Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Він аж усміхнувся подумки, пригадавши, як вона вищала учора, і сьогоднішній демонстративно обмотаний палець. Не скуштувала ти, голубко, того, що інші куштують!.. Гайдук згадав покійного Крамера і його "стоматологічний кабінет", згадав глибокий склеп у поліції, де орудували такі майстри — мертвого танцювати змусять, і жорстока посмішечка торкнула його холодні вуста.

За думками про Ольку ледь не минув оголошення. Вже пройшов був, та якась деталь, що підсвідомо впала в око, змусила його зупинитися. Якесь слово, чи що?..

То був великий, розміром з добру газету, аркуш паперу. Він білів, виділяючись різко на сірому дощаному парканові,— спеціально був прилаштований так, щоб впадати в око ще здалеку. Німці щодо цього мастаки, нічого не скажеш. Підійшов, став уважно читати.

Це був заклик полтавського коменданта до місцевого населення. Ні території Полтавщини діє банда злочинців, комісарів-фанатиків, яка являє серйозну загрозу насамперед життю й майну місцевих мешканців. Німецька влада докладе всіх зусиль, щоб знищити цю банду найближчим часом, але й самі жителі не повинні стояти осторонь, а мусять посприяти німецьким органам швидше виявити й знешкодити небезпечних злочинців. Особливу небезпеку становлять керівники банди: Світличний Федір Олексійович та Ганжа Василь Панасович. Кожному, хто їх виявить і вчасно повідомить відповідні німецькі органи, буде виплачена грошова премія в розмірі 10 000 окупаційних марок або нарізано 5 гектарів землі.

Цифра "10 000" була виділена крупним жирним шрифтом. Як і "5". Одразу видно було, які високі надії покладали автори оголошення на ці дві цифри.

Але не на них дивився Гайдук, хоч він не відмовився б, звісно, од кругленької суми. Гроші є гроші, за них усе можна купити, навіть прихильність начальства. Гайдук у цьому переконався давно, але не оті "десять тисяч" прикували його уваїу, а прізвище Світличного... Хто такий Ганжа, він добре знав, не мав жодного сумніву, що це той самий Ганжа, голова комнезаможу, лютий ворог їхнього роду, а от Світличний... Десь він уже це прізвище чув, десь стикався із ним, зовсім недавно стикався... Стривай, стривай!.. Та ж ота вчителька — Світлична! Так, так, Світлична, колишня дружина Івасюти Оксена, а оцей, Федір Світличний, її брат. Той, що в двадцять п'ятому розправився з ними, отой чорний вершник, який шаблюкою розвалив його брата майже навпіл...

Так от де вони зустрілися нині!

Світлична!.. Так, так, Світлична... Ну що ж, голубко Світлична, доведеться нам порозмовляти з тобою. Погомоніти про дещо. От хоча б тлро оце: де зараз твій брат? Коли ти з ним востаннє зустрічалась, куди він подався? Не може ж того бути, щоб рідний братуньо не провідав сестру! Хоча б отієї ночі, коли так таємниче згоріла німецька молотарка і безслідно зникнув сторож Не зовсім, щоправда, безслідно: лишилися кінські сліди. А твій брат, якщо не зраджує пам'ять, з кіньми не розлучався ніколи. То на якому коникові заїжджав він останнього разу? На білому?. Чорному?..

2Г

643

Гайдук аж підбирається внутрішньо. Знайоме відчуття, коли нападав на вдалий слід. Висмикував ниточку, яка обіцяла розмотати клубочок...

"Гестапо, звісно, не знає,— думав дорогою додому— Інакше воно давно зацікавилося б учителькою... Що ж, тим краще для мене. Спробую розібратися сам.— Не мав жодного сумніву, що розбереться: умів не тільки сірники заганяти під нігті".

Аж зупинився: пригадав, що учителька живе в Приходька. Живе спокійнісінько в самого пана старости!..

"Цікаво, цікаво..."

