Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Васильович дивився на все оце запустіння і дикість, і його серце краялося болем, і він сам у себе допитувався, чи надовго це, і не знаходив відповіді.

Гайдук же, дивлячись на запустілі поля, питав роздратовано:

— Зорать не могли?.. Засіяти?..

— А чим? — відповів Васильович.— Лишилося ж кілька коней, та й ті покалічені. То не знали, за що в першу чергу й хапатися.

— Не знали! З городами, гляди, ще до травня упоралися! А тут не знали!.. Кінчати з цим треба, пане старосто!

Васильович уже мовчав: не хотів дратувати Гайдука. Думка про довідку, про те, як би одпустити племінника, весь час ворушилася у голові.

Гайдук дістав цигарки, простягнув одну Приходькові:

— Закурюйте... Та не сердіться: в ваших же інтересах вас і повчаю.

— А чого б я мав сердитись? — Васильович прикурив, ковтнув чужоземний димок: солодкий, аж канудить. З якогось ерзацу.. Васильович курив і все думав, коли почати про довідку — зараз чи пізніше, вже по обіді. Коли людина од ситості стає сонною й доброю. "Ну, цей ніколи добрим не стане! — Покосився на Гайдука, що ступав поруч у мундирі німецькому— Цей із роду такого, де добротою й не пахло! — Згадав старого Гайдука, сутягу і здирцю.— Ці зроду-віку не знали, де в них і серце... Хіба що увечері? Взяти пляшку, шмат сала та в гості й зайти?..— Та одразу ж пригадав, що має приїхати якесь начальство з району, тоді буде не до цього.— Краще вже зараз..."

Почав іздалеку Поскаржився на давню хворобу, од якої порятунку немає. Де не бував, до яких тільки лікарів не вдавався...

— Лікарі! — так і фиркнув Гайдук— Де ви бачили в нас лікарів?! Азія!

— Не помагало нічого,— продовжував Приходько.— Аж нарешті, перед самою війною, на одного таки натрапив: виписав ліки — й одразу ж полегшало. Тільки от же біда: поки п'єш, доки й живеш, а кинеш — хоч лягай до могили...

— То й пийте. Хто ж вам не дає?

— Пив би, так питво кінчилося,— відповів скрушно Васильович.— Учора останню краплю витрусив. Не знаю тепер, що й робити.

— Рецепт маєте?

— Рецепт-то є, тільки до аптеки далеко. Аж у Харкові тільки можуть виготовити. Ні в Хоролівці, ні у Полтаві — тільки у Харкові. Я вже був племінника вмовив, щоб з'їздив до Харкова, може ж, та аптека не закрилася, тут якраз маєток...'

— На скільки днів треба звільнити? — поцікавився Гайдук.

— Та хоча б днів на п'ять. Раніш і за три дні можна було змотатися, а теперечки знаєте, як з поїздами...

— Знаю,— відповів Гайдук Якийсь час мовчки йшов, потім сказав: — Що ж, нехай ще. Не можемо ж ми допустити, щоб пан староста ліг до могили.

— От спасибі! Не знаю, як вам і дякувати!

Гайдук рукою махнув: дрібниці! Нам про інше треба думати, пане старосто! День і ніч думати! І, підходячи до двору, повного люду, так очима й занишпорив: чи всі, як належить, трудяться? Ніхто не огинається?

Але люди, що давно їх помітили, вже снували мурахами: ті переносили цеглу, ті прибирали в дворі, а з саду доносився заповзятий цюкіт сокир: рубали дерева. Навіть поліцаї, які пригнали людей та одлежувалися в холодочку під старезною тополею, навіть вони підхопилися й похапали гвинтівки. Комірник же, який був тут за старшого, вибіг аж на дорогу, назустріч. Зірвав картуз, засяяв усмішкою, ніби найдорожчих для себе людей зустрічав!

— Ну як? — спитав строго Гайдук

— Все у порядку! — Комірник дріботів уже поруч, віддано заглядав Гайдукові в обличчя.

