Біль і гнів - Дімаров Анатолій

В тебе, сказали, в голові сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через віялку... А що я, дурний: живцем у віялку пхатися?

— Куди біг? — перейшов на інше Гайдук будь-яка злість розбивалася об дурнувату відвертість цієї людини.

— До Бородая... Несу ось олію.

— Замість самогонки, чи що?

— Та ні ж — лікувати! Там списали, кажуть, так, що страшно і глянути. Лежить, кажуть, і поворухнутись не може... А ви не скажете, за що його так? ',

— Заслужив,— відповів коротко Гайдук йому вже набридли с ці теревені.— Ну, йди. Іди та лікуй. Та свою сійну побережи!

— То й ви ходіть здоровенькі! — закивав йому привітно

Іван.

І знову Гайдук не міг зрозуміти: так людина сказала чи на щось натякає. Пішов далі насуплений: чомусь розмова з Іваном зіпсувала геть настрій.

Хата ж, в якій колись жив Твердохліб, а потім Івасюта, а віднині житиме він, не порадувала його своїм видом. Стіни в патьоках од дощів, бозна-коли й мазані, вікна голі, сумні, якісь аж осліплі, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навіть димар перекособочився: металевий півень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотів злетіти на землю та все ніяк не наважувався. Гайдук похмуро піднявся на ґанок, взявся за клямку, але дверей одчинити не зміг були замкнені. Зійшов донизу, заглянув у вікно.

Всередині було не краще, аніж знадвору. Біля ліжка валялася ковдра, подушки зім'яті, розкидані, наче ними хтось бився, один стілець перекинутий, а стіл стояв навскіс. Гайдук вороже подивився на ліжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою і на якому тепер доведеться спати йому. "Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й сліду!" Обійшов ґанок, заглянув у друге вікно: там було наче ще брудніше. "Свинота! — подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдукові хотілося так думати, він відчував од цього якесь аж задоволення мстиве.— Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцює! Вона в мене належиться! — пригадав Ольчину звичку майже до обіду валятися в ліжку.— Кожну дошку в підлозі вилизуватиме!"

Одірвавсь од вікна, пішов до корівника. Двері — навстіж, усередині — по коліна гнояки, валяються утоплені в гній вила. "Азія! І жити не вміють по-людському!" — подумав про своїх земляків. І те, що про них отак подумав, принесло йому втіху, бо відчув себе істотою іншою, вищою від усіх оцих дядьків, тіток, серед яких народився й виріс і серед яких доведеться тепер йому й жити. "Що ж, поживемо і в Азії",— і, рішучий та зібраний, рушив уже до управи.

Застав старосту, який так і не ходив на обід: все морочився зі списками. З порога хотів запитати, як так вийшло, що пан староста забув строгу вказівку: скликати людей, розповісти про переможний наступ німецьких військ, та одразу ж роздумав: "Встигну". Натомість поцікавився:

— Ну що?

Приходько одірвався од списків, розвів скрушно руками:

— Людей обмаль... Мужиків... Думаю, думаю, як усі дірки залатати, а воно й не виходить.

— Де ж ви їх подівали? — запитав саркастично Гайдук— У колгоспі ж не плакалися, що немає народу?

— Так війна...

— То й що, що війна?

— Чоловіків майже всіх мобілізували,— пояснив терпляче Васильович.— Лишилися підлітки та діди. Та ще інваліди.

— От вони й працюватимуть.

— Та працюватимуть, куди ж їм подітися. Тільки ж якби ми знали одне... А то ж ще маєток.. Боюсь, що не впораємося.

— Впораємося! — відповів жорстоко Гайдук— Здихатимуть, а зроблять усе, що належиться. Запам'ятайте, пане старосто: я з-за якогось Миколи чи Гапки не збираюся висіти в петлі! Та й вам, здається, ще власна голова не набридла.

— Та не набридла,— зітхнув Васильович.

— Тож глядіть, щоб не позбулися.

