Біль і гнів - Дімаров Анатолій
В небі танули бліднучи зорі. Схід уже шаленів, буяв кольорами: синіми, жовтими, зеленими, червоними — такими яскравими й чистими, мовби їх малювала дитина... Ось уже виткнулося й сонце, ясне, червоне, як жар; і всі довкола поля, весь оцей степ неосяжний спалахнув, заграв, заіскрився, зарухався, відбитий у мільярдах росинок, що тремтіли, текли, розсипалися й знову збирались докупи. Тетяна стояла зачарована, пронизана болісно оцією красою, їй на хвилину здалося: все, що з нею було, що сталося з нею,— наснилось, примарилось, що навіть війни немає ніякої і їй не треба нікуди тікати й ховатися. Та ось вона глянула на Ашота, Івася, які іще спали, і одразу ж повернулася до похмурої дійсності.
В той день їм так і не судилося поїсти.
Траплялися села, але Тетяна остерігалася заходити; ану ж Гайдук подзвонив у район, а звідти вже обдзвонили всі села. Тож Тетяна боялася, що їх одразу і схоплять. "Давай я сходжу, ма! — набивався Івась.— Мене ніхто не узнає",— "А як узнають?" — "А .я утечу. Я як дремену, то й конем не наздоженуть!" — "Ой сину, куля завжди наздожене!" — думала гірко Тетяна. Івасеві ж казала, що нікуди він не піде, що краще це село обійти, дуже ж бо воно якесь підозріле. А там, гляди, наткнуться на пастушків, от їх і попросять. І вони виглядали голодними очима корів,— десь же та має пастися череда, але корів не було, люди чи то боялися виганяти їх на пашу, чи втікачам просто так не везло, а голод терзав усе дужче й дужче і йти ставало дедалі важче. Врешті наткнулися на дядька.
Дядько накладав саме на воза сіно. Поруч паслися коні: ситі, вгодовані, шкіра на них аж вилискувала, дядько ж був у військовому кашкеті і в полотняній сорочці — поверх новісінького галіфе з синього діагоналю (немало в той час дядьків нарядилося у військове: наші, відступаючи, покидали його повсюди, а ті, що попали в оточення та пробиралися в бік фронту, частенько й вимінювали на цивільне, щоб не привертати до себе увагу німців та поліцаїв, які полювали за такими). Тож дядько був наполовину у військовому, тільки босий: уминав босими ногами траву перед тим, як піддати її на вила, й аж присідав, щоразу по півкопиці піднімаючи. Дядько був з роботяг, ще й добрий хазяїн: бач, коні — наче лини, і віз — хоч на весілля.
Дядько возився із сіном, а пришельці, причаївшись у бур'яні, дивилися на нього в три пари очей, голодних та насторожених, і все не насмілювалися йому об'явитися. Ашот все поривався вийти з гвинтівкою, але Тетяна смикала його за рукав: не смій! — дуже ж бо ситі в того дядька коні і віз, мов намальований. Бач, наклада й наклада — усе сіно хоче за одним махом забрати. Може, поліцай або й староста, з таким тільки зв'яжись, такому тільки попадися на очі... "Давай я піду! — сичав сердито Ашот і вже з ненавистю дивився на дядька.— Руки вгору: хліб давай, сало давай, їсти давай!" — "Не смій! — хапала його за руку Тетяна. — Чуєш, не смій!" Бракувало ще появитися дядькові на очі з оцією гвинтівкою! Та він усе село на ноги підніме!
Дядько ж тим часом упорався з сіном, впряг коні, пішов поряд з возом, і вони дивилися йому вже у спину, а голод їх терзав іще дужче, і Тетяна жалкувала, що так і не наважилася вийти, а тепер уже пізно. "Зачем пізно!" — кип'ятився Ашот і поривався бігти навздогін, аж поки Івась сказав, що, може, в того дядька нічого з собою й немає. "Напевно ж немає! — підхопила одразу Тетяна.— Аби що було, він перед тим, як рушати, поїв би... Не нести ж додому". І їм усім аж полегшало, й Ашот уже не так сердився на Тетяну.
