Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Каганець не стільки світив, скільки зблимував блідим немічним вогником, він хилитався туди-сюди, мов доживаючи останні хвилини, й од неспинного того хилитання по ледь освітленій хаті конвульсійно металися тіні. Гайдук трохи постояв у дверях, оглядаючи хату: злидні так і випирали з усіх закутків, злидні аж кричали про себе: і стоптаною взувачкою, що стояла біля порога, й надщербленим посудом у мисникові, й майже голими стінами з двома благенькими рушниками довкола якихось фотографій — темних невиразних плям в отому примарному світлові, й широким, на півхати полом, на якому всі, хто жив у оцій хаті, покотом і спали,— там і зараз хтось лежав, Гайдук помітив чийсь рух, чиїсь очі, що блиснули, мов із нори. "Чи не Федько? — подумав, як про давнього знайомого.— Та вже ж що Федько, де ж йому подітися, Федькові!" — Гайдук так і прикипів поглядом до постелі, того кубла з ряднин, подушок і ще одежини якоїсь, що правила разом і за вкривачку, а вдень одягалась на плечі, але Федька так і не вгледів: зарилося од страху, щеня, боїться й дихнути. "Ну, полеж, Федю, полеж — мені не горить. Ще наговоримося. Я почну поки що з твоєї матусі". Гайдук перевів погляд на жінку, яка стояла ще й досі отерпла од ляку, і довго дивився на неї — навмисне мовчав, давлячи поглядом, наганяючи страху: хай ввійде у неї, забереться у серце, у душу, паралізує їй розум і волю, тоді він робитиме з нею що хотітиме, тоді він витягне з неї усе, що вона знає і чого навіть не знає... "А ти, Федю, полеж... Полеж поки що, полеж..." Гайдук впивався переляком, що метався в розширених жіночих зіницях. Розрахованим рухом дістав із кишені вдвоє складений зошит, ткнув межи очі:

— Твого?

Жінка одсахнулася так, наче він підніс їй до обличчя гадюку.

— Твого сина зошит? — не давав їй опам'ятатися Гайдук. Розправив, показав палітурку, ще й освітив ліхтарем.— Твого чи не твого?

— Та мого ж...— чи то сказала, чи то простогнала Гусачка.

— Та-ак,— сказав лиховісно Гайдук— Ану розбуди його!

І тут сталося несподіване: досі застигле обличчя Гусачки ожило, затремтіло, скривилося, а з очей так і бризнули сльози.

— Та його ж уже ніхто не розбудить! — простогнала вона й аж зламалась у стані — Та лежить же він у могилці і земелькою вушка набив!..

Вона вже ридала, тяжко, надривно, із стогоном, розпач так і хлюпав із неї, і Гайдук аж одступив, приголомшений. Все ще не вірячи, все ще надіючись, що тут сталося дике непорозуміння якесь, що вона оплакує іншого, він закричав:

— Та Федько мені потрібен! Федько!

— Та Федько ж, синочок мій золотий! — стогнала-хиталася жінка. 1

Гайдук чи не вперше в житті розгубився. Зібгав непотрібний Тепер зошит, запитав:

— Коли він помер?

— Два місяці тому,— відповів поліцай, бо Гусачка неспроможна була мовити й слово.

— А ти чого не сказав?! — визвірився Гайдук на поліцая: ладен був його зараз убити.

— Дак ви ж не спитали. Сказали ведіть, я і повів... Гайдук глянув на жінку, яка вже не плакала — тільки сякалася

голосно, спитав:

— А то хто в постелі?

— Дочка, пане, Валя,— відповіла Гусачка зламано: страх її змився сльозами, вийшов плачем, вона вже спокійно дивилася на Гайдука.

— А де її зошити?.. Чом не дала?..

— Дак вона ж, пане, до школи й дня не ходила. Глухоніма вона в нас.