Не помітив, як минув власний двір. Сам до себе похитав головою: розпалився, мов дитина! Потерпи, брате, до завтрого. Хоча б, якби не отой архітектор, він негайно рушив би в Тарасівку...

Наступний день збіг, як година. Раннього ранку Гайдук схопився з постелі, щоб встигнути до комендатури, де на нього чекатиме машина. Розбудив Ольку, ще раз сказав їй збиратися, бо, можливо, завтра пришле підводи. Вони вже помирилися (ніч кого не помирить!), і Олька, протираючи припухлі зі сну очі, спитала, як бути з прислугою.

— Дівку одряди додому. Сьогодні ж.

— А що я там сама робитиму?

— Буде видно,— відповів непевно Гайдук— Придумаю щось.— Про себе ж подумав, що слід повернути корову, яка стояла у комірника ("На сохранєніє взяв! — божився наляканий комірник— Щоб ніхто не попользувався!"), вкинути до сажа підсвинка, а то й пару, завести курей, качок і гусей. Адже тепер частенько доведеться приймати гостей із району, а німці люблять поїсти: що не поставиш — усе підметуть, та й сам Гайдук не збирався жити упроголодь. "Як намотаєшся по хазяйству, то й про женишків забудеш! — подумав злорадно.— Отак-то голубонько!"

Машина вже чекала на нього, хоч Гайдук і прийшов на півгодини раніше. Вони одразу ж поїхали за архітектором: той викотив з двору, де жив комендант, як тільки загуло на вулиці.

— Ґутен таг, гер Гайдук!

Був веселий, життєрадісний, ситий: по машині так і війнуло смачною стравою, дорогим коньяком. Бею дорогу не затуляв рота: вихвалявся, скільки збудував палаців, для яких вельможних панів. А не встигли зупинитися — вискочив із машини. Оббіг увесь двір, у кожну шпарку заглянув і все: гут, гут,— подобалося чи не подобалося.

— Транспорту обмаль Три пари коней всього...

— Гут.

— Я вже доповідав комендантові, поки що безрезультатно.

— Ґут. ,

— Циркулярку треба б поставити... Чиргикатимемо до першого снігу.

— Ґут.

Кругом "гут", на що Гайдук не поскаржився б. Біс його й зна, що за людина!

І, водячи німця з одного кінця двору в інший, все йому показуючи та пояснюючи, не забував Гайдук про Світличну ні на хвилину. Навіть не дивлячись в її бік, міг би сказати напевно, де вона зараз.

А коли Мольтке нарешті поїхав — недовго й був, не лишився навіть на обід, хоч Гайдук і запрошував, пообіцяв лише на прощання все погодити з комендантом, хай пан Гайдук не переживає, все буде "Ґут",— коли архітекор поїхав, Гайдук не раз підходив до Світличної. Стояв, мовчки дивився, як вона бере цеглу, а потім так же мовчки, не зронивши й слова, одходив, щоб за якісь півгодини знову повиснути над нею. Люди вже те помітили й перешіптувалися стривожено (одразу ж, як появився Гайдук, розмовляли тільки впівголоса, та й то не розмови — окремі слова. Буркне одне одному "подай" чи "принеси" — та й по розмові), люди вже крадькома перешіптувалися, чому це Гайдук так зацікавився вчителькою,— неспроста це, ой неспроста! Світлична ж ще нижче хилила голову, не сміючи й очей звести,— Гайдук бачив, що вона відчуває його присутність, його погляд важкий, і. навмисне подовгу стояв, стояв нерухомо й безмовно. Стояв, поки в неї починали вже й руки тремтіти, і вона все частіше впускала цеглини, й одного разу так стукнула себе по пальцю, що він одразу ж розпух і посинів. Але й тоді вона не розігнулася, не спробувала затамувати біль: брала цеглини й клала на ноші, мов бездушна машина. Аж поки Козачкова, в якої й душа була вже у п'ятках, шепотіла, що досить.

