Волинь - Самчук Улас
Але хай іде. Кілька днів ходив старий понурий і сердитий. Був такий і на палі, і вдома. Ніхто, крім Володька, не знав, що з ним сталося.
Настя працювала на городі. Силу-силенну має тієї праці. Василинка мало може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останній рік. Прийде зі школи, візьме книжку й на город... Там присяде біля матері на грядці, в одній руці книжка, а другою поле зілля. При тому вчить:
"Бяла паєнчина стерніско укрила,
Ой, жебим я прендзей шиць сен научила...
Вишилабим собє бєлюхнон хустучкен,
Брацікові мему пєнкнон кошулєчкен..."
Мати довго, терпеливо слухає її, а після не видержує;
— І що ти, дитино, ото цілий час мелеш?
— То, мамо, така пісня...
— І ти то розумієш? — При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялі, запалі очі й дивиться на неї з жалем.
— Ну, мамо... Спочатку ні... Потім нам пояснюють. Знаєте, що то "кошулєчка"?
Мати поважно й здивовано дивиться, але не відповів Василинка сама пояснює:
— То сорочечка...
— А-а-а! — махає рукою Настя.— Таке воно тобі потрібне, як мені біда. Будеш з того щось мати... Господні Господи! Які ті люди... — додає зрезиговано й знову поле грядку.
Хведот у полі за копанкою скородить. Мати про нього казала:
— Но! Вже до тієї роботи пнеться... Можливо, хоч цей буде до чогось... Але надто вже він крутий.
Хведот дійсно крутий. Це ані Василь, ані Володько. В духовному житті він не бере участі. Воно для нього не існує. Він жиє кіньми, коровами, господарським начинням, полем. Володько, на його думку, "дурний". Його читальні, вистави... Його мандрівки по ночах з хлопцями, особливо його книжки й писанина... Кому то потрібне? Хведот дивиться на свого брата виразно згори. Нічого з нього не буде. Ані пан, ані Іван...
Володько сам знає, що він не пан і не Іван. Це і є причиною, що він тепер такий розгублений, такий не свій. Чує себе розірваним на кілька шматків. Знає, що йому поплутано всі стежки. Всі дороги, якими йшов до цього часу, перетято... Треба шукати нові. Бо ж він знає, що не тут, не в цьому селі його справжнє місце.
Але куди йти? Як? На це не дає ніхто відповіді. Ні рідні поля зі своєю вічною красою, ні предки, що нікуди не ходили — тут родились, жили й тут лишили могили, ані живі люди, що оточують Володька. Він тільки чує, що мусить іти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще її мусить переступити. Треба вирватись тільки звідси, з цього ось місця, з цього села. А там вже знов віднайде свою дорогу...
Його дні йдуть неспокійні, нервові. Його не тішить ні рілля, ні сад, ні чепіга. Біжить у поле, у ліс... Шукає самотності. По часі хоче бачити біля себе людей — живих, чогось спрагнених, неспокійних. Вирватись! Вирватись з цього місця! Воно засмоктує в глибінь... Ноги грузнуть по коліна, а тут треба йти... Завжди один і той саме наказ...
Через те він і сказав батькові, що відійде. Вирвалось з уст слово Україна, бо не міг його обійти. Не міг! Він уже зрісся з тим словом і його тягне далечінь, що простягавсь туди далі на схід. Ріки туди течуть, дороги туди біжать...
Думки все туди й туди летять... Боже! Чому не так є, як має бути?
У Провідну суботу Володько вийшов з дому й пішов. Ще сонце стояло високо. Напередодні випав перший весняний дощ. Все зазеленіло. Навкруги зелено, зелено й зелено. Свіжо так і тепло. Він пішов через поля до "предатків", потім вузькою дорожиною до Одерадівського березового гаю. Тут повернув праворуч й розмитою дорожиною пішов униз до села. Перейшов село, долину, річку й пішов на гору.
Коли вийшов на рівне до Тетильківської діброви, йому здавалось, що вже можна й не вернутись. Варто йти далі так само на схід, все на схід... Там десь у тих полях границя... Переступити її ось так, як цю межу, і йти собі по землі. І там так зелено, так свіжо, так гарно. І там люди свої, і села, і яри, і гаї різного дерева.
Ще сподівався Володько, що зустріне тут Наталку. Вона має десь вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть вечором вернувся додому й застав дядькового Василя...
Він тільки що прийшов з Дерманя. Сидів і вечеряв. Біля нього сидів Матвій. Настя поралася біля печі. Хведот і Василина вже полягали спати, але тепер повставали знову.
Василь засмалився від сонця, вуса його підросли. Одягнений у чорне. На ногах черевики.
— Що нового в Дермані? — питав Володько.
— Нема, Володьку, нічого доброго,— сказав рішуче Василь.— А потім продовжував перервану розмову з Матвієм:— Ціле Застав'я — все заселили. Геть туди, як їхати цим боком до Лебедів. Хати вже ставлять. Ліс дали їм, землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сіножатями, майже вирубали.
Ще довго оповідав про це все і не було потреби щось питати. Всі й так знають. Мова йшла про так званих польських осадників. Матвій довго мовчки слухав Василя. Голову держав рівно й дивився просто перед себе. Нарешті проговорив:
— Не встигли тоді викупити... Ах, дерманці, дерманці! Володько відчув у цих словах тяжкий докір. Можливо, навіть не за те, що не встигли викупити. Здається, за інше...
А Василь так і зрозумів...