— Усім є робота?

— Аякжечки!.. Трудяться всі до одного...

Гайдук пройшовся подвір'ям (люди уникали стрічатися з ним поглядом — дивилися тільки у спину), заглянув у сад: причепитися було ні до чого. Ніхто не стояв, не одсиджувався. "Пошептало". Усміхнувсь, задоволений, згадав ще про школу.

— Вчителі теж вийшли? — спитав Приходька.

— Вийшли усі.

— Хто?

— Світлична та Козачки. Козачок оно біля дерева, а його жінка з Світличною на цеглі.

Гайдук глянув на Козачка, що .саме згорбився, вчепившись у пеньок. Козачок йому був незнайомий. "Познайомимось!" — подумав недобре. А прізвище Світличної він мов уже десь чув. От тільки де, ніяк не міг пригадати.

— Світлична — хто вона?

— Та Івасюти ж колишня жінка. Оксена... .— Івасюти?..

Чомусь подумав одразу ж не про старого Оксена,— про його сина Йвана подумав. У грудях у нього аж ворухнулося важке і недобре.— Як вона, не ледарює? — спитав уже комірника.

— Та мовби ні...

— Ану пішли подивимося.

Підійшли до цегли, біля якої поралося кілька жінок.

— Ось вони! — тицьнув комірник пальцем у вчительок— Оце ось Світлична!

Обидві жінки аж здригнулися, але працювати не перестали.

Гайдук підійшов до Світличної. Тінь од нього впала на вчительку, на її згорблену спину, рухи її одразу ж стали нервові й непевні, вона, мабуть, уже й не бачила, куди кладе цеглу, бо промахнулася, і цеглина впала на землю. Світлична нахилилася поспіхом за тією цеглиною, та все не могла її ухопити... Нарешті взяла, поклала на ноші... Гайдук же стояв і дивився, стояв і мовчав, і холодні очі його крижинами ковзали по спині учительки.

Ось вони врешті наклали повні ноші. Козачкова, метнувши зляканий погляд на Гайдука, шепнула: "Понесли", бо Світлична все клала й клала цеглу — ніяк не могла розігнутися, придушена важкою Гайдуковою тінню. Поклавши останню цеглину, Світлична вхопилася за ноші, і тоді Гайдук спокійно сказав:

— Мало. Кладіть іще.

Козачкова одсмикнула руки од нош так, мов обпеклася, поспіхом потягнулася за цеглою. Поклали ще з десяток цеглин.

— Мало,— сказав знову Гайдук

Гора на ношах росла й росла, цегли було вже вдвічі більше од норми, жінки, які працювали поруч, перелякано дивилися на ту гору, а Гайдук все не казав кінчати і нести. Аж коли ноші стали потріскувати, скомандував:

— А тепер можете нести.

Учительки схопилися за ноші, спробували підняти — ноші мов приросли до землі. Козачкова аж схлипнула, Світлична ж мовчала: клонила голову так низько, що Гайдук хоч би й захотів, не зміг би заглянути їй у обличчя. Вчепившись щосили у ноші, вона намагалася одірвати їх сд землі, і згорблена спина її так напружилася гострим, що випинався з-під плаття, хребтом, що, здавалося, він от-от візьме й зламається.

Врешті ноші одірвалися од землі, учительки рушили вперед І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як їм важко іти.

Аж тепер Гайдук побачив обличчя Світличної: болісно напружене, з закушеними губами. 1шэв поруч, не спускав з неї погляду. І витримати це було, мабуть, Світличній найважче. Важче од ноші.

На півдорозі Козачкова спіткнулася, замалим не впустила ноші. Кілька цеглин глухо впало на землю, і комірник, який дріботів за Гайдуком, одразу ж їх підібрав, поклав на місце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ноші погойдувалися, наче вони їх приколисували), потім знову смикнулися вперед.

