Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Але тоді його сюди привів поліцай, а тепер, бач, з власної волі! "Гляди, доживуся, що прийду ще й проситись на службу!" — поглузував сам із себе.
"Управа!.. Слово ж гидотне яке!.. Управа — розправа!.."
Важко піднявся на ґанок: вісім сходинок, вісім разів виважився на милицях, мов на турнікові... Згадав одразу ж турнік в далекому звідси училищі й себе, спритного, дужого: птахом злітав над перекладиною, і все тіло було пронизане радістю... І одразу ж інший турнік, уже у містечку військовому, як він, молодий командир, щоранку вибігав на зарядку, голий по пояс, у будь-яку погоду... Раз-два!.. Раз-два!.. М'язи так і грають під шкірою, вони аж видзвонюють, підносячи невагоме Євгенове тіло над турніком: до неба, до сонця... Потім — хоп! — одірвався, класичний зіскок на пружинисті ноги... Ноги! — болісно усміхнувся Євген. Виважився на останню сходинку, зупинився, витираючи піт...
У першій кімнаті з'явилася обнова: портрет Гітлера. Великий, помпезний: весь задній фон заставлений прапорами із свастиками, прапори аж палахкотять од червоного, здається, що вони от-от спалахнуть, загоряться, а попереду, в уніформі коричневій,— Гітлер. Фюрер їхній, вождь усієї погані, що ввірвалася, вдерлася на Євгенову землю. Коричневий мундир, портупея блискуча, сяючі ґудзики. І холодне, пиховите обличчя. Із знайомими вусиками, начосом чуприни на лоба низького. Євген з несподіваною для себе цікавістю роздивлявся цього, не карикатурного,— справжнього Гітлера, і він здався йому ще потворнішим.
"Наволоч!"— аж задихнувся од ненависті.
Одвернувся, кивнув похмуро на двері:
— Староста в себе?
— Тамечки,— охоче відповів черговий.— Тіки ти туди зараз не заходь.
— А то чого?
— Бо вони зараз дуже сердиті... Скублися з отим німцем, аж пір'я летіло.
— З Гайдуком?
— А з ким же іще! !
— То він і досі там?
— Та ні, вже пішов... Воь и там самі. Тіки ж кажу, що дуже сердиті.
Сердиті?.. Ну, Євгенові чекати ніколи... Одчинив, не постукавши, двері.
— Синашо?.. Заходь!
В дядька й справді обличчя червоне. І очі ще темні. Та Євгенові до того байдуже, Євген із своїм...
— А чого аж у Харків? — • спитав недовірливо дядько.— Хіба в Хоролівці аптеки немає... Чи, на крайній випадок, у Полтаві?
Євген відповів, що в Хоролівці вже пробували... І в Полтаві питали... Сказали, що як є, то тільки в Харкові.
— І дуже болить?
— Та спасу немає! Всю ніч заснуть не дає... Боюся: не почалася б гангрена...
— Так, діло серйозне...— Дядько задумався, жуючи кінчик вуса.— А рецепт у тебе є?
Рецепта у Євгена не було. Та й де ж йому бути, тому рецептові, коли Євген і хворобу придумав сьогодні вранці. По дорозі в управу.
— Ті ліки й без рецепта дають... Я уже знаю. Дядько якось пильно подивився на Євгена. Спитав:
— Хто ж поїде? Теща чи тесть?
— Грицько згодився з'їздити... Брат... Тож йому й треба довідку, щоб не чіплялися... Та ще одпустити днів на п'ять...
— Отож-то й воно, що на п'ять! — сказав з якимось аж докором дядько.— Не міг про це подумати раніше.
— Так раніше не боліло ж!
— Ну, гаразд, переговорю з Гайдуком: він тепер над усіма нами і цар, і бог— І вже коли Євген став прощатися, спитав: — Хрестини вже скоро? — І погляд його посвітлішав одразу— Глядіть, щоб добрий був козарлюга!