І Вони йшли весь той день, минаючи села, і знову ночували посеред поля, тільки мерзли ще; дужче, мабуть, од того, що були дуже голодні, й просиналися часто, навіть Івась прокидався,— бідна дитина, за що йому отакі муки!.. Тетяна про себе вже вирішила, що завтра зайде в перше ж село, бо так далі не можна. В неї є жакет, вона його виміняє на щось їстівне. На молоко й хлібину... Обов'язково хлібину, велику й духмяну, щойно вийняту з печі... Вона вже бачила її, ту хлібину, уявляла, наче держала в руках: запашну, гарячу, з рум'яною хрусткою шкоринкою, спечену на кленовому листі, хлібину, яку вони будуть їсти, запиваючи солодким, як мед, молоком. Тож вона зайде у перше село, до першої ж хати, де обов'язково пектиметься ота казкова хлібина...
В село Тетяна, однак, не зайшла: трапився хутір.
Вірніше, це не був уже й хутір, а руїни хутора: хати ще перед війною перевезли, мабуть, у село, бо з усіх хуторів тоді зселяли у села; Тетяна як учителька сама брала участь в отій не дуже веселій кампанії; ходила вмовляти людей, які не хотіли зселятися. Бо тут же і сад, і колодязь, тут усе звичне, до чого душею приріс, а там же гола толока, там і вода гірка, і земля неродюча, й городина не родитиме,— та краще уже вбивайте на місці та отут мене і закопуйте, а переселятись не буду! — всього надивилася й наслухалась Тетяна, агітуючи хуторян за село... Тож одразу й подумала, що й тут кипіли баталії, а тепер усе вимерло, затихло навіки — лишилися тільки здичавілі сади, та тини напівзруйновані, та провалля погребів і колодязів, та ще одна вціліла садиба лишилася, яку чи то не встигли зрушити з місця, чи був там хазяїн такий уже впертий, що все начальство одступилось од нього — махнуло рукою.
В хаті й зараз хтось жив, бо із бовдура піднімався легенький димок: готували, напевно, сніданок. Вони довго вдивлялися, в надії побачити когось у дворі, але з хати ЕІІХТО не виходив, і Тетяна врешті наважилася:
— Будьте тут. Та не витикайтеся, щоб вас ніхто не помітив. Як усе буде гаразд, то гукну.
Ступила на дорогу, що вела з хутора в невидиме звідси село, рушила обережно до хати. Сонце било їй у вічі, білі стіни хати од того здавались аж чорними. Тетяна, мружачись, вдивлялася у вікна, чи не мелькне там людське обличчя, але вікна були порожні, і двір був порожній, тільки й того, що із бовдура продовжував струмувати димок. Пильнуючи собаки, вона зупинилася коло воріт, завагалася: гукати хазяїнів звідси чи йти прямо до хати.
Двір був ясний та розлогий, висланий, мов килимом, густим споришем; ясність оту ще більше підкреслювали старанно побілені стіни не тільки хати, а й корівника, й сажа, і клуні, й комори,— одразу було видно, що хазяйка тут — чепуруха, та ще й, мабуть, веселої вдачі підперезала он хату такою червоною охрою, що аж горить. І Тетяна, вже не вагаючись, пішла до хати.
В хаті таки щось варилося. Щось дуже смачне: ще у сінях їй ударив такий дух їстівний, що аж слина набігла до рота. Ковтнувши ту слину голодну, Тетяна взялася за клямку.
— Доброго ранку,— привіталася тихо.
— О Боже, як ви мене налякали!
Жінка, що поралася коло печі, аж рогача упустила. Дивилася так на Тетяну, наче та з того світу явилася.
Це була зовсім молоденька ще жіночка, Тетяна одразу ж дала їй років двадцять два — двадцять три,— миловиде обличчя її аж пашіло гарячим рум'янцем,— чи то од печі, де потріскувало й булькало, чи од молодої гарячої крові, а скоріше — од того й од того. Дивилася на Тетяну світлими очима, ясними й блискучими, і в них уже миготіла цікавість: ота одвічна пружина, що заводить вчинки всієї на світі жіноти.