Йшли, важко переставляючи ноги, і плаття, що потемнішали од поту, вже прилипали до тіл, і жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всі, хто був у дворі. Рухалися тільки вчительки, та Гайдук, та ще комірник, який намагався і не одставати од Гайдука, але й не забігати наперед І коли вчительки добралися нарешті до акуратно викладеної цегляної гори й опустили ноші на землю (здавалося, що вони зараз і впадуть поруч з ними) — весь двір аж зітхнув полегшено, мов кожен із них пер важкенні ті ноші і щойно звільнився од них.

— От по стільки й носити! — обернувся до комірника Гайдук— Припильнуй.

Комірник, радий старатися, закивав головою. Кинувся до вчительок, які все ще стояли в нестямі: "Ану давайте, згружайте!" — і перший ухопив із нош цеглину...

Гайдук прочекав гостей до обіду. Все більше нервував, все частіше поглядав на годинник Аж коли сонце повернуло на захід, не витримав, вирішив подзвонити в Хоролівку.

— Лишайтеся тут,— сказав Приходькові.— Як появляться, скажіть, що я швидко буду.— Хоча розминутися з гостями очікуваними не міг ніяк дорога з Хоролівки спершу вела у село, а тоді вже на хутір.

Довго додзвонювався до комендатури. Крутив ручку "бандури", роздратовано думав: "Азія! Навіть телефон не могли людський поставити!" Та коли б навіть на місці "бандури" висів інший, сучасніший, він все одно викликав би роздратування: здавна, ще там, за кордоном. Гайдук перейнявся зневагою до всього вітчизняного. Зневага була така глибока й устояна, що Гайдук і сам уже не вважав себе українцем, земляком оцих селян, а людиною з іншого, вищого світу, і першийліпший німець, хоч яким би він був плюгавим та миршавим, стояв у очах Гайдукових на сто щаблів вище од найрозумнішого його земляка. Бо то ж — Європа, а це — Азія! Тож Гайдук крутив ручку з такою відразою, мов та ручка не від телефону була, а від нужника.

Врешті комендатура озвалася й повідомила, що гості сьогодні не приїдуть. Гайдук же має явитися до пана коменданта завтра вранці. О дев'ятій нуль-нуль. Рівно о дев'ятій.

Отже, йому треба негайно вирушити в Хоролівку. Подумав про підводу, але всі коні ще зранку були послані по цеглу. І Гайдукові не лишилося нічого іншого, як рушити пішки.

В Хоролівку добрався пізнього вечора. На темних, вимерлих вулицях стрічалися тільки патрулі: діяла комендантська година. Німці ще здалеку кричали Гайдукові: "Хальт!", питали пароль. Освітлювали ліхтарями, вимагали документ. "Боїться",— подумав про нового коменданта Гайдук, і ця думка принесла йому втіху.

Він таки добре втомився, давно уже отак не ходив, тільки з дому на службу, а тут довелося одмахати не один десяток кілометрів. Всі підводи, як на зло, рухалися тільки в один бік — з Хоролівки: була післяобідня пора, і всі поспішали повернутися додому. Стрів Гайдук і тарасівські, вантажені цеглою, він одразу ж їх по тій цеглі й упізнав: спершу три підводи, запряжені кіньми, а потім уже далеко позаду — ще чотири, з коровами. На підводах із кіньми сиділи підлітки, і те, що вони їхали, а він, Гайдук, ішов, його розлютило. Зупинивши передню підводу, простягнув вимогливо руку:

— Батіг!

Підліток простягнув батіг, і Гайдук, перехопивши його за пужално, з усіх сил, навідмаш, хльоснув хлопця по голові. Кепочка так і злетіла, хлопець зойкнув, ухопився за голову, а Гайдук знову уперіщив його: по зігнутій спині, по гострих наставлених ліктях. Бив і бив, поціляючи в найболючіші місця, і підліток, голосно зойкаючи, метався під ударами, аж поки звалився на дорогу.

— Встати! — скомандував різко Гайдук

Хлопець, що лежав у пилюці, заворушився.