Під вечір Гайдук гукнув поліцая — не тарасівця, тарасівським він не довіряв, а гукнув Абагяна Ашота, вірменина, й сказав йому, показавши на Світличну рукою:

— Бачиш цю жінку?.. Приведеш одразу ж після роботи в поліцію! Разом з її вилупком,— молодший син Світличної, Івась, був тут же, в групі підлітків.

Сказав це навмисне голосно, щоб почула й Світлична. Хай терпне од страху, губиться в здогадках, впада у відчай — дозріває для наступного допиту.

Розкажеш, голубко, усе... Ніде ти од мене не дінешся.

З хутора, однак, одразу ж у поліцію не пішов: хай почекає кілька годин. Це теж був один із методів допиту, коли жертву навмисне по кілька діб не викликають до слідчого, дають їй дозріти,— багато чому навчився Гайдук і в школі розвідників, і на численних курсах, і вже на роботі в поліції. Тож хай сидить, голодна і зморена, хай дозріває потроху, а він поки що повечеряє добре та подрімає з годинку, і вже потім, виспаний, ситий, умитий, повний сил і енергії, зійде на ґанок управи. Зійде, одчинить з грюкотом двері, щоб жінка там аж здригнулася, зайде в кабінет, накаже привести заарештовану. Поки що без сина, одну. Вдасть, що дуже заклопотаний, що йому не до неї, а ось до цих-о паперів, які лежать на столі; довго їх вивчатиме, нагнітаючи тишу, так довго, що Світлична врешті не витримає: чи то зітхне, чи застогне несміливо,— аж тоді одірветься од паперів, гляне на неї просто у вічі.

— Так коли ви стрічалися востаннє з братом? — наче вона вже в усьому зізналася і він просто її перепитує, щоб уточнити.

...Світлична аж похитнулася. Судорожно ковтнула повітря.

— Ну?! — впився у неї поглядом Гайдук— Коли він вас востаннє провідував?

— Брат? — врешті перепитала вона. Ворухнула вустами з такою натугою, наче оце слово завдавало їй бозна-якого болю.

— Брат!.. Братуньо!.. Федір Світличний!.. Світлична ще раз натужно ворухнула вустами.

— Він мене... не відвідував...

— Як не відвідував? — весело здивувався Гайдук— Щоб брат та не провідав сестру? Та хто ж цьому повірить?.. То ж коли ви з ним бачилися востаннє?

Світлична наморщила лоба: марне силкування удати, що вона щось пригадує.

— Здається, перед війною... В тридцять восьмому...

— У тридцять восьмому? — недовірливо гмикнув Гайдук— І вам ото не сором брехати у вічі? Ви ж учителька, чому ж ви навчали дітей? Ви й дітей отак учили брехати?

— Я не вмію брехати,— озвалася тихо Світлична.

— Бачу, що не вмієте! Не червонієте навіть!.. Оце так учителі!.. Що ж тоді ждати од учнів, коли від вас правди не можна добитися? — Дивився на неї осудливо, скрушно головою похитував.— Не чекав, не чекав...— Переклав папери, мов іще раз їх роздивляючись, висмикнув навмання один, підніс до очей (знав: Світлична стереже кожен його порух).— Гаразд,— мовив по паузі,— допустимо, що ви вже встигли все на світі забути... Допустимо... Тоді я вам нагадаю,— Гайдук звівся з-за столу, повільно пішов до Світлимної.. Вона аж прикрилась рукою, коли він схилився над нею, як ото роблять діти, чекаючи вдару. Гайдук не втримався од посміху, побачивши отой її жест: був уже переконаний, що незабаром знатиме все.— Я вам допоможу пригадати,— повторив, гостро дивлячись у вічі вчительці.— Брат провідував вас серед ночі... Серед ночі! — повторив він, помітивши, як здрипгулася Світлична.— І не до війни, як ви твердите, а зовсім недавно.