Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Воно ж, спасибі власті новій, свиней колоть заборонено.

— Заборонено, бо німецьким воякам теж треба щось їсти! — пояснив строго Гайдук.— Ви як хотіли: щоб німецька армія кров за вас проливала, та ще нічого й не їла?

— Та ми... Та останнім шматочком!..— Комірник уже й не радий, що ляпнув про свині. І, до власного двору добравшись, забіг наперед, одчинив перед гостем шановним хвіртку поширте: — Просю!..— І вже до дружини: — Жінко! Зустрічай-но гостей!

В хаті Гайдукові ударило в ніс застояне прокисле повітря: маленькі віконця були намертво вмазані в стіни, і всі запахи тут нагромаджувалися, відколи й оселилися люди. "Азія! — як про чужу країну, подумав бридливо Гайдук.— Учити та вчити!" Його дратував і важкий оцей дух, і піл величезний, де спали господарі, й погано підметена долівка, й брудні .миски на столі, що лишилися, напевне, після сніданку, і жінка комірникова, не так жінка, як одяг на ній: всі сніданки, обіди, вечері полишали на тому одязі слід. "Азія! — подумав ще раз Гайдук— Дикуни неотесані!" А комірник прибирав уже миски, витирав ганчіркою стіл, та поспіхом, та біжка, мов на пожежу, а жінка його діставала із скрині втиральник, спеціально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.

Поки Гайдук умивався (вийшов надвір, щоб не нюхати помийне відро), комірник пішов до комори — одрізать сальця. Він тільки так завжди і казав: "сальце", "м'ясце", "пшінце",— бо до всього, що годилося в їжу, ставився з великою ласкою. Одкрае хлібця шматочок і довго його роздивляється й нюхає перед тим, як укусити. Тож комірник пішов по сальце і довго провозився в коморі, бо все не міг вирішити, який шматок винести гостеві: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гість ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комірника й рука на нього не може піднятись.

Вибрав нарешті середненький, поніс побожно до хати.

— Оце вже із денця.— І одразу ж злякався, що Гайдук не повірить.— Жінко, давай-но поріж.. Ріж увесь, нам для гостя такого нічого не жаль!

ПИЛИ самогоночку — міцний, мов із вогню, первачок.

Комірник одразу ж сп'янів, очі стали масні та маленькі, мов

зерня. Він розчулено заглядав Гайдукові до рота, пригощав та

припрошував: і

— Кушгйте, кушайте: нам для гостя нічого не жалько! > Мо', курочку зарізати? Тіки ж вони всі на учоті."

Гайдук відповідав, що курки не треба: слава Богу, наївся. Од горілки, од приємної ситості він подобрішав, і навіть хата вже не здавалася такою брудною. Дістав сигарети, вгостив і господаря. Той курив, аж прицмокував:

— Та й циґарети ж! Що ж то значить — культура! — Хоч сигарета була пісна, мов солома.

Потім став обережно допитуватись, коли скінчиться війна.

— Війна? — перепитав Гайдук— А староста хіба нічого не розповідав?

— Та наче нічого... Мо', і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.

— 1 людей не збирав? — продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.

— Та мов не збирав...

— "Мов", "мов"! — Аж розсердився Гайдук— Ти прямо кажи: збирав чи ні?

— Та мов не збирав... А мо', і збирав, тільки я, звиняйте, не пам'ятаю. Пам'ять у мене...

Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. "Азія!" Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:

— Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград — із більшовиками буде покінчено.

— Дай Боже, дай Боже...

— Кінець більшовичкам! — Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника.— Кінець! — повторив, як припечатав, Гайдук

— А як же, звиняйте, із нами? — поцікавився комірник

— З вами?" З вами подивимося™ Хто* допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту — в табори! Або й на шибеницю.

Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з землею,— роздавати людям чи лишать у колгоспі, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.

— Ну, спасибі за хліб-сіль,— став прощатися Гайдук— Піду знайомитися з поліцаями. Скільки їх там лишилося? — наче й не знав.

— Та одного ж, що не встеріг пулімйота, наче повісили.— ("Розстріляли",— уточниз Гайдук).— Еге ж, розстріляли наче... А двоє самі наче втекли...

— Це ті, з полонених?

— Та мовби вони...

— То скільки ж лишилося?

— Та начеб троє: двійко наших, а один мов із Капказу.

— Не густо... Ну, нічого, нових наберемо. Вийшов із хати. Вже у дворі сказав комірникові:

— Працюватимем разом. Хто що скаже проти влади німецької чи якісь інші думки, щоб я знав того ж дня. Як на сповіді. Довідаюся, що утаюєш,— не прогнівайся!

— Та Божечку ж мій!.. Та чи я насмілюся!..

— Зажди, не божкай! — обірвав Гайдук його вже почала дратувати надмірна запопадливість комірника.— Особливо приглянься до старости. Не забув, на чиєму боці він воював під час громадянської?

Комірник не забув. Мов не забув.

— Ну, бувай... Так, кажеш, не скликав зборів пан староста? — І, не чекаючи відповіді, рушив на вулицю: строгий, зібраний, в чужоземнім мундирі — німець, та й квит!