Гайдук глянув на поліцая — той ствердно кивнув. Тоді він кинув погляд на піл: дівчина вже сиділа, прикриваючись рядниною, напружений погляд її не одривався од Гайдукових губів, а на обличчі застигла ота болісна напруга, яка буває в німих, коли вони намагаються щось зрозуміти.

— Ну а ти? — повернувся до жінки Гайдук.— Хоч ти навчилась писати?

— Та коли ж мені, пане, було вчитися? Хрестик поставлю, та й добре.

— Тьху! Пішли! — сердито до поліцая. І мовчав усю дорогу. В управу не став і заходити. Наказав тільки поліцаєві

зібрати всі зошити, сховати до шафи.

— Та замкни, щоб жоден нікуди не подівся! — Гайдук все ще надіявся натрапити на автора цієї листівки.

Вже одійшов добрі гони, як згадав, що не попередив поліцая, аби той склав окремо переглянуті зошити. Обов'язково змішає докупи! "Азія! Мужва неотесана!" Однак не повернув до управи — так натомився.

Подвір'я зустріло його неживою, вимерлою тишею. Будинок стояв онімілий, людський теплий дух давно з нього вивітрився, натомість тхнуло цвіллю, наче у погребі. Гайдук поспішив засвітити лампу, подумав, що обов'язково завтра поїде в Хоролівку й привезе сюди Ольку. Згадав, як скривилася Олька, почувши, що його переводять у Тарасівку, а особливо те, що і їй доведеться сюди повернутись, і аж повеселішав: "Поїдеш, поїдеш, голубонько. Тут ні перед ким хвостом крутити!" Бо Олька любила, нарядившись, пройтися Хоролівкою,— збирати масні погляди німців. Останнім часом взяла за моду провідувати його в поліції: заходила павою, аж поліцаї роти роззявляли, і — був хто в кабінеті чи не був — ішла прямо до нього. "Чого тобі?" — запитував Гайдук невдоволено. "Нічого",— відповідала Олька й посміхалася невиразною посмішечкою своєю. "Ну, йди вже, бачиш, ми зайняті!" Олька стенала ледь помітно плечима, і той її жест означав чи то зневагу, чи то подивування; Олька виходила, незалежна, мов кішка, а Гайдук довго не міг заспокоїтись: злився, хоч і сам не міг би до ладу сказати, з-за чого. "Тут ти не дуже находишся! — подумав, уже роздягаючись.— Ні перед ким задницею буде вертіти. Хіба що перед коровами". Дістав пістолет, загнав набій у патронник: береженого Бог береже. Ліг у постіль і ще раз подумав: "Завтра ж і майну до Хоролівки..."

Одарка ж, Гусачка, провівши пізніх гостей, довго сиділа на лаві. Вогник ритмічно поблимував, долизуючи олію, що лишилася на денці, ставав усе тьмяніший, все тонший, тіні по закутках гусли, ширшали, сягаючи майже середини хати, а жінка непорушно сиділа, і згорьовані очі її тьмяніли застигло, наче у мертвої.

Німій, яка не зводила з матері сторожкого погляду, стало аж страшно, але вона не насмілилася покликати — замугикать до неї, бо її теж налякали оці пізні відвідини: вона уже знала напевне, для чого показував матері страшний отой німець зошит померлого брата і що в неї питав.

Вогник блимав, блимав, та, врешті спалахнувши востаннє, й осів, наче сховавшись у гніт. Лиш тоді Одарка поворухнулася. Важко-зітхнула, аж застогнала, потягнулася пальцями до ґнота, зчистила жар, вже у темряві довго щось шепотіла. Німа хоч і не чула нічого, але знала, що мати зараз молиться, повернувшись до покутя, де висіли колись образи, а тепер — засклена рама з кількома фотографіями, серед яких і її брата, Федька. Після того як вони поховали Федька, мати стала отак молитися щовечора. Німа розуміла її, їй було дуже жалко матері, саму ж бо душила туга за братом, але тепер вона нетерпляче чекала, поки мати закінчить молитву, і ляже, і засне. І коли мати нарешті одшепотіла, й лягла, і заснула, німа одразу ж звелася на лікті. Ледь торкнулася материного плеча, пересвідчилася, що та уже спить, стала виповзати з-під ряднини. Гнучке п'ятнадцятилітнє тіло її рухалося І на диво спритно: нап'явши спідницю і кофту, німа непорушно постояла, повернувшись обличчям у бік матері, і якесь почуття, невідоме людям, обдарованим слухом і мовою, підказало їй безпомилково, що мати продовжує спати.

