Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Іще переносили цеглу, викладали в акуратні бурти, бо складали до цього, наче навмисне,— якраз на тому місці, де має стояти палац.

Васильович, хоч його ніхто й не примушував, теж узявся до роботи: пішов із дідами та підлітками корчувати дерева. І комірник побігав та й собі — допомагати жінкам, що цеглу носили. Не стільки помагав, скільки покрикував:

— Давайте, дівчата, давайте: німці старательних люблять!

— Ви б хоч під ногами не плуталися! — розсердилися врешті жінки.— А то ще цеглину на голову впустимо.

Комірник одразу ж і одійшов: од них, божевільних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на Гайдука боязко зиркаючи, а тоді до пильщиків, які розпускали на дошки грубезну колоду:

— Ворушіться, хлопці, ворушіться: німці старательних люблять!

— А ми що, не ворушимося? — скосив на нього око Глекуха, а Йван Приходько, який стояв унизу, одразу ж спитав:

— Пособити прибіг? От спасибі ж тобі! А я думаю, хто б мене підмінив, бо курити хочеться, аж вуха попухли.

— Курити будете, як скомандують! — озвався із верху Глекуха: він сердився на Йвана, який водив пилкою, аби тільки збоку здавалося, що чоловік пиляє, старається. Сам же працював, як машина,— поки дошку не розпустить — не перепочине.— А вони хай краще тирсу зберуть.

Комірник заходився коло тирси: це все ж не руками вниз-угору махати. Як намахаєшся, то й плечей не будеш чути. Іван же вичитував Глекуху:

— І хто тебе таким і на світ породив? Як твоя нещасна Ганка з тобою й живе?

— Живе,— буркав незворушно Глекуха, невтомно водячи пилкою. Лінькувато якось водив, не поспішаючи, а спробуй із ним попрацювати у парі — наплачешся. Одмахає рука отим своїм чирги та чирги, що потім і цигарки не зліпиш.

— Та чи ти премію собі заробляєш, що так стараєшся?! — не витримав нарешті Іван.

— А що?

— Поміщик, кажу, тобі премію дасть, що так стараєшся?

— А я не стараюсь. Я роблю.

— Тьху! — аж сплюнув Іван.

Не працювали тільки поліцаї Гайдук одного погнав одразу ж в управу: чергувати про всяк випадок, а двох уже тут поставив на чагах: одного на дорозі, що вела в село, а другого — з боку левади. Щоб ніхто не здумав непомітно втекти. Хоч і попередив, що після роботи влаштують усім перекличку, однак від цієї публіки всього можна ждати.

Ходив то подвір'ям, то садом, наглядав за роботою. Особливо пильно придивлявся до молоді: чомусь був переконаний, що тільки вони, оці сопляки, могли написати оті дві листівки й повісити на воротях налигача. "Цей?.. Цей?..— душив кожного поглядом.— Найду!" — аж зціплював зуби. Бо вже придумав, як розшукати автора дулі. Був упевнений: знайде. Тільки од цього поки що не легшало: дві листівки оті, два ганебні ті аркуші, мов живі, ворушилися в нагрудній кишені — нагадували повсякчасно про себе. Здавалося, що всі уже знають, як він возився з налигачем, мараючи руки. Відчував увесь час глузливі, в спину, усмішечки. Забити, загнати в горлянки, щоб подавилися!

Побачив ледь помітний димок, що піднімавсь над колодами складеними, рушив скрадаючись. Хтось кахикнув за спиною, мабуть, попереджаючи,— Гайдук обернувся різко,— всі, хто був поблизу, окрім роботи, здається, нічого не чули й не бачили. Постояв, обводячи важким поглядом людей, знову рушив до колод.

Там сидів на осонні парубійко років шістнадцяти. Курив. Аж очі заплющив — блаженствував. Гайдук мовчки стояв, впившись у порушника поглядом, йому вже здавалося, що він десь його бачив. І оце худе в ластовинні обличчя, й нерозчесану русяву чуприну, і босі ноги, що вилізали з куцих штанів. "Може, цей?" — ворухнулося важко у ньому.