Гайдук хоча й збирався щойно скликати поліцаїв, та враз передумав: "Встигну, не горить..." Його охопило якесь дивовижне розслаблення, якась нехіть, чи що: може, то захмелена ситість подіяла, чи літнє сонце ласкаве, чи тиша, що облягла все навкруг,— така дрімотлива, така вмиротворена, мов і не було на світі війни... Тільки Гайдукові враз захотілося опинитися в полі, посеред неосяжного простору, лягти в невисоку й суху степову траву, втупити бездумні очі в небо, покутуючи гіркувато-солодку стеблину... На нього так і війнуло напівзабутим дитинством, коли він був ще Кольком, а не Миколою і пас невелику череду (Гайдуки завжди пасли свою худобу окремо, не довіряючи чужим пастухам, які ніколи не доглянуть як слід. Та воно й не дивно: чуже — не своє... Та ще ж їм до того й заплати, й напій, і нагодуй — оддай, як у прірву). Тож Гайдуки завжди пасли своїх коней-корівок окремо, і Колько, якому найчастіше доводилося виганяти на пашу, тримався осторонь пастухів та підпасичів, щоб не змішати своєї худоби з чужою, і вже тоді навчився з погордою думати: "Злидні, що вони можуть!" — і приглядався ревниво до чужої худоби, й пиховито втішався: "А наші ситіші й нагуляніші..." І не раз, лежачи голічерева на траві та мружачи очі в сонцем обласкану синяву, не раз уявляв себе Колько хазяїном оцих усіх ланів, оцих усіх пастухів та підпасичів або ще ліпше — царем, щоб їсти і спати на золоті.

"Ховаються",— думає Гайдук, спроквола простуючи вулицею, бо вже помітив і одне обличчя у вікні, й друге, що мелькнуло та й щезло. "Бояться... Мундира мого бояться... А може, вже й дізналися, хто я такий... А не треба було чіпати, розорять та цькувати..." Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освітлена хата, він, брат і тато з Сидорами за плечима і татів надтріснутий голос: "Ну, хлопці, прощайтеся з матір'ю",— і мати-покійниця вся у сльозах. "Та сини ж мої, та соколи!.." Гайдукові аж хлюпнуло в очі, аж звело щелепи судомно, і він, ковтаючи гірку слину, мстиво подумав: "Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаєтесь!" Помітив згорблену постать, що метнулася попереду в бік воріт, голосно вигукнув:

— Хальт!

І сам не знав, чому гукнув по-німецькому.

Постать так і вклякла на місці, а Гайдук знову скомандував:

— Ком!.. Ком!.. Шнель!..— Ще й поманив до себе пальцем. Дядько підходив так (а це був дядько, літній уже чоловік,

ще й з тиждень не голений, бо заріс щетиною по самісінькі очі)... так підходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо він ледь ноги переставляв: підходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще більшу строгість, його тішив оцей переляк, і коли дядько підійшов, він, ні слова не кажучи, став його роздивлятися.

Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зітхнув, як натомлений віл. Він не знав уже, мабуть, що й думати, він навіть оглянувся, мов шукаючи підтримки, але вулиця довкола була наче виметена,— тільки він і оцей, одягнутий у німецьке, чужинець, який пік його поглядом.

— Хто такий? Чого тікав? — запитав нарешті Гайдук. Спитав уже по-українському, тільки слова пролунали дивно, наче калька з німецької.

— А бодай вам, як ви мене налякали!

; Чоловік раптом усміхнувся, переляк враз щез із його очей, і вони стали такі веселі й цікаві, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.

— Чого втікав? — спитав ще строгіше.

— Я? — здивувався чоловік.— А чого б це я мав утікати? Я ж вас признав іще здалеку.

— Упізнав? І хто ж я, по-твоєму?

— Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички...

Тепер настав час здивуватися і Гайдукові. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, і щось у ньому почало мов спливати: якісь давно знайомі риси пробивалися крізь густу щетину, зморшками взяту обвітрену шкіру, товсті веселі губи, цікаві, як живчики, очі.

— Та я ж Іван Приходько! — вже зовсім весело вигукнув дядько: він був дуже потішений тим, що Гайдук ніяк не може його впізнати.

І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжею. І їх розкуркулював. А тепер стоїть перед ним — хоч би тобі що!

— Комнезамож Приходько? А де твій дружок?

— Дружок? — спантеличено заблимав Приходько.

— Ганжа!.. Чи, як почалася війна, ти з ним посварився?

— А я ні з ким не сварюся,— відповів безтурботно Іван, і об цю його безтурботність прямо-таки розбивалася Гайдукова суворість.

— Чого не втік? — запитав він сердито.

— Куди? — витріщився дурнувато Іван.

— З більшовиками! За Урал, до Сибіру!

— А в мене чоботи зносилися — до Сибіру тікати... Та й чого б оце я до Сибіру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, і слина замерзає у роті.

— А як візьмемо й посадимо?

— Та за що ж мене садовити?

— А з більшовиками хто якшався? Владу радянську підтримував?

— А я ще супроти жодної влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас...

— А де подівся партквиток? Заховав?

— Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всі партійні секрети по селу рознесеш.