Тоді німа навшпиньки рушила до дверей. Намацала клямку, стала натискати на неї тихо і плавно, щоб не стукнуло, пальці її аж злилися з залізом, німа відчувала не тільки цей кінець клямки, а й протилежний, який тиснув знизу догори, вивільняючи двері. Отак беззвучно, найменшим необережним порухом не потривоживши тишу, німа одчинила хатні двері й сінешні та й вийшла надвір.

Тут було не так темно, як усередині. Хоч місяць ховався за хмарами, розсіяного світла все ж вистачало, щоб побачити увесь двір: і корівник, де давно уже не стояла корова (батьки продали її перед війною, щоб купити удойнішу, кращу, та так і не встигли купити), і невеликий, теж порожній, хлівець, і курник, де зараз дрімало на сідалі півдесятка курей, і порожня будка, в якій ще недавно доживав свого віку Полкан, геть сивий од старості, і якого не так давно пристрелили бавлячись поліцаї,— всі ці нехитрі селянські споруди бовваніли застигло, вони наче дрімали, як дрімали дві високі при воротях тополі, як дрімало село, звично й натомлено.

Німа застигла на порозі, пильно вдивляючись в бік вулиці. Вулиця була така ж порожня, як і двір, однак німа ще довго вдивлялася з отією терплячою настороженістю звіра, що може закам'яніти при найменшій підозрі й на годину, й на дві. Переконавшись нарешті, що на вулиці нікого немає, німа одірвалась од хати.

Босі ноги її одразу ж узялися росою, лише зараз відчула вона, що надворі набагато холодніше, аніж у хаті, вона аж здригнулася зігрітим у постелі тілом, але й не подумала вернутися — накинути щось тепліше на плечі: отак у тоненькій кофтині й пішла, не в бік вулиці, а поза хату, в садок, що спускавсь до левади. Бо село за час окупації потроху-потроху та й розучилося ходити вулицями: лазили через тини, простували городами, щоб не зіткнутися з якоюсь лихою личиною, хоча б з тим же Івасютою, особливо коли наступала комендантська година. Тож і німа, дотримуючись цієї нової традиції, спустилася до левади, на стежку, що, звиваючись понад невеличкою річечкою, тонким пояском обперізувала всеньке село.

20 А Дімарои

609

Тут, під старими крислатими вербами, що розрослися буйно і пишно, було зовсім темно. Німа зупинялася часто, завмираючи та вдивляючись перед собою, бо їй все здавалося, що попереду щось мовби рухається... оно, за тією вербою, щось наче біліє. Вдивляючись до болю в очах, бо могла покластися лише на зір, а тут було дуже-темно. Іще їй здавалося, що хтось за нею скрадається, й вона зупинялась, оглядаючись, та згодом знову рушала вперед, бо треба ж іти, бо. ніч же коротка. Вона минула добрий десяток дворів, позаду лишилися й управа, і школа, до якої німа так і не ходила, хоч дуже хотіла, відколи себе пам'ятає — хотіла, їй здавалося, що з бажанням отим — ходити до школи — вона й народилася. Дивилася з гострою заздрістю на інших дітей, які щоранку бігли до школи, на свого молодшого брата Федька, у якого й навчилася потай од старших писати: він сідав до столу, сідала й вона, підстерігши хвилину, коли батьків не було вдома.