Парубійко раптом здригнувся, розплющив очі. Побачив Гайдука, занімів. У одвислих губах продовжувала диміти цигарка.

— Куримо? — запитав спокійно Гайдук— Ану встань... Встань.— Бо парубійко все ще сидів, витріщившись на Гайдука. І коли той звівся нарешті, натренованим, коротким ударом поцілив йому прямо у зуби. Страшний той удар кинув парубійка на землю, з рота чвиркнула кров.

— Вдруге пристрілю на місці,— процідив крізь зуби Гайдук— Марш до роботи!

Схлипуючи, затуляючи долонею розквашеного рота, парубійко звівся над силу і задком-задком — од Гайдука. Гайдук же дістав хустину, витер бридливо правицю, рушив до саду

Після цього всі працювали; мовчки, мов води в роти понабиравши. Кивне хіба один одному: "Подай!" — та й знову за роботу. І коли врешті була оголошена обідня перерва і люди заходилися коло їжі, принесеної з села, кожен їв собі мовчки, мов з примусу. Не збиралися навіть до гурту, як те зроду-віку водилося на гром ідських роботах: у полі, на жнивах чи на сіножатях...

Рівно о дев'ятій Гайдук подав команду кінчати. Люди потягнулися мовчазною вервечкою, і попереду майже бігли жінки, бо на кожну ж удома чекала непочата робота: і худоба непоена, і діти негодовані — дай Боже до півночі впоратись.

— Завтра щоб після сьомої в селі не було ні душі! — попередив Приходька.— Сам пройдусь перевірю.

Глянув на сонце. Велике, червоне та чисте, воно уже зависало над обрієм, і просякнутий первозданною тишею степ готувався до сну. Все завмерло, навіть птахи, що досі невтомно висвистували, умовкли, лише іноді лунав різкий посвист байбака, що попереджав про небезпеку. Гайдук колись любив стрічати отакі передвечірні години, женучи з паші худобу, а зараз не звертав уваги ні на сонце, ні на обрій задумливий, ні на притихлі поля: знову думав про листівки, що лежали в кишені, про їх авторів... Тому й не зайшов навіть до комірника, який запросив на вечерю, а подався до управи. Наказав поліцаям обійти село, зібрати всі учнівські зошити.

— Усі до одного! — І постукав по циферблату годинника пальцем.— Щоб за дві години всі зошити лежали отут на столі. Виконуйте!

Зошитів набралося достобіса: поліцаї завалили ними весь стіл. І Гайдук, відпустивши поліцаїв вечеряти, звільнив на столі трохи місця, почав з крайньої купи.

Щоб легше було найти, переглянув спершу зошити в косу лінійку з видертими сторінками. Але учні Тарасівки, мабуть, тільки те й робили, що видирали сторінки,— жодного цілого зошита, особливо у хлопців, і Гайдук, махнувши рукою, став дивитися всі підряд.

То була важка і невдячна робота: звіряти почерки. Минула година, а зошитів мовби не меншало. "Наплодили грамотіїв!" — зло подумав Гайдук, дивлячись на стоси, що чекали на нього. Спершу, переглянувши, одклав на лаву, а потім став жбурляти на підлогу. "Не той... Не той... Не той..." — одкидав Гайдук зошит за зошитом, і йому вже рябіло в очах, і літери зливалися докупи — він аж головою трусонув очманіло й протер долонями очі. "Як вони і вправлялися?!" — подумав про вчителів, бо досі вчительський хліб йому здавався найлегшим.

Він уже машинально перегортав зошити, уже й не звіряв, не вдивлявся: погляд — зошит, погляд — зошит, як враз його наче вдарило в очі, і Гайдук посгіхом нахилився за зошитом, що кинув був на підлогу.

Розкрив, глянув на першу сторінку, перевів погляд на листівку.

"Невже він?"

Викрутив у лампі гніт, став пильно придивлятися. "Він!"

