Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Щипали траву, дмухали в землю. І вже повітря наповнювалося дратівливим запахом молока: всі троє лише зараз відчули, як вони зголодніли. Івась, той очей не відривав од пастушкової торби, де ж повинно бути щось їстівне. Ашот же сердито возився з гвинтівкою: підтягував ремінь.
Тетяна дивилась, дивилась на важкі коров'ячі вим'я, врешті не витримала:
— Село ваше далеко?
— Нє,— мотнув головою пастушок.— Тільки вам туди зараз не можна.— Він про щось, мабуть, догадувався, а то й просто не вірив, що вони — не партизани.— Поліцаї вас одразу ж спіймають. Вони знаєте, які зараз злі?
Тетяна вже знала: по Гайдукові. Однак треба було щось робити: якщо вони не знайдуть що поїсти, то далеко не зайдуть.
— А ти не зміг би сходити в село? — запитала нерішуче.— Щось принести поїсти?
— Нє... у мене ж корови...
— Ми їх попасемо,— продовжувала умовляти Тетяна.— Поки ти збігаєш... А за це ми тобі ось що дамо.— Тетяна поспіхом зняла з себе жакет, поверх кофти надітий.— Ось на, передай матері.
— Не треба,— аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене.— Мати мої давно вже вмерли...
Подумав, подумав, зблимнув світлими віями:— Я б і так збігав, так дядько Лука мене вб'є.
— Хто це — дядько Лука?
— А староста... Я у нього й живу...