Євген зніяковіло щось буркнув у відповідь, а дядько, наче оце тільки згадавши, додав:
— Зачекай! — Бо Євген рушив був уже до порога. Одчинив двері, виглянув, чи ніхто не підслуховує, тихо заговорив до племінника: — Ти от що — будь обережніший... Не забувай, що ти був командиром. Коли що, то тебе першого й візьмуть...
— Про що ви? — зробив невинні очі Євген.
— Поки що нічого,— заспокоїв його дядько — А попередити треба. Знаєш: береженого й Бог береже... Ну, йди, а я спробую з Гайдуком переговорити:
— То коли вас провідати? — спитав похмуро Євген: йому вже здавалося, що дядько щось знає, тільки не каже.
— Увечері.
— Так комендантська ж година!
— Ото, я й забув... Тоді завтра, раніше. Як продереш очі, так до мене й катай.
— Так я завтра й заскочу.
Євген повернувся, пішов. Не бачив, як дядько дивився йому в спину: "Ліки!.. Знаємо ваші ліки!.."
Васильович давно уже знав про приймач, захований у клуні: розповів брат Іван. Ще як верталися з Євгенового весілля. Жінки йшли попереду, про щось перемовляючись, а Йвана потягло на відвертість. Отой приймач муляв йому і вдень і вночі, то з ким же і порадитись, як не з братом!
— Там уже все припасовано — лампи тіки немає... Ну, не бісові діти!
— А нащо ти мені оце розказав? — запитав похмуро Васильович.
— Як нащо? — аж зупинився Іван.— Брат ти мені чи не брат?
— Ти мені от розляпав, а я не витримаю, ще комусь ляпну — от і покотиться по всьому селу,— продовжував осудливо Васильович.— А за підпільний приймач знаєш що буде? Петля!
— Дак він же не грає!
— То вже німцям будеш доказувати... Ті з тебе як почнуть дерти шкіру, то й стіл твій заграє... Дожив ти, Іване, до п'ятдесяти літ, а розум і досі — як у малої дитини!
Іншим разом Іван не стерпів би — чимось та одбрив би старшого брата, а зараз мов язика проковтнув. І такий був у нього вид покаянний, нещасний, що Васильовичу його стало й жалко.
— Гаразд... Ти мені нічого не казав, я нічого не чув... А Євгенові скажи, хай постережеться. Це йому не на фронті: тут не знатиме, хто і продасть... Так і передай...
Передав брат чи ні,— Васильович не знав. Не допитувався. Догадувався тільки, чиї то листівки з дулею. І коли довідався, що Гайдук зібрав зошити, майже всю ніч не спав. Хотів уже йти до племінника, пораяти забиратися кудись із села, але обійшлося, здається: Гайдук нікого не зачепив, хоч і ходив до
Гусачки. Прибіг сьогодні в управу злий, як собака, одразу ж накинувся, чого досі людей на роботу не вигнали. Розіпсіли, розледачіли, од роботи одвикли!.. Кричав, мов на якогось попихача,— Васильович і не витримав — дав одкоша. Що іще сьома тільки година, а людям же наказано збиратися лише на восьму. Що кричати тут нічого, що йсму оце староство осьо де сидить і якщо його діло невлад, то осьо вам ключі та печатка, та й будьте здорові!..
Гайдук одразу ж і охолов. Підніс до очей праву руку, подивився на годинника:
— Що ж, почекаємо восьмої... пане старосто...
І, спокійний, наче й не лаялись щойно, пішов на свою половину.
"Це не Івасюта,— подумав Васильович, дивлячись у широку спину Гайдука.— Не Івасюта!"
Гайдук же, хоч і збирався одразу після обіду податися в Хоролівку, так того дня й не поїхав: подзвонили з комендатури, передали, щоб усе начальство сільське було на місці. Гайдук одразу ж подумав: хтось приїде. Чи не комендант? Повісив трубку, зайшов до старости.
— Пане старосто, ходімо до маєтку — гостей стрічати.
— Яких ще гостей?
— Побачите,— ухильно мовив Гайдук: не міг же признатися, що він і сам не знає.