— Знаєте, дядьку,— сказав він на Матвієву мову.— Дерманців треба ганьбити, але хто тоді знав? Ну, от я. Що я міг знати? Звідки? Цар був над всім. Ні? А прийшла Україна... Ет! Те повстання, ті всілякі Каміняки, ті крикуни...
Села наші тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу: народ встав! Так! Встав народ!
Ось, наприклад,— провадив далі Василь. (Володько подумав: звідки він навчився "наприклад"? Раніш все казав "например"),— В нас помер Ферапонт Яковлевич...
— Ферапонт помер? — раптом перебив Василя Володько.— Що йому?
— Помер,— коротко відповів Василь.— Не знаю, що йому було. Кажуть, сліпа кишка... А був він уже другий рік... Ну, ніби директором, чи що... Народної школи. Тепер "семиклясувка"... Наш Андрій ходить до п'ятого класу. Прийшов раз зі школи й розказує: дали нового директора. З Познаньщини... Каже, одразу наказав учителям вивчити дітей державного гімну... Почали вчити. Перший раз як заспівали... Діти нізащо не тягнуть... А тільки вийшов учитель — як вдарять свого... І ніхто їм не казав. Самі. Учителі перелякались, директор почервонів, сердитий...
Говорили до пізньої ночі. Про землю, про дерманські новини, про рідню. Всі були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там місця для людини, що хоче рости. Хоче по Матвієвих слідах іти. Прийшов розвідати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось купив...
Потім полягали спати.
Володько заснув не одразу. Розмова й настрій Василя піддали йому завзяття. Порішив знов іти в село й знов там працювати. Він є з роду Довбенків. А це міцні, тверді люди...
Другий день — Провідна неділя. Люди йшли на могили, правили панахиди. Потім відходили набік, розстеляли на зеленій траві білі настільники, розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглі... Сходилися куми та свати й поминали мертвих. Після кількох чарок робилося весело. Під вечір верталися, і зо всіх боків села було чути співи.
Володько був у читальні. Справа з виставою вирішена й підписана. Бракує тільки дівчат. Надвечір Сергій сказав Володькові:
— Не хотів би часом зо мною?
— Куди?
— Побачиш.
Відділилися від хлопців і пішли просто селом. У селі повно люду. Деякі так розспівалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У Польона, що йому під Сапановом обірвало пальці, справжня гульня. Вікна відчинені, за столом повно гостей, мов на весіллі. Співають "Чарочку". Під вікнами бігають і бавляться "у цвіт" діти.
Сергій і Володько пішли далі. Сонце заховалось за обрій і там лишилось. М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свіжо й тепло.
На колодах, що лежать на вигоні, сидить Мокрина. Вона загорнута в велику чорну хустку. Голова відкрита, а волосся заплетене в дві довгі чорні коси. Вона чекає на Сергія...
Ось і він, але не сам. З ним Володько.
— Це добре, що ти його привів,— сказала Мокрина.— Та дурна Наталка не дає мені спокою... Хочете її бачити? — запитала рішуче.
Для Володька це несподіванка.
— Вона не в Тетильківцях? — промовив він.
— Та де... Вже три дні тут... Вчора в дворі сіяли разом квітки... Все співає... А часом набреде на думку щось і питає: а ти пішла б до читальні? Певно, що пішла б... Чому ні, кажу. Володьку! Ви! Холєрнику! Вона у вас втріскалась по вуха... Я знаю.
Володько не знав, що відповісти. Йому було приємно це чути, але не виявив нічого назовні. Присів до Мокрини й жартома її обняв.
— Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дівчина! — майже вигукнув.
— Так. Золота... Біля золота лежала... а ти, Сергію, дивись: обнімає...
— Хай. Для Володька все... Ми з ним одно. Он і місяць починає сходити. Це також для нас.
— Хочете, Володьку? Піду викличу? — запитала Мокрина... — Дивіться. Вона там... Володько знає, про кого мова.
— А вийде? — запитав непевно...
— Ха-ха-а! — голосно засміялась Мокрина. Голос у неї дзвінкий, низький, сильний. Сміх покотився долиною. Потім зірвалась з місця, кинула "чекайте" й побігла. Скоро вона зникла за річкою...
Парубки зістались самі. Мовчанку перервав Сергій.
— Як тільки Наталка погодиться — одразу за виставу... Але рішуче!
Володько думає щось інше, але відповідає:
— Так. Одразу. Тільки чи знайдуть час хлопці...
— Мусять. По вечорах... Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали подробиці вистави. Сходив місяць. Поволі, маєстатно. Небо прояснювалось, земля підносилась. Від дерев лягли набік довгі, невиразні тіні. В декількох місцях заблищала річка. На горі виступили з темноти й підступили ближче білі хати.
Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у великій хустці, з відкритою головою. Була весела жива... Принесла дві квітки турецького часнику. Володько не міг її пізнати.
— Це вам принесла квітки,— казала вона.— Бігла з Мокриною й вирвала... У нас вже розцвіли. Хочете? — і подала квітки Володькові.
— Якими словами вам дякувати?
— А частець би на вас,— казала Мокрина.— Вони тут роздякувались, ніби пани. Володьку! Отак її! — Кинулась на шию Сергія, міцно пригорнулась і дзвінко, соковито поцілувала. Після зареготалась, аж луна покотила долиною.
— Не моя... Не смію. Інакше знав би, що робити,— сказав Володько.
— Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Ніби це мед. Розлижуть...