— Та звідки ви?
— Звідти,— невиразно відповіла Тетяна, показавши рукою в бік дороги, по якій оце йшла.— Чи не можна у вас розживитися чимось їстівним? Хлібом або молоком... В мене ось жакет.— І стала знімати жакет.
— Та що ви, не треба! — аж замахала молодичка руками.— Не треба мені вашого жакета: свого не знаю куди дівати!
Тетяна стояла розгублена: більше не знала, що запропонувати.
— То ви, мабуть, ще й не снідали? — запитала молодиця.— Сідайте ж до столу! — Кинулася до столу, витерла, хоч і витирати там було нічого: стіл аж сяяв дошками помитими.— Я зараз насиплю, саме каша зварилася... Та проходьте ж, чого стоїте на порозі!
— Дякую, але я не одна.— Тетяна, однак, підійшла до столу, сіла на табуретку. Дивилася на білу хлібину, що її поклала на стіл молодиїдя, не могла одвести очей.
— Не одні?.. А хто "Ж ще із вами?
— Діти... Двоє дітей...
— То кличте і їх!.. Що ж ви їх полишили на вулиці? — Молодиця вже була метнулася до дверей, а Тетяна хотіла сказати, що діти не тут, а далеко звідси, то краще буде, як вона їжу прихопить з собою,— як у неї за 'спиною пролунав чоловічий насмішкуватий голос
— Хо, родичка!.. Якими вітрами?
Тетяна здригнулась, оглянулася рвучко: відхиливши ряднину, що закривала прохід до іншої кімнати, стояв Іван. Дивився здивовано й весело, мов аж радіючи, що зустрів свою колишню мачуху, йому мов аж приємно було її тут зустріти, і повне, помолоділе обличчя так і сяяло усміхом.
— Оце так зустріч!.. Ну, здрастуйте!..
Ступив до кімнати, подав обмерлій Тетяні тверду, як дошка, долоню. Від нього так і війнуло здоров'ям і ситістю, тільки коли йшов, прикульгував трохи на праву ногу, і Тетяна згадала одразу ж ним убитого німця, отого Крюгера, і їй оддягло трохи од серця: він її німцям не видасть.
— Яким побитом? — запитав ще раз Іван: стояв перед нею в блискучих хромових чоботях, у новісінькому галіфе, у вишитій білій сорочці з тонкого, як шовк, полотна, а з обличчя його все ще не сходила ота посмішка: трохи привітна, трохи глузлива.
Тетяна не знала, що йому й казати. Знову подумала про вбитого ним німця, про те, що він утік із села і його не один день шукала поліція,— зважилась:
— Я втекла з-під арешту.
— Овва! — щиро здивувався Іван.— Хто ж вас посадив?
— Гайдук...— І пояснила: — Він тепер у нас начальником поліції. На вашому місці.
— Ага, таки погорів! — аж вишкірився Іван.— Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?
Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у поліції, напевно ж не був, але вона не забула, як він допитував її про Ганжу і про старшого сина Андрійка. Тому сказала:
— Та за вас же і посадив... Наче я повинна знати, де ви. Іван аж реготнув.
— А втекти як вам удалося?
Тетяна знову завагалася: казати правду чи ні. Врешті вирішила казати.
— Нас випустив Ашот... З нами і втік...
— Ашот?.. Вірменин?.. Де він?
— Там,— хитнула в бік дороги Тетяна.
— Так кличте ж сюди' — І до молодиці, що стояла, боячись пропустити хоч слово: — Галю, подавай-но на стіл — гостей будемо приймати! — І враз на обличчя його наче хмарина набігла: зиркнув гостро на Тетяну, підозріло спитав:
— Ви як сюди йшли?
— Дорогою.
— Оцією? Що із села?
— Та, мабуть же...
Іван зовсім насупився, обличчя його стало сердите і зле.
— Знову, зараза, заснула! — вилаявся він.— Ну, я ж йому зараз зуби почищу! — Одчинив сінешні двері, гукнув, задираючи обличчя: — Пилипе!
Там довго мовчало.