Йшли завмерлим селом: усі, хто тільки міг ворушитися, подалися на хутір. Мимо кожного двору проходячи, Гайдук питався, хто тут живе і скільки працездатних. І на ходу — чирк-чирк до записника, до блокнота.
— Нам, пане старосто, про все треба зараз забути — думати тільки про маєток оберста Крюгера,— повчав Приходька.— І вві сні думати. Впораємося, заслужимо довіру в німців, отоді вже можна дбати й про інше.— Що мав на увазі Гайдук під отим "іншим", Васильович не допитувався.— Тому кожна пара робочих рук повинна бути на суворому обліку: ледарів і симулянтів карати нещадно! Якщо треба, то й віддавати до суду... А тут хто живе?.. Ми, пане старосто, повинні перебудувати психологію людей, розбещених більшовицьким режимом. Більшовики знищили справжніх хазяїнів, одучили народ працювати по-справжньому,— при слові "народ" Гайдукових губів торкнулася бридлива гримаса.— Хто сплив наверх за більшовицької влади? Ледарі, нероби, старці... А тут хто живе?.. Погрібний?.. Скільки працездатних?..— Іноді пропонував: — Зайдемо глянемо.— Заходив до хати не вітаючись, обводив поглядом старих та малих, так же мовчки виходив,— Ми, пане старосто, повинні весь час пам'ятати, що німці прийшли сюди не для того, щоб віддати нам плоди перемоги над більшовиками. Тільки такі придурки, як ваш Івасюта, можуть носитися з мрією, що німці отак, задарма, подарують їм дідівщину, а самі повернуться назад, до Німеччини. Німці прийшли сюди назавжди, на вічні часи, вони будуть тут господарями, і ми, якщо хочемо вижити, повинні до них пристосуватися...
— А народ? — спитав тихо Васильович.
— Що — народ?
— Люди?.. Люди наші куди подінуться?
— Можете не переживати за ваших людей: німцям будуть потрібні робочі руки. Той, хто працюватиме чесно й віддано, той буде жити. Решта ж...— І Гайдук зробив такий жест рукою, мовби змітав оту решту з землі.
Пройшли мимо школи. Сумної, порожньої, в якої аж стіни посіріли.
— Школа? — спитав Гайдук, мов до цього й не бачив.
— Та школа ж,— зітхнув Васильович.
— Учителі лишилися?
— Та є кілька...
— Учителям давати найважчу роботу! — сказав жорстоко Гайдук Пригадав, мабуть, оту розмову в Хоролівці, коли він ще був начальником районної поліції, а Приходько приїжджав клопотати про школу.— І забудьте всі ваші прожекти! Викиньте із голови! Тут вам ніякі бургомістри не допоможуть.— Бач, уже знав, що Васильович ходив і до бургомістра.— Поки німці остаточно не переможуть більшовиків, про школи нічого й думати!
— То що: діти так і ростимуть неграмотними?
— А навіщо їм грамота? — спитав Гайдук роздратовано.— Листівки писати?.. Орати землю чи доглядати худобу — грамоти великої не треба. Мій тато замість свого прізвища хрестик виводив, а хазяйнував — дай Бог кожному!..
— Воно-то так,— зітхнув знову Васильович.— Тільки не всім судилося родитися отакими мудрими, як ваш тато...
— А іншим і грамота не допоможе! — перебив Гайдук Якийсь час ішов мовчки, потім продовжив: — Цей народ спершу повинен пройти іншу школу: школу покори і послуху, а тоді вже думати про якусь там науку... І всі більшовицькі підручники зібрати й спалити! Усі до одного!..
Вийшли за село, піднялися • на узвишшя. В степ, що розплеснувся, рівний, як стіл, од' краю до краю... Земелька. Земля. Родючий масний чорнозем,1 якого не знайдеш у цілому світі. Ласий шматок для всілякої погані. Васильович дивився на запустілі поля, де раніше піднімалися — дружно пшениці та жита,— такою густою, такою пружною щіткою, що картуза кинь — не прогнеться, а тепер ростуть бур'яни — вовчі притулки...