На цьому й покінчили. Приходько рушив нарешті обідати, а Гайдук зайшов на ту половину управи, де містилася поліція.

Всі три поліцаї були на місці: "сільський телеграф" працював бездоганно. Тож всі три поліцаї сиділи мов на голках, чекаючи нового начальника поліції, а коли він зайшов, зірвалися мов обпечені.

Гайдук замість відповісти на привітання втупився в підлогу:

— Це що?

Показав на бичок, що його кинув поспіхом один з поліцаїв: недокурок і досі димів.

Витріщившись на Гайдука, поліцаї мовчали.

— Що це, питаю? — Гайдук не підвищував голосу, але стільки крижаної нещадності було в тому питанні, що в поліцаїв вже й потилиці стали терпнути.

— Хто кинув?.. Ти?..— Бо два поліцаї мимоволі подивилися на третього. Той мовчав похнюпившись.— Підбери.

Поліцай нахилився, похапцем ухопив недокурок

— Поклади на стіл,— скомандував Гайдук— На папір... А тепер біжи за лопатою... Бігом!

Поліцай пробкою вилетів у двері.

Гайдук бридливо подивився на двох поліцаїв, що лишилися (вони вже й дихнути боялися), сказав презирливо:

— Ви не поліцаї, ви — потолоч! Як ви одягнені?—(На обох був цивільний одяг, ще й не дуже новий).— Чому не в формі?

— Дак не видали ж,— насмілився озватися один з поліцаїв, із місцевих, бо другий не все, мабуть, і розумів: смагляве обличчя, чорнющі очі, смоляна кучерява чуприна вказували на те, що він не місцевий.

— Ти звідки? — поцікавився Гайдук

— Єреван.

— Полонений?.. А чого не втік із отими двома? Поліцай мовчав.

— Гаразд, про це поговоримо потім.— Підійшов до вікна, провів по склу пальцем: на сірому тлі лишилася світла доріжка. Глянув на забруднений палець, скипів: — Це що? Приміщення поліції чи свинарник? Ферфлюхтіге швайне!.. Негайно привести жінок, щоб прибрали і вимили!.. Ну!..

Наступаючи один одному на п'яти, поліцаї метнулися до дверей.

— Назад! — крикнув їм у спину Гайдук Поліцаї перелякано повернули назад.

— Що треба сказати?

— Є, пане начальнику! — невпевнено відповів місцевий поліцай.

— Не "є", а "яволь"! Пора б уже навчитись розмовляти по-людському!

— Яволь, пане начальнику!

— Йдіть! Щоб за п'ятнадцять хвилин були з жінками!

Не встигли ті зникнути, як до кімнати ускочив поліцай, що бігав по лопату.

— Приніс! — Молоденьке, як у підлітка, обличчя було геть мокре од поту.

Наказавши поліцаєві взяти недопалок, Гайдук повів його надвір. Тут же, у дворі, одміряв два кроки уздовж, крок ушир, коротко кинув:

— Копай! — Закотив обшлаг рукава, глянув на годинника: — Даю дві години. Щоб було два метри углиб.

Обличчя поліцая враз посіріло, лопата застрибала у руках.

— Дядечку, я більше не буду! — Він, либонь, подумав, що Гайдук наказує копати для себе могилу.

Гайдук догадався, про що подумав поліцай, однак не став заспокоювати:

— Рівно дві години! — Постукав пальцем по циферблату.—

Ну!

Схлипуючи, поліцай увігнав у землю лопату.

Гайдук трохи постояв над ним (важка тінь іадала прямо на згорблену постать), а потім глянув у бік воріт: чи не появилися поліцаї з жінками. Сам ще не знав, як їх покарає, коли не вкладуться в п'ятнадцять хвилин, але покарає напевне. Варвари, інакше з ними й не можна!

Поліцаї упоралися раніше.

— Ґут! — похвалив їх Гайдук. Перевів погляд на чотирьох жінок з віниками, ганчірками й відрами, скомандував так, наче жінки оці й не були людьми, а худобою: — Ведіть їх у приміщення. Щоб усе блищало і сяяло. Перевірю через годину.