Ті ж самі косі лінійки, те ж характерне написання літер, коли вони мов набігають, мовби навалюються одна на одну, наче той, хто писав, весь час кудись квапився, поспішав швидше покінчити з наостогидлою писаниною...

"Та-ак... Спіймалася пташка!"

Аж усміхнувся потішено. Перегорнув обкладинку, щоб прочитати напис.

"Федір Гусак, учень другого класу".

"Федір... Федько... Що ж ти, Федю, взявся листівки писати? Сам додумався чи хтось старший навчив?

Дістав сигарету. Закурив, усміхаючись.

Глянув на годинника: пів на першу. Майнула думка: од класти на завтра, бо добре-таки натомився, та він її одразу ж прогнав. Знав, що не засне, поки не зустрінеться з оцим незнайомим поки що Федьком. Узяв зошит, листівку, пішов з кабінету. Ступав прямо по зошитах, з насолодою вчавлюючи їх у підлогу. "Навчились, писаки!.. Суцільна грамотність!.. А до волів — крутити хвости!" Сплив раптом спогад, як заходив до нього в Хоролівку Приходько — питався, як бути зі школою. Недобре всміхнувся: "Школу вам!.. Не школу — казарму!"

Вийшов, спитав поліцая, який стояв на сторожі:

— Гусак далеко живе?

— Який Гусак? — запитав поліцай.

— А хіба він у вас не один?

— Та в нас же два Гусаки. Один дядько Петро, його тіки вдома немає...

— Де він?

— Посадили перед війною... А його Степан у німецькій армії служить. Приїжджав узимку додому.

— Знаю,— пригадав Гайдук: Гусак заходив і до нього в поліцію.

— А другий — дядько Григір. Тіки й цього немає...

— Теж посадили?

— Та ні, цього вбили. Як забрали на війну, то через місяць і прийшла похоронка. 1

— А хто ж тепер вдома? 1

— Та тітка Одарка.

— От до неї й веди — Тому Федькові більш ні в кого бути. Не міг же він бути братом Степана! Довго плутали кривулястою вулицею, аж поки поліцай сказав:

— Осьо їхня хата. Сплять уже.

— Ще б не спали,— буркнув Гайдук— Вона тебе упізнає?

— Та, мабуть, що впізнає.

— Тоді постукай і скажи, що термінова бумага з управи.— Гайдук побоювався, що Гусачка не одчинить опівночі. Ще здумає пробі кричати.

Поліцай підійшов до сонного вікна, затарабанив у шибку:

— Тітко Одарко!.. Тітко Одарко!

У хаті довго не озивалося. Гайдук хотів уже був погрюкати в двері, як шибка враз мов посвітлішала і по той бік спливла якась біла пляма.

— Хто там? — донеслось, як з могили.

— Це я, Микола,— з поліції! Вам термінова бумага! Тітка якийсь час вдивлялася у поліцая, потім одійшла од

вікна. Гайдук одразу ж пішов до дверей, щоб дурна баба, угледівши двох замість одного, не встигла їх зачинити, але по той бік хоча б шелеснуло.

— Що вона, знову лягла? — спитав роздратовано.— Ану постукай іще раз!

— Каганець засвітили,— пояснив поліцай.

Гайдук глянув у бік вікна. Темні шибки освітилися мерехтливо й непевно, по них посунула зламана тінь.

— Одягаються,— сказав поліцай, заглядаючи у вікно. Стукнули хатні двері, зачовгало в сінях. Постояло під

дверима, підозріло спитало:

— Це ти, Миколо?

— Та я ж!.. Одчиняйте!

— Носить вас посеред ночі! — бубоніла Гусачка, возячись із засувом. Одчинила нарешті двері.— Що там горить?

Гайдук одразу ж увімкнув ліхтарик, вдарив їй світлом межи очі. Зробив це навмисне, аби приголомшити, не дати отямитись. Жінка охнула, затулилася од світла долонями.

— Веди до хати! — скомандував різко Гайдук.— Ну!

У хаті йому шибонув той же прокислий, застояний дух, що і в комірника.