпочивати. На перший раз досить. Завтра встанемо й будем рухатись далі...
III
Ані Матвій, ані Настя не були на виставі. Досить того, що й так ціла родина там. Не можуть отак батько й мати геть з дітьми забратися, зоставити господарство на волю Божу і піти на фіглі-міглі дивитись. На Володька Матвій махнув рукою... Все одно не буде з нього господаря... Даремна річ. Ціле життя сам на ниві своїй дерся, і на старість, видно, приходиться самому товктися. Нема мені зміни, хіба в домовині, думав старий. Росли діти, думав про них, з-під землі рвав — думав, господарі будуть. А тут... Той пішов і не вернувся. Той все марить Бозна-що, все думає, все невдоволений. Йому бач вже тісно стало на своїй скибі, йому бач заманулося в світ. Хоче, мовляв, все бачити йвсе знати... Не буде з нього толку для господарства,— закінчує старий свою думку.
І коли Володько вернувся над ранок з вистави, коли ліг і заснув кам'яним сном, Матвій тільки підійшов до його постелі, подивився, побачив його втомлене, виснажене обличчя й не сказав ні одного слова. Треба йти в поле й заорати конюшинисько, але не будив його. Сказав Хведотові:
— Слухай! Покорми коні, поки худобу виженеш...
— А Володько чому не встає,— відгризнувся Хведот. Він мусить тепер за Василину худобу на цілий день пасти та ще й дома працювати.
— Володько,— похмуро муркнув старий.— Володько вже не наш...
Після Матвій виволік плуга, підмазав коліщата теліжки, прикрутив міцніше плиту й причепив шлеї. Конюшинисько треба орати глибоко. Мусить все бути на місці.
Випив кварту свіжого з житнім хлібом молока й пішов. Настя все бігала, потиху гуторила, скаржилася на Володька, але Матвій не промовив ні одного слова. Забрав коні, плуга й пішов у поле.
День видався ні добрий, ні поганий. По небу пливуть великі, мов гори, хмарини. Поміж ними прорветься десь шмат синього неба, часом і сонце на хвилину блисне, щоб кинуть на землю кілька тих байдужих променів.
Вітер віє з-над угорської долини. Ліс приспішено скидає свою оздобу. Жовті, ніби воскові, листочки відриваються від своїх галузок і летять Бозна-куди. В поле, на долину... Летять, летять, тріпочуться в повітрі, опадають, то знову підносяться, ніби бавляться чи змагаються з своєю долею. Деякі залітають дуже далеко, геть аж до Матвієвого конюшиниська.
А Матвій зайняв загін від Ет-тоєвої межі й пішов. Плита глибоко зарилася в тверде, проросле міцним корінням конюшинисько. Коні напружилися й потягнули. Груба скиба вивертається, аж коріння тріщить, і кладеться як попало на другий бік. Матвій цупко тримає чепіги, поцмокує на коні, час від часу підгонить їх посвистом батога й ступає за плугом.
Треба на зиму обернути це поле. За два літа, коли його не оралось, завелося у ньому досить різної черви. Треба вивернуть, щоб мороз покінчив з тим усім. На весну можна ярицю посіяти або овес. На конюшиниську поросте все. Вилежалась земля, та й конюшина сама додає сили...
Від дороги ген аж туди на горбок тягнеться борозна. Налетіли галки, ворони, шпаки. Скачуть борозною, по скибі, вибирають з землі борозняків, б'ються... Надійде Матвій, птахи зірвуться, облетять дугою й знову осядуть. А хитриш з них лишають гурт і йдуть борозною за Матвієм.
Он по дорозі хтось іде.
— Дай Боже здоров'я, дядьку Матвію! — гукає подорожній. Це Карпо з Дебрі.
— Боже поможи!
Матвій на хвилинку зупиняється.
— Спаси-Біг! — відповідає. Голос його вже досить втомлений й нерівний.
— Добре ореться? — питає Карпо.
— Е! Не дуже. Тверде.
— Що будете на ньому сіяти?
— Картоплю, думаю, посаджу на зарік.
— Але тре буде вироби...
— Та певно. Ось виорю, за зиму вимерзне, підвезеться трошки гною. На весну ще раз переверну та роздеру трояном, і буде...
— Досить праці з тим...
— Що ж. Без праці нема нічого. Життя.
Карпо вже зупинився й хотів би погуторити. Він постояв би з приємністю, вийняв би папірка, закурив би. Після, уважно спльовуючи, розповідав би докладно про погоду, про те, яка то була торішня осінь, а яка тепер, про те, що пашня трошки ніби подорожчала, що "проклятюща марка" все падає і падає... Ось скоро добрі гроші були, а тепер сміття, що гидко в руку взяти... При цьому не оминув би "правлєніє" й "чортових панів"...
Але Матвій не виявляє наміру стояти й галакати отак на пусто. Робота сама не зробиться. Треба орати. Обертається, жене коні й решту слів вже на ходу відповідає Карпові. Нема на гутірки часу, нема...
Матвій краще ось обдумає своє. Не можна випустити з рук господарство, коли нема кому перейняти його. Старий не старий, слабий не слабий — тягни й все. Ось хату нову, аж кричить, ставити треба. Тулиться чоловік в отій норі вже стільки літ, нема де навіть кості протягнути. Вже дерева нібито навозив і цеглу вже замовив. Ось тільки прийде санна дорога, треба буде перевезти. Не можна опускати рук... Треба тягнути, коли Бог хотів, щоб він і на старість не мав якоїсь зміни. Може, хіба аж той найменший підросте'. А цей... Не буде з нього для хазяйства толку.
Згадав Матвій Василя. Згадав його таким, як бачив востаннє. На тому каштаному... Ех! Минулося, як сон. Прогуло, прогриміло й тільки голод, мор і чорні круки лишились... Пригадав, які-то недавно були роки, коли за пуд ячменю десять хур колючого дроту та хуру гарматних щитів який-небудь Іван Штука з Сапанова давав. За сіллю люди по сто верстов ходили. Такі-то пережили роки, і все даремно.
А може, й ні. Побачимо, що буде далі.
— Вйо, Сіра! Тягни, тягни! — проговорює старий до коней.
Сусіди виходять, дивляться, як працює Матвій, говорять:
— Бач. Батько поле оре, а син комедії виробляє. І розумний старий, а. дурний. Дав би я йому таку комедію, що не знав би, де свої зуби збирати. Заманулось сина зробити паном, а тут він не пан й не Іван... А сам як тягнув плуга, так і тягне...
Володько не спав довго. Коли сонце досить високо піднялося, встав, швидко помився, поснідав і пішов на поле змінити батька.
— Йди, йди! — казала Настя.— Де ж видно, щоб старий весь час тягнув. І коло хати стільки праці, що тільки Господоньку, поможи!
Коли Володько вийшов, Матвій вже Зорав досить порядний шмат.
— Будеш орати?— спитав старий.
— Поорю.
— Тільки отам, на закруті, притримуй добре.