— Яволь! — закричали поліцаї і потурили переляканих на смерть жінок до поліції.

Закипіла робота. Жінки замітали, мили, шкребли, поліцаї носили воду, аж хлюпотіло, а той, третій, заривався у землю, як кріт...

За годину Гайдук зайшов до приміщення: жінки домивали підлогу. Гайдук постояв у дверях, чекаючи, поки вони закінчать, ткнув під ноги пальцем:

— Поклади.

Одна із жінок догадалася — послала ганчірку. Гайдук старанно витер підошви, зайшов до кімнати.

Кімната сяяла вимитими шибами, сонячні зайчики одбивалися од столу, гуляли на побілілій підлозі. Гайдук дістав білу як сніг хустину, провів нею по шибці, по столу, нахиливсь до підлоги. Одірвав, невдоволено буркнув:

— Шлехт!.. Зер шлехт!.. Перемити!

— Та ми ж її й так шарували! — озвалася одна з жінок. Гайдук пильно подивився на неї, спокійно спитав:

— У в'язниці сиділа?

— Та Бог милував,— злякалася та.

— Сидітимеш... Перемити! — І вийшов надвір. Поліцай, який копав яму, старався, аж груддя летіло.

Добрався до глини, твердої, мов камінь, хекав, як загнаний кінь. Гайдук же стояв і мЬвчки дивився донизу, й для поліцая це було, мабуть, найстрашніше...

Коли жінки ще раз вимили підлогу й хустина тепер лишилася чистою. Гайдук наказав поліцаям відвести їх до будинку, що в ньому жив Івасюта: хоч наспіх прибрати, бо гидко туди зайти. То потім, пізніше, він подбає про те, щоб будинок вибілили й усередині, й Зокола, ще й дах пофарбували (не в червоний колір, він його; ненавидів, а в зелений чи синій), та викине геть усе барахло, щоб і духом Івасютиним не віяло. Можливо, не викине, а одвезе у Хоролівку й спродасть, Гайдук не з тих, хто викидає на вітер добро. Ну, там видно буде. А поки що хай хоч повитирають пилюку, та помиють підлогу, та винесуть гній із корівника...

— Та в нас і так уже ноги гудуть! — почали молити жінки.— Одпустіть нас, будьте' ласкаві, в нас же діти ще негодовані.

— Но, но! — сказав строго Гайдук, точнісінько так, як говорив комендант отам, на подвір'ї нового поміщника. І до поліцаїв: — Ведіть!

— Яволь! — крикнули поліцаї та й потурили жінок у бік воріт.

— Одведете — й одразу ж назад! — гукнув услід їм" Гайдук: він уже поглядав у бік ями, з якої вилітала жовта глина. Зачекав, поки минуло рівно дві години, скомандував: — Вилазь!

— Я ще покопаю! — почав проситися поліцай: так йому, бідоласі, хотілося жити.— Ще ж немає двох метрів.

— Ну, покопай, покопай,— усміхнувся Гайдук: все одно треба чекати, поки оті двоє повернуться. Глянув трохи згодом в бік вулиці: біжать. Збивають пилюку, мов коні.

Орднунг. Порядок.

— Вилазь! — скомандував строго.

І коли той виліз — вибрався з ями, мов на той світ, наказав підняти недокурок, покласти на дно ями. Не вкинути, а саме покласти... Поклавши на дно недокурок, поліцай аж голову в плечі ввібрав, аж скімлився весь, чекаючи, певно, пострілу в потилицю.

— А тепер закопуй,— сказав спокійно Гайдук Не став читати нотацій. Знав: віднині кожен із них скоріше проковтне недокурок, аніж кине на підлогу.

Потім, коли яма була закопана, ще й утрамбована, взявся за поліцаїв. Прискіпливо перевірив зброю, чи добре почищена. Повів на луки, за річку, поставив мішень, показав поціляти в яблучко.